— Добре, тоді можемо починати, — відповів професор Веге. — Колего Тале, ви там недалеко, увімкніть, будь ласка, генератор.
Гансен вийшов з лабораторії № 1 і, коли почув, що за ним замкнули двері, майже побіг у лабораторію № 2. Відчиняючи двері, він глянув на годинник. Дві години тридцять хвилин. “За півгодини все буде зроблено”, — подумав він. І сильніше, ніж завжди, грюкнув дверима.
Асистентка стояла біля невеликого рентгенівського апарата, за допомогою якого вивчали структуру металів.
— Знімки сьомий і восьмий уже проявлені? — з порога запитав Гансен.
Жінка здивовано подивилася на свого шефа.
— Ні, ви казали, що…
Гансен наморщив лоба.
— Ви мене неправильно зрозуміли. Я не можу провадити роботу далі, поки не перевірю знімків. Де касети?
— Ось вони. Їх треба негайно проявити?
Гансен вдав, що він над чимось роздумує.
— Ні, дякую, я проявлю їх сам.
Він зайшов у фотолабораторію і замкнув за собою двері.
“Досі все йшло добре”, — подумав. Звичайно, він знав, що знімки не проявлені. Це було передбачено його планом. Він мусив виграти час і, крім того, забезпечити собі алібі. Такі самі знімки він перед цим таємно зробив сам і проявив їх. Гансен поклав касети на стіл, витяг з кишені і надів тонкі чорні рукавички.
В цей час професор Веге і доктор Гартунг проводили дослід по виготовленню електродів з мідного порошку. Ультразвуковий генератор працював добре. Раптом інженер Тале схопився за голову. Лабораторна кімната попливла у нього перед очима. Ноги підломилися в колінах, і він почав падати. Доктор Гартунг побачив, що Тале хитається, кинувся, щоб допомогти, але в цю мить у нього в самого закрутилася голова. Професор Веге важко дихав, йому невистачало повітря. Він нічого не міг зрозуміти. Ультразвукові хвилі вдарили в голову. Напружуючи останні сили, вчений намагався дійти до дверей, зробив, хитаючись, два-три кроки, потім тіло розм’якло, і він втратив свідомість.
Гансен обережно відімкнув запасний вихід з фотолабораторії — маленькі стальні двері, які зсередини можна було відчинити, натиснувши на них рукою. Зовні вони відмикалися спеціальним ключем. Кожна лабораторія мала такий запасний вихід, і всі вони вели в загальний коридор, який підходив до підземного приміщення, побудованого для захисту людей на випадок пожежі чи вибуху.
Тримаючи в руці кишеньковий ліхтарик, Гансен обережно посувався вперед. Біля дверей запасного виходу лабораторії № 1 причаївся, завмер. Потім припав вухом до стальних дверей — почулося виразне низьке гудіння. Значить, ультразвуковий генератор працює. Гансен глянув на годинник, витяг фальшивий ключ і обережно вставив його в замок. Легко-легко, міліметр за міліметром повертав він ключ у замку. Відхилив трошки двері, так, що утворилася маленька щілина, і зазирнув усередину.
Троє чоловіків глибоко непритомні лежали на підлозі. Гансен затиснув носа затискачем, а в рот узяв фільтр. Одним стрибком підскочив до ультразвукового генератора і спрямував звуковипромінювач на стальний сейф. Поки витягав з-під генератора спорожнілий пакуночок, в якому нещодавно був газ, і поки ховав його, не зводив очей з людей на підлозі. Дверцята стального сейфа дуже поволі піддавалися дії ультразвукових хвиль, нарешті вони розсипались на сірий порошок. Креслення і папки з паперами випали з сейфа.
Гансен відвів убік звуковипромінювач і гарячково почав переглядати окремі нотатки. Нарешті знайшов те, що шукав. Кілька паперів, заповнених формулами та кресленнями, згорнув і сховав у себе під піджаком. Потім витяг з сірникового коробка паперовий циліндрик, чиркнув ним об коробок і кинув у купу паперів та креслень. Здійнялося полум’я і почало розповзатися по купі паперів. Гансен знову направив рефлектор ультразвукового генератора на стальний сейф.
Замкнувши двері запасного виходу з лабораторії № 1, пішов коридором, посипаючи за собою підлогу коричньовим порошком. “Жоден собака-шукач не зможе взяти мій слід”, — подумав він.
