***

Тисяча блискучих ракет стояли напоготові в бойовому порядку. Ченк востаннє обходив їх довгий шерег. Все було готово, кожна ракета містила в собі таємну речовину, що мусила, розклавши атоми, здійснити «химерний» проект.

Дбайлива рука Ченка повіряла складний механізм. Кожний гвинтик, кожне коліщатко працювали з математичною точністю. Ні, помилки не могло бути! Тільки б Рада не випередила... Востаннє глянув Ченк на своє створіння. Вилиті з коштовного твердого металу, озброєні захисними від тертя й нагріву панцирами, вичікували наказу рушати 1000 сигаровидних ракет.

Схиливши чола над велетенською мапою неба, стояли Юм і Ітта. Олівець Юма блукав між назвами зірок, иноді зупинявся, щоб підкреслити якусь назву, й далі продовжував свій шлях. На клаптику паперу з якимись розрахунками, що лежав поруч, було підкреслено червоним кілька цифр.

Раптом олівець обірвав свій плутаний шлях і між сузір’ями Великої Медведиці й Північною зіркою впевнена рука накреслила крапку.

– Цей напрям – мета, – сказав Юм. – Тут він буде через 38 годин. За півгодини треба пустити ракети, тоді вони на цьому перехресті натраплять на нього.

Він побачив Ченка і твердо, з притиском додав:

– Шлях певний, напрям відомо точно. Південний захід 35°, під кутом до поземної лінії 77°2″, через 30 хвилин.

Більше не було сказано жадного слова. Ченк з Юмом вийшли з лабораторії, а Ітта лишилася біля апарату, щоб приймати звістки з тої півкулі. Звістки подавав Ван. Ці звістки були турботні. Рада вперто йшла своїм шляхом. Кожний район по всій Землі мав потрібну кількість ракет. Вони також стояли напоготові в повному порядку. Було оповіщено, о якій годині всі земляни мають посісти місця в ракетах. Часу лишалося небагато. Скоріше, скоріше…

____________

Завіса чорно-сиза

півнеба мовчки зап’яла.

Земля вдягає тінь...

П. Тичина

Ми співаєм,

Дзвоном зустрічаєм

День!

День!

П. Тичина

Коло Мудрих Рішень призначило годину, коли мала зібратися перша партія землян для анабіозу. Знепокоєні, схвильовані натовпом сунули по вулицях, і якась непевність відчувалася в останніх наказах. Коли агенти повідомили, що навряд чи вдасться зібрати повний комплект землян для першої партії, то Коло оповістило, що для першої партії запрошується охотників, які своїм прикладом мужности збудили б у землянах почуття обов’язку й дисципліни. Коло найбільше турбував помітний зріст віри в нове Сонце. Говорили про це тепер вже скрізь, говорили одверто й настирливо. Голова Кола майже не виходив з Палацу й говорив, говорив, говорив... Безліччю маленьких хвильок розпорошувалися його слова по світу. Але од них докучливо одмахувалися, їх майже ніхто не слухав. То були заяложені слова все про той самий обов’язок, про спокій і дисципліну.

Наближався останній день. Коло знеслося з ворожою півкулею й умовилося знищити на ці останні дні межі впливів волі, які заважали йому агітувати (тепер вже наказувати), заважали керувати анабіозом, відльотом тощо. Ця пропозиція була дуже зручна для Юма, бо він теж шукав змоги сказати цілому світу, що Сонце його перемогло.

І от хутко, випереджуючи один одного, залунали накази, заклики, благання.

Коло гучними, піднесено-бадьорими оповістками сповіщало, що за кілька годин почнуть готувати першу партію до відльоту. Про хід цього складного процесу невпинно сповіщатимуть, щоб перед очима всесвіту відбувався цей перший відважний крок. В першій партії мали летіти кілька членів Кола, із них саме і почнуть анабіоз і всі инші готування.

Похмурі, суворі зліталися земляни до величезного ракетодрому. Здебільшого це були лише глядачі, бо мало хто наважувався летіти першим. Аерофотелі купчилися в повітрі невеличкими натовпами, і стурбовані земляни впівголоса розмовляли поміж себе.

– Дивіться, цей великий шерег тих, хто мають летіти, скидається на якусь жалібну процесію, і ми, проводжаючи їх, теж невесело виглядаємо.

