Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Нiжна дiвоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотiли на вухо: "Ковтнеш, як стомишся". I рука й вуста порушили залiзний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а вiн тодi крадькома поцiлував i ту руку i тi вуста.

Нетерпляче дiстав пляшечку. Ковток обпiк йому горло i вогнем поплив по жилах. Тисячi запахiв землi вдарили йому в голову - запахи тiєї самої реальної Землi, яка виростила i його, i його предкiв, народила мiльярди людей! Нi, вiн нiскiлечки не сп'янiв, вiн тiльки вiдчув свою рiдну Землю. I цього вiдчуття було досить, щоб збудити в ньому енергiю. Скiльки дивовижного розповiсть вiн своїм товаришам!

Поклав Рожевому руку на плече.

- Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!

Той пiдвiв голову, розплющив свої сухi очi i сказав:

- Я знаю, що вона гарна.

Вiн вимовив цi слова не зовсiм упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так вiн скрикнув:

- Звiдки ж ти знаєш?

- Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що вирiс тут, враження дитинства i юностi наповнюють мене. I водночас я наче був десь там... на якiйсь Землi. Дивний сон. Я ж спав, i менi приснилось, що я став iншим юнаком...

- Яким же?

- Iм'я якесь чудне: Петро Яворович. Снились менi зовсiм iншi простори вони залитi бiлим слiпучим свiтлом, аж у мене очi болiли, i рослини дивовижнi: з кружальцями на гiлках i всi зеленi. Ранiше менi не снилось таке нiколи.

- Отож вi снi ти побував у моєму краї, - сказав Яворович i мимоволi поглянув на бiлу кулю Великого Розпорядника.

- Хiба є такий край насправдi?

- Я прилетiв звiдтiля.

- Це неймовiрно. А ще дивнiше, що ти заговорив: ми всi думали, що ти нiмий.

- А я думав, що ваша країна - збiговисько нiмих i глухих.

Вони обоє засмiялися, i це одразу зблизило їх. Правда, Петро помiтив, що в Рожевого смiються тiльки губи, а очi залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: "Робот, робот". Але розмовляючи з венерiйцем, чуючи його голос, спостерiгаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу вiдiгнав цю думку. Адже без нiякого сумнiву перед ним жива, мисляча особа!

Не без "задньої думки" Петро заговорив про походження розумних iстот. Рожевий замислився, на його чолi збiглися зморшки. Потiм промовив скрипучим глухуватим голосом:

- Головатi твердять, що створили нас... А хто створив їх самих - хiба не мати Невiдомiсть, яка обiймає увесь свiт? I чи вони складаються з iншої речовини, нiж ми? З тiєї самої. I нашi мудрецi вже вирощують могутнi мозки, подiбнi до оцих... - Вiн показав на бiлу кулю. - I вони допоможуть нам у працi, в життi.

- А хiба вони не всi отакi? - спитав Петро.

- Це їхнi наймудрiшi. Сидячи в бiлих кулях, вони думкою сягають далеко в Невiдомiсть, а вона манить, заплутує їх i приводить на те саме мiсце, звiдки почався шлях. В деяких вiд цього порушується злагодженiсть, i вони гинуть в страшних муках - їхнiй рев лунає попiд небом днi i ночi. I все ж таки вони вiдмовляються вiд тiла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очi. i таким способом намагаються вiдкрити таємницю таємниць. Голомозi напувають їх "Соком мудростi" - вiд нього сохнуть кiнцiвки, а мозок розростається. Працюють за них iншi, навiть з нами воюють iншi - всiма керує Великий Розпорядник. В iм'я своєї мудростi вiн може винищити безконечнi ряди своїх послушенцiв... Але так довго не буде. Нашi старi вченi побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матiр Невiдомiсть...

На темно-синьому його обличчi, в сухих очах з'явився вираз екстазу. Вiн провiв долонями по щоках, наче вмиваючись, i усмiхнувся.

- В чому ж їхня мудрiсть? - спитав Яворович.

- Не знаю. Може, нам розповiсть моя Гiлка...

