Том був незвичайно чулий до музики, і Інгред, помітивши це, намагалася розвивати в ньому цю здібність. Музика впливала на нього цілком особливо. Він нахиляв голову з виразом майже свідомим, а коли Інгред навмисно брала дисонуючі, фальшиві звуки, він кривився і сердився.

— Я зроблю з Тома людину, ви побачите, Арвуде, він безперечно більше людина, ніж гадає Ворн.

А Ворн, не припускаючи помилки в своїй теорії, вважаючи Тома на три чверті твариною, спостерігав його із спокійною цікавістю вченого до рідкосного екземпляру.

Під холодним поглядом його прозорих очей Том весь зщулювався із звірячим страхом. Він ховався в куток, намагаючись сісти спиною до Ворна, і не лишалося й натяку на людське в цьому мізерному тільці, в цій малп’ячій позі, в круглих переляканих оченятах.

Ворн вимірював «лицевий кут», об’єм і будову черепа маленького Тома й порівнював його з черепами передісторичних людей, намагаючись визначити, до якої доби можна застосувати створений ним екземпляр.

Відвідини Ворна де-далі більше знепокоювали Інгред. Вона бачила безкраїй жах Тома перед ним, бачила, як усе людське зникає з його свідомости в присутності цієї байдужої людини. Інгред підходила до Тома і ласкала його шерстке волосся, розуміючи неможливість врятувати його від цього катування.

— Так далі не можна, адже ви розумієте, Арвуде, що Ворн перетворює його на малпу.

Арвуд показував їй на похиле й вузьке чоло Тома.

— В такому черепі не можна збудити людської думки. Ворн правий. Його висновки непохибні...

Інгред бачила, що ця людина закута в формулу наукових висновків, як стародавній лицар в панцирі, людське слово не досягає її серця.

Вона прохала Ворна на якийсь час звільнити Тома від його спостережень, вона казала про людську свідомість, що прокидалася в ньому, про його музичність. Ворн слухав з недбалою усмішкою.

— Музичність? — Так, це можливо. Музика приступна людині на найнижчому щаблі культури, вона приступна навіть тваринам. А розум? — О ні... бачите...

І Ворн показував на маленьку фігурку, що сиділа, зібгавшися між канапою і шахвою. Кінці зігнутих пальців рук спиралися в діл — ця поза була типічна для малпи. Інгред прикусувала губу так, що на ній з’являлися краплинки крови. А примружені очі Ворна, завжди втоплені десь у далеч, здавалося, не бачили того, що коїлося біля нього.

Цього дня Інгред довго ходила кімнатою, розгублена й заклопотана. Сонце кинуло через вікно мережану стежку до її ніг і запалило золотий серп мідяної дуги на великому глобусі в кутку кімнати.

І тоді їй здалося, що дракон на блакитному полі безмежних океанів, прикутий до південного материку, змахнув здійнятим крилом, готовий летіти. Інгред спинилася, всміхнувшися своїй, ще в дитинстві створеній, фантазії, що так несподівано підказала порятунок.

Вона взяла на руки Тома, намагаючись, щоб він зрозумів, провела пучкою по блискучій поверхні глоба шлях, що перетяв мередіяни Атлантики — єдиний шлях до порятунку.

***

Воли Ворн проходив улицею, за його спиною шепотіли:

— Це Ворн...

— Це той самий Ворн, що... — і називали якийсь з його дивовижних винаходів.

— Він зараз працює над тим, щоб удвічі збільшити людське життя ...

— Ах, ні, зовсім не те. Кажуть, що він зробив якусь істоту, що вміє ходити і все розуміє, як людина...

— Еге ж, вона працює з ним у лабораторії...

— Дурниця, кажу вам, дурниця! Ворн винайшов хемічний склад, що заміняє людську кров, і хоче в такий спосіб уздоровити людство.

— Ну?!

— Еге ж. З людини виточують її хору, отруєну кров, наповняють її жили цим складом, і людина міцнішає, звільняється від спадкових хороб і навіть забезпечується від пошестей...

— Неймовірно! А я чув...

І чутки, одна безглуздіша за другу, оплітали ім’я Ворна. А ця мовчазна людина проходила повз, байдужа до того, що про неї говорять.

Слава слідкувала за ним, як слухняний, пес, і зрідка Ворн кидав йому коштовні зернята, видерті з скарбниці Нерозгаданого.

