— І ви гадали, Інгред, що цей одяг, це начісане волосся заховає малп’яче обличчя? Ви зло пожартували, Інгред. Я знаю, що ця чорна шевелюра заховую волохате малп’яче вухо...

Ворн ступив до Тома й протягнув руку до його волосся, щоб одхилити навислі на лице пасма. Але в цю мить, ощеривши зуби, Том люто, по-звірячому загарчав і прищулився, як тварина, готова захищатися.

Ворн одсмикнув руку, а Інгред враз згадавши дику сцену з хлопцем, щойно розказану Арвуду, підбігла до Тома.

— Томе, не треба. Томе... Томе...

Том затремтів і поточився до її ніг.

Той саме страх, що примушував його в дитинстві ховатися в куток під холодним поглядом Ворна, сповнив тепер всю його істоту. Але до остраху приєдналася гостра звіряча злоба. Тільки дотик руки Інгред обеззброював його.

Він сперся зігнутими пальцями рук у діл і тихенько гарчав.

В ньому не було нічого людського.

Інгред зрозуміла, що це — кінець.

Сухими очима, де в глибу мигтів розпач, вона глянула в обличчя Ворна й голосом, що дзвенів болем, сказала:

— Навіщо ви це зробили?

Ворн погладив долонею чоло, і не відповівши ані слова, вийшов.

***

... Так скінчилася історія Томаса Дана, музики, що протягом одного місяця придбав славу. Про нього так само швидко й забули, і ніхто ніколи не довідався, що велика й люта тварина за ґратами клітки в Центральному Зоопарку колись примушувала їх бачити світ прекраснішим, ніж був він дійсно...

А сторожа Зоопарку бачили що-дня маленьку жінку під густим вуалем, що безстрашно підходила до клітки, і дивувалися покорі лютої малпи, що дозволяла ласкати свою шерстку гриву маленькій жіночій руці.

Ніхто ніколи не повторив досвіду, бо Ворн, того самого дня, знищивши всі свої наукові нотатки, зник з міста невідомо куди.

По-старому в країні народжувалися кволі діти з печаттю дегенерації, і статистика мертвою мовою цифр малювала шлях до загибели.

Науково-фантастичне оповідання Єлизавети Михайлівни Кардиналовської «Помилка» представлено тут за публікацією у харківському часописі «Нова ґенерація», у № 5 за 1928 рік. Збережено правопис того видання, котрий дещо відрізняється від сучасного (наприклад, замість «мавпа» – застаріле «малпа», замість «піклуватися» – «пеклуватися», «де-далі» замість «дедалі» і таке інше).

Маска Гвінплена була його прокльоном... – Ґвінплен – персонаж роману Віктора Гюґо «Людина, яка сміється»: чоловік з понівеченим обличчям.