Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовванiли, куполи астрономiчних приладiв, опинилися на одному рiвнi з Свiтилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту i троє астрономiв, не було тiльки Кенi, що мусила лишитися з малим. Ученi зустрiли Мага, як i належить "прихiдцям з неба", шанобливо, але без догiдливостi, щоб старий часом не подумав, що в iєрархiї Свiту зони стоять нижче. Це зiпсувало б взаємини.
- Хвала Повелителю Духiв! - привiтався Перший Астроном, i всi присутнi кивнули головами. - Привiт капiтановi!
- Нехай нiщо зле не наближається сюди! - сказав Маг, торкнувшись iкластої голови пантери.
- Вiтаю усiх вас! - пiднiс руку капiтан. - I давайте починати.
Вченi розступалися, даючи дорогу Маговi. Старий твердим кроком пiдiйшов майже до самiсiнького краю, пiдняв угору бiлу кам'яну дощечку, всiяну магiчними знаками та формулами, i суворо сказав:
- Ти чуєш, Свiтило, я знаю твоє iстинне iм'я!
I враз капiтан вiдчув, як свiт перетворився на велетенський храм. Голубе склепiння неба, що спирається на тьмявi гiрськi пасма в далинi, оця ось Обсерваторна гора в центрi, Маг, що розмовляє iз Свiтилом...
Урочиста напруга вiдбивалася на лицях, хоча колеги (капiтан це добре знав) досi були настроєнi, звичайно, iронiчно. Та в цей момент усi нiби вiдчули подих атавiстичного страху. Але то була тiльки мить, їх наче пронизав квант психiчної енергiї з далекого минулого. Мить промайнула, i вони просто з цiкавiстю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловiчок то показував бiлу кам'яну дощечку, на якiй було вирiзьблене коло з променями, то сварився костяними магiчними паличками, наголошуючи на тому, що йому вiдоме якесь iнше, справжнє iм'я Свiтила. Потiм, заткнувши дощечку та палички за пояс, вiн узявся обома руками за голову пантери.
- Дивись! Це Богиня Смертi!.. Мiцнi в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бiйся Богинi Смертi, о Свiтило, вона невблаганна, чуєш? Свiти нам, як i ранiш, давай достатньо тепла! Це я тобi наказую, всемогутнiй Маг!
Вiн дивився просто в золоте сонячне око, нi на секунду не вiдводячи погляду. Фарба на обличчi почала розтоплюватись i стiкати рiвчаками зморщок - здавалося, тече кров i скапує з пiдборiддя на задиханi груди.
- Гляди ж, начувайся!
Старий повернувся i, навiть не глянувши на присутнiх, наче тут нiкого й не було, рушив до сходiв.
Капiтановi не хотiлося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалiк палацiв, де мали розiйтися, капiтан сказав:
- Ну що ж, нашi вартовi Неба будуть пильно стежити за ним... Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобi пристати на наш бiк!
Старий повернув до капiтана криваве обличчя, прискалив око i вже хотiв щось сказати, але перебило темне кружальце, прикрiплене над верхньою кишенькою капiтанового кiтеля. Звiдти прозвучав голос Кенi:
- Iмпете, снiданок готовий!
- Iду, - вiдповiв капiтан, кивнув Маговi i рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначнiшi прихiдцi з неба.
Маг i ранiше спостерiгав їхнi перемови на далеких вiдстанях, але кожного разу це його вражало. "Ну звичайно ж, це боги, а не признаються", подумав старий, човгаючи до свого гранiтного палацу.
Ява первiсної драми
- Мабуть, сама планета вiдчуває небезпеку i створює для нас надзвичайно сприятливi ситуацiї,- сказав капiтан Iмпет у мiкрофон, коли йому повiдомили, що у визначенiй ними геодезичнiй дiлянцi знайдено простору печеру, вимиту невеликою пiдземною рiчечкою. - Отже, примiщення для машинного залу є?
- Iдеальне. От побачите - пересвiдчитесь. А щодо сприяння, - голос керiвника пошукової групи забринiв радiстю,- то планета пiдсунула нам ще один гостинець...
- Який?
- Комору iз чудовою залiзною рудою. Та ще й зробила широкий вихiд на поверхню - нiби знає, що в нас мало робочої сили.
- Координати передайте в пам'ять свiтловода.
