***

Заклавши руки за спину, ходив у своєму кабінеті Ченк. Часом підходив до великої мапи на стіні, напружено, задумливо вдивлявся в неї і знову без кінця ходив по діагоналі.

План ясно викреслювався в його мозку.

Час був рушати до Палацу Рішень.

Ченк вийшов на балкон, де завжди напоготові стояв його аерофотель. Машинально натиснувши ґудзика, він м’яко піднісся над вулицею.

Майже ніхто не помітив, коли Ченк ввійшов до зали Мудрих Рішень. Але промовець, раптом побачивши його, відразу припинив мову і здивований обернувся до Голови.

Ченк цілком спокійно, наче не помічаючи, привітався і зразу попросив слова.

– Я гадаю, шановне членство, що помилка не є злочин. Я прийшов до вас із покутою. Прийшов, щоб працювати з вами, щоб повернутися до заводу. Я хочу просити вас дозволити мені випробувати на заводі те моє удосконалення, яке я збираюся цими днями подарувати землянам. Це нові носи для ракет. Вони забезпечать м’який удар об поверхню планети.

Хвилина ніяковости, яку наче не помічає Голова. Потім увічливо:

– Ми дуже раді вітати цю зміну у ваших думках, Ченку! Тільки, може, ви поясните нам, в чім саме причина її?

– Так, ви маєте право, шановне членство, вимагати від мене пояснення, маєте підстави не довіряти мені...

– О, ні, ні!..

– Чому ж ви зрікаєтеся цього? – посміхнувся Ченк. – Це цілком слушно. І я мушу все пояснити вам. Мене страшенно вразили тисячі самогубств, що спалахнули внаслідок нашої помилкової агітації. Я зрозумів це як протест, як рішучу незгоду з нами. Це море крови, проллятої за химерну ідею, повернуло мене назад до вас, назад до заводу, до моєї улюбленої праці.

Тоді Голова:

– Ми віримо вам, Ченку! Ми просимо повернутися до заводу. І ваша робота, ваш проект будуть для нас за кращий доказ, що помилка не є злочин.

***

На другий бік земної кулі перелетів відважний аеро. Там, де хвилястою смугою з півдня на північ накреслено хребет Уральських гір, там, затримавши літ над невеличкою долиною, наче сокіл, просто долі спустився він. Присмоктався до високого шпилю на даху якогось дивного будинку. Щільні металеві жалюзі закривали стіни і стелю з усіх боків. Ітта і Юм вийшли з аеро на маленький майданчик, яким закінчувався шпиль, повитий крученими східцями.

– Як холодно тут, Юме.

Вона оглянулася.

Близько коло них, стиснене сірими скелями, ховалося мертве застигле озеро. Під грубою шкориною льоду, що вкривала його, не чути було життя. У напівтьмі казково-заворожений здавався невеликий будинок з високим шпилем і важкими залізними віями на заплющених вікнах.

– Почекайте хвилинку, – сказав Юм і швидко побіг крученими східцями.

Ітта стояла, загортаючись у своє хутро. Вітер гостро колов обличчя голками дрібного снігу. Вона напружено вдивлялася в темряву, коли раптом яскраве світло спалахнуло в неї під ногами – то Юм, засвітивши в будинку електрику, зразу спустив усі металеві жалюзі. Обережно пішла Ітта незнайомими східцями.

Хоча в будинкові вже довгий час не було нікого, проте він зовсім не скидався на покинуте житло – складна будова стін з повітряними каналами абсолютно не пропускала холоду. Цей будинок, як велетенський термос, підтримував температуру, яку кілька місяців тому залишив тут Юм. Невгамовні порохоссавці і вентилятори очищали повітря.

– Це, Ітто, кімнати, де я сам мешкаю, а на другому поверсі мої лабораторії. Я провів тут майже ціле життя. З того часу, як прийшла мені ідея будувати Сонце, я працював тут цілі дні до втоми, до нестями.

Вони довго сиділи в його кабінеті, і Юм оповідав, як жив тут, як працював, і потім повів до лабораторії і показував усе приладдя і апарати. По стінах скрізь висіли величезні мапи неба і земного рельєфу з якимись складними помітками.

