– Самуїле! Як ти змінився, Самуїле! Тебе важко впізнати... Твоє обличчя стало бліде, а очі байдужі. У тебе коло вуст зморшки... Ти, мабуть, погано живеш? І чого ти такий байдужий, Самуїле? Ти, мабуть, став злий? — говорила та запитувала Мірель без кінця і ніби не хотіла чути на це його відповіді.

А Мазур хвилювався, ці докори ножем різали йому мозок, що дуже знесилювало його, і від чого голова ставала важка... Що він міг відповісти на це все, коли він забув... І навіщо йому пригадувати, коли... коли він тримає ліву руку па грудях.

– Ти злий, Самуїле! Ти навмисне мордуєш мене. Ти...

Мазур стояв і ввесь тримтів. Його починала трусити пропасниця. Він тепер хотів кудись утекти, утекти навіть від самого себе.

– Мірель... Не треба так... Мірель...

– Так. ти злий. Ти став неспокійний дух, що блукає в своїх же сумнівах. Аарон сказав би тобі, хто ти...

— Залиш, Мірель. Я не можу...

— У тебе немає серця, Самуїле!

Навіть у напівтьмі було видно, як скривилось та позеленіло обличчя Самуїла Мазура. Він схопився обома руками за груди й поточився. В нього ніби вистрілили з гармати...

– Ти брешеш! — крикнув він одчайним голосом, і в погляді йому спалахнула страшна зненависть.

Він почував, що земля провалюються під ним, і на голову впала вогняна велетенська куля.

— А-а-а! — страшний, звірячий крик прорізав темне повітря вулиці.

Вогняна куля розкололася на дві половини, і дві широкі вогняні смуги охопили обрій. З темряви, чорної, як земляна гуща, загуркотів грім вибухів. Вогонь, сліпучий вогонь пострілів бив в обличчя й опалював очі й подих...

– Взво-од! Слух-ай мою команду! — кричав Самуїл Мазур, і цей крик був приглушений і одчайний. Це ніби кричав не він, а хтось інший, що сидів у нього в животі, бо цей крик видерся звідти.

Раптовий вітер налетів на каштани й зловісно зашумів листям. Увесь обрій охопило полум'я і жар був нестерпучий. Це було якесь пекло, що ґерґотало навколо Мазура й опалювало, розриваючи його голову й тіло на частки. Великі дзиґарі з міської вежі насунулись йому на обличчя, і величезні чорні стрілки показували одинадцять годин.

Потім дзиґарі вибухли й розсипалися тисячами іскор.

А вітер шумів, і зойки луною летіли у безвість. Позад нього розверзлась чорна прірва, і Самуїл Мазур похитнувся до неї назад.

— Взво-од...

Люди з білими, як у мертвяків, обличчями вискочили з безодні й потягли його за руки й ноги. Але він одбивався. Він напружував усю свою силу...

Ще трошки і,..

Вогняна куля підіймалась над обрієм, і вітер свіжо подув в обличчя. Це сонце встало над світом і освітлило дерева й зелену траву. Ні! це воно йде кудись на ніч. Ось Самуїл уже майже видерся. Ще одно напруження і...

– Плі!..

***

... Сліпуче проміння вдарило йому в очі й трохи засліпило його.

В залі засвітили кілька великих електричних люстр і снопи яскравого проміння примусили на момент зажмуритися всю компанію.

Тут увесь час був сильний шум, як у велетенському борті.

За білими столиками сиділи веселі компанії. Сп'янілі жінки посміхалися вабливими й облудними посмішками. Гострі пахощі квітів змішувалися з пахощами поту, тютюнового курева й вина. То в новітньому храмі воскуряли поморочливий фіміям людській винахідливості. А жерці з серветками в руках сновиґали, як сновиди, між столиками й виконували раз назавжди встановлений ритуал.

Оркестр підтанцьовував калікуватими рухами під божевільно швидкі звуки «Шіммі» або «Фокс-троту».

А жінки виставляли з-під столиків рожеві ноги в прозорих панчохах і крутили в такт носком блискучого черевика.

Самуїл обережно пестив маленьку руку Мірелі. Олекса Кревич, широко розставивши ноги й, відкинувшись на спинку стільця, тупо дивився на придуркуватих оркестрантів. Його розпарило. Він одстебнув кобуру з револьвером і поклав на стіл.

– Це теж один із старих приятелів, — сказав він, показуючи на кобуру.

Самуїл затуманеним поглядом подивився на Кревича.

