Ченк хотів попередити Юма, що вже він близько, але скоро, налагодивши з ним зв’язок, відчув якусь невиразну слабкість думок. Непокірні його волі, вони спинялися на дрібницях, а головного, потрібного він ніяк не міг збагнути. Хотів напружити волю, але й вона вже майже не слухалася його, нервові спазми стискали горло.
«Юме, я гину! Вони вбивають мене!» – встиг, зібравши останні сили, напружено подумати Ченк і в нестямі впав на хитку підлогу аеро. Спазми залізними пазурами впивалися в горло, серце поволі спинялося...
____________
А від сходу мечами йде гнів!..
П. Тичина
Ітта підійшла до Юма й тихо поклала на плече йому руку.
– Юме, ти спиш? Бідний він так втомився, – і вона тихо сіла поруч на канапі.
Зразу думки її замкнулися в звикле коло – Сонце, ракети, Ченк. Ченк... щось вдарило її по нервах.
– Юме! – голосно крикнула вона. – Юме, з Ченком нещастя! Я почула його думку: «Я гину, вони вбивають мене», він кричить врятувати його, чуєш?!
Юм зразу скочив.
– Врятувати! Ти ж знаєш, Ітто, – наша воля безсила проти колективної волі Кола, а може, й не самого лише Кола, але й цілої південної півкулі. Але ми маємо прихильників. Треба приєднати і їхню волю.
Ітта спокійною ходою перейшла кімнату і в затишному кутку кабінета сіла перед невеличким апаратом. Звиклим зусиллям волі скупчила вона всі думки, сконцентрувала усю енергію на одному – збудити в прихильних розумах волю до боротьби за життя Ченка, за долю тої тисячі ракет, що має врятувати Землю.
Сталевий, непохитний вираз її очей поволі м’якшав, і за кілька секунд вона вже зітхнула на повні груди.
– Знаєш, Юме, я навіть не сподівалася такої одностайної багатомільйонової підтримки. Мені здається, що не тільки в нас, не тільки на цій півкулі відгукнулися на мій раптовий заклик, мені почулося, наче здалеку, з нашого ворожого півдня, прилинули прихильні хвилі.
І от за кілька хвилин у безмежних просторах змагалися дві волі.
Одна з жорсткою, непохитною упертістю вимагала загибелі розуму, волі й життя одної маленької істоти, яка в своїх руках тримала тої хвилини долю цілої Землі, долю нового Сонця і всіх землян. Покірне її зусиллям, відступало життя від того слабого тіла. Смерть опанувала його...
Друга воля несла життя, вливала бадьорість, розбивала дужим натиском ворожі лави.
Довго боролися в смертельному герці дві колективні напружені сили.
І от…
В Залі Вищої Думки суворий і нахмурений Хронс раптом якось криво всміхнувся.
– Членство! А може, хай Ченк живе? Може, й справді краще лишитися тут, на Землі? Хай спробують...
Дехто і собі всміхнувся, слухаючи його. Втомлена воля не витримала напруження. Дужчі з членів стурбовано крикнули:
– Стережіться! Нас перемагають!
Але було пізно. Перша хвиля послаблення захопила всіх, і несила була повернути членству втрачену уперту напруженість.
... Десь у далеких просторах Ченк зітхнув. Загроза минула. І знову тверда рука впевнено керувала апаратом на схід, до визволення, до нового Сонця.
***
– Ну, гаразд, Ченку, тепер ти маєш нам все оповісти, – проказав Юм, сідаючи в м’який фотель, коли ранком другого дня Ченк, відпочивши від пережитих хвилювань, спокійний і енергійний, як завше, увійшов до нього.
– Так, то була уперта боротьба, і я багато дечого можу розказати вам цікавого. Сонячна Рада разом із Колом заважають нам, як тільки можуть – відбирають мову в наших агітаторів, примусово змінюють напрям їхніх думок, отже, бачите, вживають всіх заборонених нашою Великою Угодою заходів. Багато ганебного чинять вони, але, поки на нашому боці меншість, ми змушені терпіти, мовчати й ховатися.