Минуло близько півгодини з того часу, як Гансен зайшов у фотокабіну. Тепер він вийшов з неї в приміщення лабораторії № 2, тримаючи в руці два проявлені рентгенівські знімки. Поклав негативи на матове скло, засвітив під ними світло і уважно почав розглядати. Обличчя Гансена було зовсім спокійне, жоден нервовий рух не виказував його внутрішнього напруження.
Підійшла асистентка і через плече Гансена подивилася на рентгенівські знімки.
— Знайшли якусь помилку?
Гансен не відповідав. Він заховав велику лінзу, крізь яку вивчав знімки, і лише тоді поволі заперечливо похитав головою.
— Ні, нічого важливого. Я б сказав бездоганно, — вимовив голосно. — Тепер можна приступати до монтування апаратів.
Гансен вимкнув світло і поклав рентгенівські знімки у папку, В цю мить тривожно загула сирена радіозаводу. В коридорі почулися схвильовані голоси.
— Полум’я в лабораторії № 1, — передало заводське радіо.
Зчинилася легка паніка. Гансен, здавалось, перший оволодів собою. Як відповідальний у лабораторії № 2 на випадок пожежі, він відімкнув невеликий стальний сейф і витяг папери з розрахунками та кресленнями. Потім голосно наказав:
— Усім працівникам негайно вийти через запасний вихід у сховище!
Сильним рухом відчинив товсті стальні двері лабораторії і зупинився біля порога. Люди без паніки рушили за ним. У коридорі збиралося все більше і більше людей. Крізь замкнені двері лабораторії № 1 пробивався важкий дим. Два чоловіки намагалися довгим ломом виламати двері. Нарешті це їм вдалося.
Приміщення лабораторії було повне диму. В кутку під купою сірого порошку горіли папери. Через запасний вихід у протидимних масках вбігли пожежники. Вони швидко пройшли в глиб приміщення і винесли у безпечне місце трьох чоловіків, які здавалися мертвими. Гансен пробився крізь натовп біля дверей, швидко підскочив до дошки управління і повернув важіль головного вимикача вниз. Гудіння трансформатора припинилося. Вогнегасники пожежників швидко знищили полум’я. Після цього всіх попросили вийти з лабораторії. Біля дверей стала охорона, і більше вже ніхто не мав права заходити у лабораторну кімнату.
Троє вчених усе ще лежали непритомні в приміщенні медичного пункту заводу. Лікар негайно оглянув їх.
— Слава богу, всі троє живі! — сказав він, звертаючись до начальника охорони. — Від чого вони втратили свідомість, сказати дуже важко. Можливо, у легені попав великий процент вуглекислого газу, але від цього не може бути такої глибокої непритомності. Пульс надзвичайно слабкий, можна подумати, що вони лежать під наркозом.
Начальник охорони з неприхованим подивом глянув на лікаря.
— Під наркозом… — повторив він. — Ви хочете сказати, що…
Він не закінчив фрази, бо в цю мить доктор Гартунг розплющив очі і спантеличено глянув на лікаря. Потім спробував підвестись. Начальник охорони нахилився до нього. Гартунг поворушив губами.
— Що таке… що трапилося?.. Я…
Він рвучко підвівся і сів. Доктор Гартунг пригадав останні хвилини в лабораторії. Він простягнув уперед руки, наче хотів підтримати Тале, бо й досі бачив, як він хитається, втрачаючи свідомість. Лікар знову поклав доктора Гартунга на ноші.
Трохи пізніше опритомнів спочатку професор Веге, а потім і інженер Тале. Минув деякий час, поки вони зрозуміли, що сталося з ними. Сильний кашель примусив Веге лягти знову. Усі троє відчували нестерпний головний біль.
Через чверть години вчені, начальник охорони, начальник пожежної команди і ще кілька відповідальних працівників заводу зайшли в приміщення лабораторії № 1.
Доктор Гартунг став білий як стіна, коли побачив купку сірого порошку у кутку кімнати. Професор Веге згорбився ще більше, наче на нього навалився якийсь невидимий тягар. Він стояв, безсило опустивши руки.
— Креслення! — тільки й прошепотів учений.
Раптом він пожвавішав і нахилився над купою напівзгорілих, вимазаних піною з вогнегасника папок. Руки його сильно тремтіли, коли він витяг велику зелену папку.
— Це головне креслення… папка порожня! — з болем вигукнув він. Швидкими нервовими рухами копався професор у купі стального порошку, збираючи папери. Він знайшов усі папки. Жодна з них не згоріла до кінця. І тільки зелена папка була порожньою.