Сьогоднi капiтан Iмпет був у пiднесеному настрої: задум, пiдтриманий на колоквiумi, пускає корiння. Звiдусiль, де працюють пошуковi групи (у бiльшостi з них по два чоловiки) надходять добрi вiстi. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепi з її "рацiональною" фiлософiєю життя. А ситуацiя рiзко змiнилася: свiтило стискується - за останню декаду його дiаметр зменшився майже на двадцять дев'ять кiлометрiв.
Обличчя капiтанове насупилось, вiн провiв долонею по русявому волоссю, пiдвiвся i вiдiйшов од свiтловодної кулi до вiдчиненого вiкна. Подих повiтряного океану приємно освiжав. Центральне Свiтило котилося на захiд. Ген-ген, аж на обрiї, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гiр. Тепле вiдчуття наповнило груди: рiдна планета... Тодi, коли в аварiйнiй ситуацiї вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рiдною... Як? Чому? Може, тому, що майже за всiма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматiр? Чи просто людина в силу iнерцiї звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капiтан спостерiг, що цей психологiчний злам стався - планета прийняла їх, а вони - планету. I вчасно: вони врятують її вiд загибелi...
У пам'ятi капiтана Iмпета залишилися спогади про iсторичнi подiї, здебiльшого - трагiчнi, що сталися там, на прабатькiвщинi. Тут, певне, все буде iнакше, ресурсiв незрiвняно бiльше, отже й цивiлiзацiя розвиватиметься швидше. Якби тiльки пощастило причалити до стацiонарної зiрки! Але Маг нiяк не може збагнути ситуацiї, вiдмовляє у робочiй силi. Тут його не обiйдеш... Упертий дiд. Боїться? Чи просто нiчого не розумiє?
Раптом до капiтана долетiли звуки рiжкiв. Далекi й близькi, вони то знiмалися до високостi, то згасали десь унизу, за обрiєм. Зайшла Кенi, по її обличчю вiн побачив: щось сталося.
- Чуєш? То Маг скликає племена...
- Що ж надумав цей невiглас?
Кенi пiдiйшла до Iмпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокiйливо:
- Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсiм iнший погляд на свiт, а ти не хочеш на це зважати.
- Ну чого ж? Хiба мало ми змарнували часу, а особливо ти?
- Не втрачай терпiння, - лагiдно сказала Кенi. - Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить пiд гiллястим дубом, вслухаючись у шелестiння листя, силкуючись зрозумiти вiщу мову дерева.
- Ну й що, розшифрував? - У голосi капiтана чулася iронiя.
- Звичайно, на те ж вiн i Маг, щоб розумiти мову дерев, птахiв, звiрiв. Свiтанок цивiлiзацiї. Хiба нашi пращури не так само...
- Ти хочеш пофiлософствувати, - сказав капiтан, вмикаючи кулю свiтловода. - Може, краще на прогулянцi, коли мене змiнять на посту?
- Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то вiдводить очi, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходiв для нашої безпеки?
- Перебiльшуєш, Кенi. В могутностi "прихiдцiв з неба" вiн давно вже пересвiдчився.
Куля свiтловода, досi наповнена бiлястим туманом, прозорiшала, в нiй усе чiткiше проступали обриси навколишнього: стежки в густiй травi, лiс, Обсерваторна гора з кам'яними сходами.
- А он i той дуб, - сказала з якимось острахом Кенi, - бачиш, туди стiкаються люди...
Iмпет уже й сам помiтив чимало напiвголих, зарослих чоловiкiв, що скупчилися на узлiссi. До них приєднувались усе новi й новi постатi, нiби виникали з повiтря.
- Отой пiдлiток, то Магiв син?
Кенi поглянула на кулю:
- Ага, це Дан, поглянь - у нього в руках звiрятко.
- Мабуть, упiймав кошеня. - Каштан сфокусував зображення. - Так i є, це буде перший приручений тут кiт.
- Та вони вже давно приручають тварин, - докинула Кенi. - О, прошкує до нашого будинку.
- Певне, хоче показати Вадовi.
Зненацька на узлiссi почався рух. Кiлька чоловiкiв стали кружка, мов у танцi. Потiм, коли Маг змахнув бiлою кам'яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев'яними копачками зiскрiбати землю. Незабаром з'явилося заглиблення, схоже на чорну тарiль дiаметром у кiлька метрiв.