Заля вщухла.

З темного глибу линула густа й жива хвиля, сповнивши залю.

Музика грав речі, що їх Арвуд знав, як власне обличчя, але проте ледве пізнавав їх. Вони звучали, як переклад на чужу, незнану, але якось незбагненно зрозумілу мову. І від цієї своєрідної гри віяло вабливістю самобутности, наче давно вивчена всіми мелодія вперше народжувалася під пальцями музики.

Арвуд не бачив у антракті жодного байдужого обличчя, а аплодисменти здалися йому більш щирі, ніж бувають вони звичайно.

Заля гула радісними вигуками:

— Томас Дан! Томас Дан!

Але на аплодисменти Томас Дай не вийшов.

Знову згасили світло, і силует зігнутої постати перейшов естрадою.

Зразу ж хаос бурхливих звуків завірюхою пролетів над головами принишклих людей. Це найменше скидалося на музику. Ревіння казкового звіря, що вихопився на волю, ревіння перемоги й дикої пристрасти...

Але поволі, наче приборкуючи почвару, права рука зібрала звуки в струнку мелодію, і вони розлетілися з темряви, мов барвисті метелики. Арвуд почував їхній теплий дотик до свого чола, вони торкалися його рук і сідали на вії...

—А? Що ж це таке? – білява дівчина сіпала його за рукав. Арвуд глянув на неї безглуздо, а юнак гладив її волосся, вгамовуючи, як умів.

Хіба можна сказати, що це було?

Музика найменше від розуму, а музика Томаса Дана примушувала кожного, хто чув її, знайти в своїй душі прекрасніше, що в ній було.

І тому так сяли заплакані очі білявої дівчини, тому згасла двохзначна усмішка на устах дегенеративного юнака, тому обличчя Арвуда знайшло забутий в дитинстві вираз ласкавої лагідности.

Маленька рука лягла на його плече.

– Вже скінчено. Одягайтеся...

Білява дівчина стояла перед ним, усміхаючись. Арвуд забув подякувати їй, підвівся, мов сліпий, і вийшов, залишивши пальто самотно теліпатися на вішалці.

На ранок у лабораторії Арвуд був звичаєм мовчазний і незвичайно неуважний. Жодним словом він не натякнув про вчорашній концерт, хоча спогад про нього повсякчас повертався до нього і силует згорбленої постати з опущеними руками турбував його незрозумілим питанням — хто такий Томас Дан? Майже з острахом Арвуд думав, що Ворн теж міг бути на концерті й що це саме питання може примусити його піти до готелю, де зупинився музика.

Цього ранку Арвуд був такий неуважний, що невдалим рухом ланцету при нескладній операції вбив маленьку тварину.

– Ви необережні, — сухо завважив Ворн, а Арвуд ладний був перетяти собі жилу, побачивши, як затріпотіло в смертельній судорозі скривавлене тільце звіряти. Йому здалося, що це його власне серце вмирає поруч з ним.

Арвуд не був мрійник. Його думка була прозора й тверда. Крізь неї він давився на світ, як дивиться шофер на дорогу крізь скло, що захищає його очі від пороху. Проте він не зберіг своїх очей. Блискучий порох засліпив їх, і тому так тремтіла його рука, коли він стукав у двері номера, що показала йому номерантка.

Двері розчинилися перед ним, як чужа душа, і, переступивши поріг, Арвуд зустрів двоє очей, що їх чекав ціле життя.

Інгред протягнула йому руку так просто, немов вони бачилися вчора.

— Добре, що ви прийшли. Арвуде, ви були мені завжди другом.

Та Арвуд не знаходив у собі нічого, крім усмішки.

Вони пройшли повз дверей, відчинених до сусідньої кімнати, і, на мить спинившися, Арвуд побачив блискучу кришку роялю, підняту, мов щит, і біля розкритої клявіятури, на оббитому шкірою стільці, юнака в чорнім одязі. Обнявши однією рукою коліна, він притиснув зігнуті пальці другої до вуст і сидів нерухомо в глибокій задумі. Тонке сукно одягу обтягнуло напружені м’язи спини й рамен. Родену не довелося б шукати кращої натури для свого «Мислителя». Це було саме те зусилля народжуваної думки в примітивному мозку, так влучно схоплене славетним різб’ярем.

У невеличкій кімнаті Інгред показала Арвуду на м’яке крісло.

— Хто такий Томас Дан?

— Мій син, — це було сказано із спокійною гордістю і не скидалося па жарт.

— Інгред...