Але він був обережний. Він оголошував свої досягнення лише тоді, коли їх було остаточно перевірено, коли все було непохибно й безперечно.

Ніхто не мав доступу до його лабораторії, бо ніхто не мусив був знати про його шукання й неминучі помилки. Існування Тома було поки таємницею для всіх. Ворн готував цей винятковий сюрприз для людей, що чекали від нього мало не чуда.

І тому страшним ударом пролунало для нього повідомлення Арвуда.

— Поїхала, кажете ви? І забрала Тома?! Але навіщо? Куди?

Арвуд знав не більш за Ворна.

Кімната Інгред з неохайно розкиданими речами свідчила про хапливість, кілька забутих іграшок Тома лежали в кутку... і більше нічого. Жодних вказівок, жодної записки.

Перша зморшка тонкою розколиною розкраяла чоло Ворну.

Це була загадка, яку не тямив розгадати розум ученого, що звик мати справу з точними даними науки, а хаос людської душі був для нього Гордієвим узлом.

— Дивно! Ви теж нічого не знали, Арвуде?

Арвуд знизав плечима й відвернувся з виразом розпуки, нічого не відповівши. І цей жест людського почуття був такий незвичайний для юнака зі стриманими рухами автомату, що Ворн глянув на нього незрозуміло.

— Ну, що ж, будемо чекати, — сказав він, і більше вони про це не балакали.

Вони чекали довго. Арвуд гадав, що Ворн, переконавшися в марності чекання, повторить досвід з малпою, але сталося так, що їхня праця в лабораторії звузилася до розроблення вже встановлених положень, а кожний натяк Арвуда на потребу повторити експеримент зсував брови Ворна суцільною рисою.

... Вони чекали довго.

Час проклав сріблясту стежку в волоссі Ворна, і була незрозуміла його впертість у небажанні повторити спробу або, принаймні, оголосити досягнення. Иноді в його погляді з’являвся колишній вираз холодної самовпевнености, і він казав:

– Ми зробимо ще один блискучий фокус, Арвуде. Їм він може здатися за чудо, адже лише ради неможливого варт працювати...

Але щось згасло в ньому, і Арвуд бачив дрібні зморшки, що покарбували його чоло й натякали на безсилля думки.

Він не знав, про що неможливе казав Ворн. Він вийшов з лабораторії, ні об чім не думаючи й нічого не бажаючи. Порожнеча зробилася за його постійну ношу, важчу, ніж всякий людський тягар.

Блискання вогн, розкіш вітрин, гомінливий натовп і вир руху. Арвуд проходив крізь це, як людина, що йде через пустелю, де не треба дивитися праворуч і ліворуч, бо навколо та сама одноманітна порожнеча.

Він ішов, дивлячись уперед, і просто перед себе побачив на білому полотні афіші великі чорні літери, що сказали йому ім’я Томаса Дана. Це ім’я заступило йому шлях. Він задихнувся, стримуючи крик, і ще, і ще раз, не пізнаючи літер, перечитував дзвінке ім’я — Дан.

Афіша сповіщала про концерт Томаса Дана, що приїхав лише на два дні.

Нічого не гадаючи, нічого не сподіваючись, але невиразно боячися щось втратити, Арвуд купив квиток і ввійшов до концертової залі.

Заля вже була повна, і з усіх боків він чув ім’я Томаса Дана.

Сутулий юнак з дегенеративною потилицею казав, двозначно всміхаючись, до короткозорої дівчини:

— Не знаю, чи добрий піяніст Томас Дан, але кажуть, що підчас концерту гасять світло. З-за цього одного варт було прийти.

Проходив добродій з сивою панею.

— Я не йму віри таким сенсаціям. Ім’я Томаса Дана надто швидко уславилося, мабуть, про нього так само швидко забудуть...

—Але кажуть про нього дивне...

А поруч Арвуда білява дівчина казала до свого сусіди:

— Якщо 15 сонату він зіграє так, як ви – мені доведеться поділити своє серце...

— Він грає, як ніхто, рояль під його рукою — жива істота, і він робить з нею, що хоче...

Не відаючи чому, Арвуд повірив саме цьому молодому зворушеному голосу. Чекання незвичайного замкнуло його в трепетне коло.

Велику лямпу згасили, а дві бокові залишали естраду в сутіні.

Зігнута чоловіча постать з опущеними руками, через що вони здалися якось дивно довгі, пройшла до роялю.