Далі Ченк казав, що їхні лави щодалі зростають. Багато допомагали Іттині концерти, хвилі яких все ж просотувалися до них через безліч перешкод. Їх пожадливо хапали, до них напружено прислухалися. Все це створювало хворобливі настрої, робота на заводах підупадала, земляни розгублено шукали виходу. І такою дезорганізованою масою Раді важко було керувати. Раз-у-раз робітники втрачували віру в доцільність своєї праці, і це ще дужче поглиблювало турботні настрої. Останній час, навіть кожної години, коли мала відбутися зміна землян біля машини, скрізь ширили примусові хвилі енергії, віри й вимоги працювати.
– Часто-часто можна тепер побачити таке: робітникові час йти на працю, але під впливом агітації ваших, Ітто, концертів, він не знаходить у собі енергії ставати до машини. В той час надходять примусові хвилі Ради, і в робітника починається важка боротьба волі. Часом, знесилений, він лишається вдома важко хворий. І це не поодинокі випадки. А з того часу, як Коло проголосило остаточний план і порядок перельоту, наших прихильників стало ще більше.
– Що ж, у цьому плані є якісь зміни проти того, що знаємо ми? – спитала Ітта.
Ченк стисло переказав їм останній план Кола.
Всі о призначеній годині мають зібратися біля ракет, захопивши мінімум скарбу. Кожна ракета матиме напоготові певну кількість спеціально виготуваних шкляних шухляд, які герметично загвинчуються, і з них після того викачують повітря. Це приладдя призначається для анабіозу. Рада називає їх «камери», а серед землян кинув хтось назву «труни», і вона скрізь тепер поширилася. Землю буде поділено на багато районів, і мешканців кожного з них по черзі будуть заморожувати в оті «труни» й великими партіями зразу відправляти до иншої планети.
В кожній ракеті лишатимуть двох-трьох землян за вартових, не в стані анабіозу. Вони мусять через рік збудити, поволі нагрівши камери, таку саму кількість з своїх подорожніх, а самі заступлять їхні місця. В такий спосіб всі земляни мають прилетіти до иншої планети не постарілі, й до того ж у кожній ракеті буде кому збудити решту по закінченні подорожі.
– Стривай, – перепинив Юм, – для нас найцікавіше, коли саме мають відлетіти ці ракети.
– В оповістці сказано так: перша партія летить через ½ години після того, як загасне Сонце. Анабіоз потребує п’ять годин, отже першу партію буде заморожено ще до згасання Сонця.
– Значить, їх ми, мабуть, не встигнемо врятувати, – з сумом сказала Ітта. – А скільки землян має бути в кожній партії?
– Мільйон. А хіба тут, у вас, цього не знають?
– Ні, може, й тут вже відомо. Тільки ми з Юмом останні дні такі зайняті своєю роботою, що не маємо навіть часу прослухати останні звістки.
Потім Ченк докладно спинився на маршруті перельоту. Низько схилившись над великою мапою, всі втрьох уважно вдивлялись у шлях, яким востаннє мають летіти земляни.
– Передбачається, – казав Ченк, – що в дорозі може виявитися необхідність десь спинитися. Для цього обрали Сатурн. Маленькі місяці, які нещодавно утворилися з його колишнього кола, ще не прохолонули, і, бігаючи навколо своєї матері – Сатурна, вони мають на деякий час заступити бідолашним землянам втрачену Землю.
– Бачите, – схвильований, спинив його Юм, – які близькі наші ідеї!
– Близькі й разом без краю далекі, – тихо додала Ітта
– Ну що ж, – продовжував Ченк, – вони теж намагаються обернути свій план по змозі на привабливий, певний. Вони зважують, що в їхній подорожі на них чатують безліч несподіванок, може, й катастрофічних. Бо хоч які досвідчені і впевнені в собі їхні небознавці, але все ж якусь раптову космічну зміну, якогось несподіваного велетня-метеориту вони не можуть передбачити, і тоді гине уся справа. І щоб запобігти цього, вони в ракетах зробили приладдя, що дозволяє міняти напрям і хуткість льоту, а тепер ще вирішено зв’язати їх під час подорожи радіопередачею. Отже, в діях їхніх буде повна згода.
– Не розумію, – гостро сказала Ітта, – просто не розумію, як, маючи перед себе дві пропозиції – нашу й Радину, – земляни ще можуть вагатися? Але все ж я глибоко переконана, що перший промінь нашого Сонця забезпечує нам абсолютну перемогу.