– Зі старих приятелів... старих приятелів... – наче нічого не розуміючи, тихо промовив він.

Оркестр припинив гру й розійшовся. На естраду вибігло кілька розмальованих папуг у неімовірно червоних та зелених сукнях.

– Що?.. Що таке?.. — безглуздо промовив Самуїл.

— Хор! — відповів Кревич.

Залунали гучні оплески, і папуги ввічливо вклонилися.

Самуїл, не одриваючись, дивився на них. На мить естрада затуманилася смугою диму від якогось завзятого курця, і Самуїл несамохіть здригнувся. Він побачив, як папуги розправили великі різнокольорові хвости й розсілися на сідлах. Ще мить і він побачив, як у них повиростали великі, закручені донизу, гострі дзьоби.

— Попка дур-рак! — прохрипіла гладка папуга на всю залю й знову вклонилась.

Інші папуги на мить заметушились на сідлах, розправляючи блискуче пір'я. Потім вони, як по команді, роззявили дзьоби й голосно заспівали.

Самуїл Мазур старанно протер очі й подивився на естраду.

Потім він обвів поглядом залю й крізь курево побачив великі чудернацькі голови людей. У залі припинився всякий рух, і йому здалося, що це збори мерців на кладовищу, і замість сов блискучі папуги дають надпрограмовий концерт.

Туса, туса, туса,

Е конай — ча-чо...

Кричали папуги, широко роззявляючи дзьоби й пристукуючи кігтями своїх рожевих лап. Потім одна з папуг скочила з сідала й почала швидко стрибати на одному місці.

– Що?.. Що це таке?.. – безглуздо запитав Мазур.

— Танок!.. – відповіла Мірель.

А папуга стрибала. Потім вона роздвоїлась, потім розтроїлась, і троє папуг, дивлячись матовими ґудзиками очей на Самуїла Мазура, швидко стрибали перед самим його обличчям. Мазур одчайно відмахнувся рукою...

— Попка дур-рак! — несподівано прохрипіла гладка папуга і вклонилася залі.

У Самуїла Мазура рвучкий вітер шумів у вухах, і гучно стукало серце.

В одної з папуг виріс довгий дзьоб. Але ось він росте все далі й далі. Він наближаються аж до Мазура. Ось він дзьобнув його в груди коло серця й знову швидко відскочив назад. Гострий біль пронизав усе тіло, і Мазур схопився рукою за груди.

– Що?.. Що це таке?..

Його погляд обійшов залю. Мерці танцювали, сидячи за столиками. І погляд його зупинився на дзиґарях.

— Де я?.. Де ми? — запитав Мазур.

І в цю ж мить він побачив, як стрілки дзиґарів почали крутитись назад. Вони крутилися чимраз швидше, швидше й швидше, а в Мазура від цього захиталася голова й стала важкою. Вся заля поїхала кудись угору, потім униз і зупинилась.

Стрілки дзиґарів, зловісно блиснувши чорним блиском, теж зупинились. Вони показували одинадцять годин.

Мазур глянув на них, зблід і відхитнувся назад. Страх різким холодом пронизав усе його тіло.

— Де ми?.. — промовив він.

Його рука намацала холодну крицю револьвера.

Папуги стрибали і голосно кричали. Мерці за столиками заворушились.

В одного з них на руці блиснув діямант. Другий увесь зачервонівся червоною генеральською підкладкою.

Молодий офіцер у погонах, брязкаючи острогами на блискучих чоботах, пройшов між столиками.

Мазур похитнувся й подивися на розчавлені пальці лівої руки. Він пригадав...

Раптом, гримаючи шаблюкою, в залю ввалився гладкий городовий і пронизливо засюрчав свистком.

Огрядні дами в широких капелюхах ввічливо вклонились йому. Якийсь пан із обличчям потвори вийняв із кишені гаманця й зашелестів миколаївськими орлами.

– Де це я?.. Куди це я потрапив? — промовив Мазур, стискаючи холодну крицю револьвера.

Він клацнув курком і, похитнувшись, вийшов на середину залі.

Все замовкло. Папуги подивились, і їхні роззявлені дзьоби так і завмерли.

– Я вас арештую!.. — щосили прокричав Самуїл Мазур, наводячи револьвера в першу чергу на молодого офіцера.

Столики з грюком полетіли на підлогу. Істерично кричали дами в широких капелюхах. Генерали, пан із гаманцем і хтось із діамантом полізли по підлозі...