Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалi не плачуть?

Дiвчина заспiшила з своєю ношею, не пiшла, а побiгла помiж кущами. Золотистий її одяг зливався iз жовтим фоном.

- Чого ж ти її вiдпустив? - спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого i намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всi десь у глибинi єства.

- Сказала: мусить виконати обов'язок, - глухо промовив Рожевий. - Вона ще не знає, що її чекають вищi обов'язки у себе на батькiвщинi.

Вiн стояв i дивився в той бiк, де важка запона хмар ховала його рiдний край.

- У вас є таке почуття - любов до батькiвщини?

- Коли б не було - i ми б опинилися серед Голомозих.

Гiлка незабаром повернулась i повела їх до свого житла. По дорозi Рожевий, мабуть, розповiдав їй про Яворовича, бо дiвчина частенько повертала свою голiвку в бiк чужинця i поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчi Петро не змiг прочитати нiчого: воно гарне, але нагадує маску.

Зiйшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворiв. До одного з них завернула Гiлка, i вони опинилися в напiвтемнiй норi. Це було її житло. Щоб не стояти зiгнувшись, Петро сiв на долiвку, встелену якимись шматками.

"I оце ти тут живеш i не тiкаєш до нашого моря?" - спитав її коханий, i коли б Петро мiг чути цi слова, то вловив би в iнтонацiї бiль, гiркоту, протест. Але вiн не мiг чути їхньої розмови, iнколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський дiапазон. - "Кожна гiлка мусить бути бiля свого дерева!" - патетично продовжував юнак.

Дiвчина пiдвела його до виходу i вказала на бiлу кулю, що прилiпилася над самiсiньким урвищем. Це було зрозумiло й без слiв. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-iмпульси в усi отвори. Зручна позицiя. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий бiлими пелюстками. Це, власне, пiдстанцiї мозку Великого Розпорядника...

Рожевий подивився на кулю i одвернувсь.

"Невже вони нiколи не сплять?" - спитав свою кохану.

"А хiба що?"- здивувалась вона.

"Як то що? Сьогоднi ж одразу ми тiкаємо звiдси!"

"Куди?"

Це запитання спантеличило Рожевого. Вiн обернувся до Петра i переказав йому розмову.

- Вона питає куди. Я не знаю, що їй вiдповiсти!

Петро усмiхнувся:

- У нас теж буває - не знаєш що сказати жiнцi.

Гiлка стояла, трохи схиливши голову набiк i з'єднавши руки на поясi. В її постатi було щось iронiчне.

"Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парi".

- Вона думає навпаки! - вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвiв руками:

- У нас, на Землi, жiнки теж часто думають навпаки...

"Хiба можемо ми, дiти Риби, жити в оцiй норi? - обернувся юнак до дiвчини. - Пригадай нашi простори, нашi лiси й моря, наших ровесникiв i батькiв!"

"Невдовзi настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рiд Риби. Пiдемо туди - i ми загинемо".

Юнак вiдступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

"Вiн давно обiрвав би наше буття, та не може. Вiд їхнiх бiохвиль нас захищає волосся i високi щити".

"Тут щось уже таке приготовано, що нi волосся, нi щити не допоможуть. Здiйсниться воля Великого Розпорядника".

Вони вiдiйшли в куток i притиснулись до стiни - щоб далi вiд входу, далi вiд бiлої кулi.

"Мiй любий, - сумовито говорила Гiлка, - ти усвiдом i закарбуй собi в пам'ятi те, що зараз почуєш. Досi увесь рiд Синiв Риби тiльки iзолювали, тримали в оточеннi - для якогось великого експерименту. I ось ця епоха минула, Сини Риби випили свiй час, вичерпали його день за нiччю, хоч вiн плинув довжелезною рiкою. Лишилися краплi, бо невблаганна мудрiсть Головатих - творцiв i руйначiв - от-от закриє шлюзи. Завершився iсторичний цикл, i весь народ Країни Щитiв мусить пiти у небуття, розчинитися у Невiдомостi, вернутися туди, звiдки вийшов. Коло замикається. Мусить здiйснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя i небуття. Так-так, мiй любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирiшив знищити Країну Щитiв. Уже завершено пiдготовку, вже зiбрано могутню силу, i вона чекає лише iмпульсу. Безлiч Головатих виробили в собi здатнiсть концентрувати своє випромiнювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну вiдстань бiохвилi такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синiв Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навiть дерева... В тобi хвилями ходить напруга, мiй любий, але ти мусиш скоритися, i, може, Велика Мудрiсть дасть нам днi i ночi, i ми вип'ємо їх разом з тобою, у парi. Це ж безглуздо гнiватись на закони Невiдомостi, адже ми з тобою все одно не вiчнi".

"Ми не вiчнi, а рiд наш вiчний! - вiдповiв юнак, а в усьому тiлi його наче блискали блискавки i гримiли громи. - Ходiмо до своїх - попередимо, пiдготуємось!.."

"Марнi поривання, любий".

"У нас теж велика сила!"

"Все враховано, проаналiзовано, виверено".

"Тiкаймо!"

"Лишайся тут".

"В оцiй норi?"

"Законам Невiдомостi треба пiдкорятись".

"Побачиш, я визволю тебе звiдси, Гiлко, визволю тебе вiд твого страху!"

Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засiб заспокоєння, i з цiкавiстю стежив за рухами дiв чини. Зафiксувати цю сценку на кiнострiчку не змiг: в печерi було напiвтемно.

"Не заспокоюй мене, Гiлко, бо хiба можна бути спокiйним, коли пiднято спис на батькiв i братiв, на минуле i майбутнє рiдного роду! Я зараз же йду до нього..."

"До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"

Рожевий легко вiдштовхнув її i подався з печери. Яворович пiшов за ним. А вслiд поспiшила i Гiлка, схожа на бджолу в своїй золотистiй одежi...

ЮПIТЕР ГНIВАЄТЬСЯ

Як не намагалася Гiлка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, вiн смiливо наблизився до Головного Розпорядника. Пiд лiвою пахвою темнiла трубка. Все його єство аж бринiло вiд напруги, вiн був готовий навiть загинути аби тiльки пожбурити оцiй жорстокiй головi свою правду.

I ось вiн став проти бiлої кулi на вiдстанi польоту стрiли невеличкий, але красивий у своїй рiшучостi.

"Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"

"Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".

Рожевий мiцнiше притиснув трубку, ступив крок уперед.

"Виходить, правда, що ти замислив знищити Синiв Риби i всю нашу Країну Щитiв?!"

"Що ти розумiєш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скiльки бiологiчних рiзновидiв менi доводилось виводити з Небуття i повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".

"Хiба ж це..." - почав Рожевий, але думка його урвалася. Вiн побачив, що з-за бiлої кулi, наче з легкого туману, до нього простує... точнiсiнько i який самий юнак, як вiн. Така постать, така хода, навiть одяг не новий, тiльки що свiжий, не поношений.

Побачивши двiйника свого коханого, Гiлка затулила очi долонями. Рожевий мимоволi позадкував.

Та це було лише першої митi. Гордий Син Риби опанував себе i зупинився.

"О Великий Розпоряднику! - пiдняв вiн руку. - Я визнаю, що ти наш творець, менi не потрiбно доказiв..."

А двiйник пiдходив ближче - вже видно було, як здiймаються i опускаються його груди при диханнi.

"...Але нищити своїх дiтей - це жорстоко i безглуздо".

Точна копiя Рожевого зупинилась перед ним i промовила його ж голосом:

"Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."

Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.

"О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."

В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!