Кілька днів вони ходили оглядати околиці, обмірковуючи деталі переведення плану. Тут, у горах, не було поблизу сонячних рефлекторів, і вони тільки на обрії виблискували десь, наче відблиск пожежі. Тому тут було холодніше, ніж у місті, й майже зовсім темно.

***

Юм був сам. Ще з вечора Ітта полетіла до сусіднього міста, де мав відбутися величезний концерт. Вони в цій країні мали надзвичайний успіх. Ще до Іттиного прильоту за них чули, багато говорили і, коли б не заходи Ради, то, звичайно, їх з великою цікавістю слухали б через радіо-сповісники ще тоді, ще з того боку Землі. Але Рада припиняла хвилі, і вони мали зовсім маленький обсяг. Але тому тепер з такою жагою, з подвійною цікавістю сходилися земляни тисячами на її концерти і пожадливо переймали у свої радіо пофарбовані хвилі.

Юм був сам. У тих великих горах, де вони оселилися, він провадив свою працю. У глибоких розколинах просвердлював він дірки, брав з самих надр землі якісь маленькі грудочки і обережно відносив їх додому. А там довгі вечори просиджував над ними. Досліджуючи їхній склад, він проробляв потім складні досвіди – шукаючи в них силу визволити атомну енергію. Деякі перетворювалися на пару і зникали, лишаючи декілька калорій тепла. Инші запалювалися блідим світлом. Юм досадливо відкидав їх і шукав... шукав.

Сьогодні він знайшов поклади нової породи, що їх давно вже шукав. Обережно сховав дорогоцінні грудочки і рушив додому.

...А до того місця, де він щодня уперто працював, підійшов крадькома хтось і почав шукати. Намацавши у напівтемній розколині нову дірку, він досадливо вилаявся: збожеволів цей Юм, чи що? Без пуття свердлить щодня якісь дірочки, може, він там, усередині, шукає сонця? І як би то його подивитися, що він потім робить у своєму кабінеті?..

***

Ітта уважно керувала своїм маленьким аеро, повертаючись з концерта. Вона мала гарні звістки для Юма. Сьогодні в тому місті, де вона була, її зустріла радісна юрба. Вони кричали їй про нову радість, про любов до Землі й про нове Сонце, без кінця про Сонце. Її на руках зняли з аеро і внесли до зали. Ніколи ще Ітта не грала з таким піднесенням... Стільки бадьорости вклала вона в мелодії аромату і фарб, що сама під їхнім упливом сміялася, рада і щаслива, немов дитина. Тільки б швидше до Юма....

Що це? Просто під вікном лабораторії присмоктався чийсь захисного кольору аеро і видно, як уважно зазирає хтось до кімнати. Мабуть, Юм, захоплений працею, не помічає його. Шкода, що так високо летить її аеро. Зразу вниз – пізно. Побачив і зник.

***

Ченкові надокучило вдавати, наче він не помічає недовір’я і зле прихованої ворожнечі. Часом аж кортіло просто по щирості сказати правду, вилаяти їх усіх і лишитися самому. Самому... Серед такої сили ворогів він навряд чи доведе свою справу до кінця, без допомоги, без жодної підтримки...

Вже кілька день він шукає хвилинки побути самому й перевірити свої досягнення. Треба виробити зовсім маленьку ракету для цієї спроби. Це можна зробити на ручних верстатах в майстернях. Ці верстати такої конструкції, що можуть міняти силу тиснення, свердлити, різати, лютувати, бити – адже робити що завгодно під умілою рукою майстра. Ченк не міг сам зробити таку ракету, не звернувши на себе уваги. Треба когось підшукати... Бо він гальмує справу...

Тут він згадав – завідує майстернями Ван, той старий механік, що так лагідно посміхався завжди до нього. З часу катастрофи він його не бачив.

– Здоров, Ване! Летимо на той світ, чи що?

– Може, хто й полетить. А мені нема куди.

– Що ж так?

Ван суворо глянув на нього,

– Мій син вбив себе, хіба не знаєш? Дивно! Дівчина, яка любила його, казала, що ви з Юмом чули їхню останню розмову там, на концерті пахощів. Вона навіть винуватить вас, що не спинили..

Ченк хотів заперечити, що, мовляв, юнак тоді був у гарному настрої, але гострі очі старого Вана примусили його промовчати.