- Це її iм'я?

- Так.

Петро почав запитувати про народ Країни Щитiв, про тамтешнi звичаї i культуру. Рожевий охоче розповiдав, у його пам'ятi було безлiч фактiв з життя рiдного народу, iсторiя якого губиться десь в глибинi "днiв i ночей". Але про що б вiн не говорив, а неодмiнно повертався до найцiкавiшої для себе теми: про свою Гiлку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсiм близько... Одного разу Голомозi несподiвано напали на їхнє селище, i вже змiнилася тьма ночей i днiв, як його пара потерпає в оцiй жахнiй країнi Головатих. Ех, коли б її знайти!

I вони, вийшовши з лiтака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрiчних Голомозих, але нiхто не знав такої. В його рухах, у виразi обличчя з'явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:

- Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час вiн iшов мовчки, а потiм заговорив - не то до Петра, не то до самого себе:

- Рiзноколiрне сяйво вночi, тиха музика лiсу... - все на двох, все на двох - увесь свiт.

Яворович раптом спитав:

- А ти знаєш, що таке поезiя?

- Поезiя? - перепитав Рожевий.

- Так, поезiя.

Петро насторожено ждав, що вiн скаже. Адже поетичне вiдчуття вiдрiзняє людину вiд тварини...

- Поезiя... - приглушено заговорив Рожевий, - це коли ми з Гiлкою слухаємо голоси риб у морi, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, i Птиця б'ється в наших грудях... У тебе є Птиця?

- Є, є! - радiсно вiдповiв Петро.

ЩО РОЗПОВIЛА ГIЛКА

Вигляд самотнiх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрiй. Фiксуючи на кiнострiчку краєвид, вiн думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оцi Головатi. Якi могутнi сили дрiмають у цих мозках, iзольованих, виключених iз життя... Марнуються на якiсь химери отакi чудовi бiокiбернетичнi комплекснi Цiкаво, над якими ж проблемами замислились оцi генiальнi голови?

"А чому, власне, генiальнi? - вхопився Петро за останню думку. - Може, тому, що створили бiологiчних роботiв? Але ж головне все-таки мета. Навiщо? - ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?"

Хотiлося спитати про це у ближчої кулi, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).

Праворуч i лiворуч, близько й далеко бовванiють бiлi кулi над жовтими кущами. Але всi вони поступаються розмiром кулi Головного Розпорядника, жодної iншої такої Петро не побачив. Деякi зовсiм маленькi - наче пуп'янки.

Тиша. Цiлковита тиша. Голомозi снують помiж кулями, не звертаючи нiякої уваги на космонавта i його товариша. Рожевий час вiд часу зупиняється i ворушить губами - Петро здогадується, що вiн запитує про свою Гiлочку, але нiяких звукiв не чути. Та ось вiн заметушився, затупцював, обертаючись на всi боки, наче стрiлка компаса помiж магнiтами. Яворович нацiлив на нього апарата, зробив кiлька кадрiв.

Рожевий глухо пробурмотiв:

- Я вже вiдчуваю: вона близько, близько...

Пiшов, як сонний, по боковiй стежцi, жовтi колючi кущi хвиськали його по обличчю, а вiн усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бiгти. Тепер i Яворович побачив ту, яку той називав Гiлочкою. Дiвчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Грацiозна постать її огорнута золотистою матерiєю, i це вiдтiняє її темно-синю шкiру; жмут високого волосся, перев'язаний з самого вершечка, конусом похитується на головi.

Яворович ледве встиг пiдняти кiноапарата, як вони кинулись навстрiч. Може, за крок вiд Рожевого дiвчина спинилася i повернулась до нього спиною. Вiн пiдняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався i сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони мiж собою в цей час, але стояли отак довго. I, можливо, порушуючи їхнi звичаї, вiн пiдiйшов до закоханих i сам повернув їх обличчям до обличчя. Вiдiйшов i ще зробив кiлька кадрiв. Спохватившись, поглянув на їхнi очi: хотiв побачити сльози, сльози радостi! Але очi в них були сухi, блискучi.