Вона всміхнулася його безнадійній спробі зрозуміти і, хвилюючись, похапливо й нескладно почала оповідати:

— Я дала йому своє ім’я, і для всіх, як і для мене самої, він мій син. Я хотіла зробити з нього людину, бо не могла ж я тримати його в себе, як кошеня.

– Ви розумійте, Арвуде, я, не вагаючись, втекла з ним, адже для Ворна він лише вдалий досвід, що його можна повторити ще скільки завгодно раз над иншими істотами, а для мене Том зробився людиною вже тоді, коли вперше всміхнувся з свідомою радістю.

А тепер — хто ж тепер скаже, що Том не людина?

Арвуд зробив рух, але вона не дала йому нічого мовити:

— Його обличчя? Хай в нього низьке вдавлене чоло й плескаті вуха, в нього круглі широко розставлені очі. Але ви ж чули, як він грає? Тепер я не боюся нічого — Том має нагороду за жорстокість, заподіяну йому.

Якби ви знали, яке страшне було збудження в ньому свідомости потворности.

Він ріс цілком самотний, крім мене, він нікого не мав, бо я знала, що люди не приймуть його, як рівного, і намагалася звільнити його від карної муки.

Ми часто гуляли вдвох. Скажу вам правду, я зовсім забувала про його потворність. Він був мила слухняна дитина. Людська свідомість, боязка думка, такі крихкі в ньому, були мені особливо дорогі. Я знала, що необережність може зруйнувати все, як карточну хатинку. Мені здавалося, він іде над проваллям, де чатує на нього лихий звір з обличчям горілли... Це було моторошно, Арвуде, і я намагалася про це не думати.

Так от, ми гуляли в парку, і я обирала глухі стежечки. Було нам обом якось особливо добре. Том повеселішав. Він схопив мене за руку й крикнув — біжімо! Попереду висока золота купа піску. Ми злетіли на неї миттю, зупинилися, сміючись й тримаючись за руки... І тоді я побачила, що внизу довкола купи піску ціла зграйка дитинчат. Один хлопець у матроський блузці підводить голову, дивиться на нас і раптом підстрибує й кричить:

— Дивись, малпа!

Всі голови — русяві, чорні, кучеряві й голені — підводяться, як за командою, і з усіх боків вибухає галас:

— Малпа!

— Муштрована!

— Вдягнена!

— Дивіться, малпа!

З околишніх стежок біжить цілий натовп дитинчат і оточує нас. Том злякався, затремтів, тулячись до мене й не розуміючи, що сталося. Треба було діяти. Взявши його за руку, спокійно, як тільки можу, спускаюся з горба в галасливу юрбу й наказую дати нам шлях. Довкола ціла каша. Хлопець у матроській блузці метушиться найбільше. Він підскакує до Тома й хапає з голови його капелюха... І тоді вибухає дика сцена. Заверещавши, Том кинувся на хлопця, вживаючи всіх звірячих засобів, аж до нігтей. Від чепурної блузи полетіло шмаття, а дитинчата кинулися врозтіч. Том страшенно сильний, і я перелякалася, але хлопця врятувала, і ми втекли з парку, мов злочинці.

В той день я побачила, як Том, наблизивши до дзеркала обличчя, роздивляється себе з виразом здивовання й болю. Потім у розпачі затулив обличчя руками й впав головою на стіл... Я зрозуміла, що почалося найгірше. Так... найгірше і жахливіше. Маска Гвінплена була його прокльоном,* але проте то було людське обличчя, а що ви скажете про звіряче тіло і людську в ньому душу! Чи ж можна зробити більшу жорстокість ?

Арвуд відвернувся до вікна й дуже тихо сказав:

— Але ви сами, адже ви сами, Інгред, поглиблюєте її. Хіба малпа страждає від своєї потворности? Хіба вона заздрить людині? І нарешті чи ж хоче вона бути людиною? А ви примусили його хотіти того. Хто ж жорстокий, Інгред?

Він глянув на неї і тільки зараз побачив, що вона не слухає його. Вся витягнувшись, вона прислухалася до того, що творилося за дверима. Чийсь хриплий голос невиразно говорив:

... — Так це й є Томас Дан?.. знаменитий музика. Я так і знав, так і знав...

— Ворн! — скрикнув Арвуд, полотніючи, і кинувся до дверей.

На тлі чорної кришки роялю, піднятої, як щит, він побачив Тома, що притулився до неї спиною. Його голова заховалася між зведені плечі, руки було притиснуто до грудей, а круглі очі, що глибоко сиділи під навислим вузьким чолом, перелякано й злісно дивилися на людину. То був Ворн.