– Що ж дивного? Погляньте на небо: в таку жахну безодню з доброго, як казали колись, життя не полетиш.

Дехто механічно глянув у небо. Темне, майже чорне було воно. Поодинокі зірки, ті, що мали власне світло, мерехтіли далеко й журливо мружили свої очі. Сонце вмерло, й тільки через велетенські телескопи можна ще було инколи бачити, як через щільну завісу рясного туману пробивалося сяйво поодиноких вибухів сонячних кратерів. А неозброєне око бачило тепер Сонце як ледве помітну жовтаву величезну пляму, якій давали тьмяне світло міріади зірок з Чумацького Шляху. Сонце покірливо відбивало його. З болем схиляли голови засуджені земляни.

Десь далеко, у таємних закутках мозку, все жила ще слабенька надія – якось инакше розв’язати справу, якось инакше врятувати себе – і мимоволі раз-у-раз верталася думка – Нове Сонце! Чому справді тепер, саме тепер нічого не чути за нього?

І наче у відповідь на ці беззвучні запитання пролунала бадьора звістка.

– Слухайте, слухайте! Кілька годин тому ми послали ракети до Нового Сонця. Вони запалять його, і ви матимете яскраве сонячне світло. Не кидайте Землю! Через чотири години воно запалає, наше Сонце!

– Чуєте? – несміливо запитували один одного.

– Так! Не можна летіти, поки не перевірено цього.

– Чотири години можна заждати.

Так гомоніли навколо. Члени Кола добре розуміли, яка то була небезпека – абсолютний підрив дисципліни, прояв повного недовір’я до Кола. З цим треба боротися, припинити рішуче, зразу.

– Земляни, – казали члени. – Не будемо слухати трьох божевільних, що дурять і глузують з вас останньої вашої години на Землі. Коли мали вони справді дати своє химерне Сонце, то чому не зробили цього вчасно? Чому мусимо ми чекати якісь даремні чотири години? Ми пропонуємо рішуче й настирливо продовжувати почату справу. Це ганьба для високого рівня нашої культури – вірити в дитячі казки. Наші небознавці точно вичислили все – час рушати!

Так з обуренням закликали й умовляли землян члени. Але рішуче, одностайне: «Ні, заждемо чотири години!» – було відповіддю на це.

Коло, не зважаючи на незгоду мас, вирішило продовжувати справу. Частина прихильних до них землян на чолі з п’ятьма членами врочисто й поважно пройшли до своїх шкляних «трун» і спокійно полягали в них. Вчені заметушилися навколо.

За кілька часу пронесли повз схвильовану юрбу першу «труну», де, покрите темною тканиною, лежало заанабіозоване, заморожене тіло першого члена. Мовчки, похмуро, розступилися земляни.

– Чи судилося йому ожити коли? – тихо спитав хтось.

Сумно стояла мовчазна юрба, а повз неї одного по одному відносили заморожених і складали до ракет.

Раптом голосний крик:

– Дивіться! Метеор!

– Де?

– Так, так! Он ще!

– Ні, це не метеор! Вони на одному місці.

– Скільки їх?! Дивіться!

До Голови Кола підійшов Ван. Обличчя йому сяяло нестримною радістю.

– Ні, це не метеор. Ви знаєте це, правда, шановний члене?

Той гостро обернувся до Вана, але мовчки знову перевів очі до неба, де зростала щохвилі нова велетенська зоря.

– Бачите, земляни, – кричав далі Ван, обертаючись до юрби, – бачите – запалало Нове Сонце! Наші ракети досягли мети й могутнім ударом, розклавши атоми Місяця, вони збудили його до життя!

В темному небі палало близьке і яскраве жадане Нове Сонце. Відступив далеко Чумацький Шлях, загасли зірки, злякавшись сліпучого проміння. Земляни стояли, немов зачаровані, не маючи сили сказати й слова. Здивовані, оглядали вони знайомі обличчя, такі чужі в цьому новому, незнаному світлі. Великі очі мружилися й не могли добре вгледіти, що робилося навколо.

Потім хтось тихо сказав:

– А он, бачите, старе Сонце.

– Тепер воно буде нам за Місяць, а Місяць за Сонце!

– Чудово!

Дійсно старе Сонце, відбиваючи блиск яскравого Місяця, само запалилося тьмяним жовтавим світлом. Воно стало Землі за Місяць.