На станції було тихо, але настрій був напружений. Не було чути ні одного паровозного гудка, тількі далекий арсенал ще одстрілювався й тому морозну тишу вечора прорізали поодинокі вибухи гармат та раптова тріскотня кулеметів і рушниць.

Петро Завірюха був у штабі і розмовляв з другим старшиною.

— Коли за годину не повернеться комендант, ми мусимо напасти на майстерні. Дивіться, щоб дві сотні козаків були напоготові!

Це казав Петро Завірюха й нервово ходив по конторі. Його вже починала нервувати довга відсутність коменданта.

— Що ми можемо зробити двома сотнями, коли їх кілька тисяч! — говорив старшина.

— Але ж у них немає зброї!

— Та вони без зброї силою візьмуть! Одними молотками потрощать голови козакам, як грецькі горіхи.

— Так, нас мало! — погоджувався Петро Завірюха. — І сердюки теж, здається, з ними.

— Не тільки сердюки, а і ще дехто!.. — загадково відповів старшина.

— Ти натякаєш на мого брата Миколу? — запитав Завірюха. — Я з ним нічого спільного не маю! Мало нас, — казав далі Петро, — не вірять!.. Не тільки робітники одвертаються, але й селяни!.. Більшовики обіцяють більше. Але то брехня, москалям не можна вірити!

— І скільки тих перевертнів! — погоджувався старшина. —Адже всі вони українці, а навіть мову свою забули! Тут голову свою віддаєш за це, а вони не розуміють!..

— А мені, — казав Петро, — хочеться хоч щонебудь зробити для батьківщини. Годі нам бути під москалями або поляками! Хіба Україні треба доконче завжди мати ярмо. А Микола дурень зі своїми робітничими гордощами!..

На станції в цей час вартовий козак клацнув рушницею й голосно спитав:

— Хто йде?

Петро й старшина переглянулись. У відповідь на запитання вартового замість паролю пролунала лайка. Незабаром сердитий комендант появився на порозі штабу.

Петро й старшина мовчали. Комендант був роздратований — очевидно з переговорів не було ніяких наслідків.

Комендант заговорив перший.

— Більшовитська зграя — ці бойовики! — люто промовив він. — Нічого путнього від них чекати не можна!

— Чого вони вас кликали, пане коменданте? — запитав Петро Завірюха.

— Голову морочать, шибеники, — відповів комендант. — Дуже ввічливо попросили звільнити станцію і просили, — ххе, —дозволу поставити свою варту для охорони залізниці. Бояться, щоб якийнебудь карманщик паротягів не покрав! Хитра сволота!..

— Значить, доведеться битись! — неохоче запитав старшина

— Це ми ще почекаємо! А от там ваш брат, пане Завірюхо, всю мою промову сво... вибачте, — зіпсував!..

—А що таке?

— Та я хотів спробувати аґітнути, знайте, як більшовики роблять. Хотів дізнатись, чи не можна їх розколоти. Після переговорів і пропозицій, з якими я звичайно не погодився, я почав їх закликати стати на бік Центральної Ради. Так він мені відповів, що ваша Центральна Рада — зграя гемороїдальних поміщиків. Так і сказав, мерзота!.. Вибачте!

Розлютований комендант ходив по конторі і лаявся. На станції перегукувались вартові козаки.

Міняли варту.

Страйк.

Всі робітничі райони оголосили загальний страйк. Заводи та майстерні стали. У місті з вечора було вже темно, а вдень не було води. Трамваї роз'їхались по парках, а які не встигли доїхати, позамерзали на вулицях.

На вулицях стало порожньо. Випадковий перехожий міг тільки зустрінути озброєну військову варту, або самотнього робітника, який переходив вулиці, ховаючись до під'їздів.

Стрілянина й гарматні вибухи почали лунати у всіх кінцях міста. Вночі над арсеналом виблискувала заграва, горіли будинки.

Ще зранку в головних залізничних майстернях почалася кипуча праця. Робітники лагодили військовий панцерник, щоб за його допомогою зробити наскок на полк імени Грушевського.

Микола Завірюха, забивши кілька клепок в панцер бронепотягу «Січневого повстання», — так його можна назвати, бо він був призначений для цієї мети, випростався й сказав старому робітникові-ковалю, який що було сили гатив молотком у клепки панцерника:

— Що в мене, діти дома, чи що! — і сердито жбурнув молотком на цементову підлогу.

— Не сердься, хлопче, — сказав йому старий коваль, — встигнеш поголити вуха й ніс, часу багато!..

В цей час до оперативного штабу прийшли бойовики і заявили, що коло Караваївського мосту стоять вагони з набоями та зі скорострілкою. Про це розповів бойовик, який прийшов допомагати лагодити бронепотяг.

— Оце гаразд, — сказав Микола, — бронепотяг незабаром скінчемо, а зброї нема. Тепер повеселішав! — і він пішов до штабу.

***

Незабаром коло паротягового депа зібралось кілька десятків бойовиків. Машиніст Антонов вивів на круг паротяга, круг повернули, зробили стрілку й паротяг виїхав з депа.

Бойовикі, озброєні рушницями, повилазили на тендер, з полін зробили барикади, які захищали б від куль, і паротяг рушив на Караваївський міст.

Паротяг мав вигляд не гірший за панцерника. Тендер наїжився і блищав десятками рушниць, одна з яких належила й Миколі Завірюсі.

— Ура-а-а!.. О-о!..

Бойовий крик прорізав морозне повітря. Вибухло кілька пострілів, і бойовики кинулись на військовий потяг, але потяг мовчав, наче був зовсім порожній.

Бойовики здивовані мовчанкою, зменшили свій запал.

— Вони втекли! — крикнув Завірюха і перший кинувся до вагонів.

Це був сиґнал. Скоро всі бойовики обліпили вагони, але в них нікого не було. Куди поділась варта, могли тільки мабуть розповісти підошви її чобіт.

Без одної жертви, без одної краплі крови залізничники набули кілька кулеметів, гармату й кілька тисяч набоїв.

***

Коли військовий панцерний автомобіль і дві сотні піших і кінних гайдамаків напали на бойовиків з Кадетського мосту, вони напнулись на справжню фортецю.

Головні майстерні озброїлись, як справжній бойовий форт. Кулемети, що були розташовані на покрівлі майстерень, зустріли гайдамаків ураганним дощем заліза. Робітники жваво відстрілювались з вікон майстерень, із-за штабелів шпал, стін і високих покрівель.

Військові не сподівалися зустрінути такий організований опір. Вони були на відкритому місці й їх можна було розстрілювати поодинці.

Микола Завірюха причаївся за штабелем, і кожний постріл його рушниці влучав у ціль. Ось він побачив, як козак з мосту цілиться в якогось на покрівлі. Очевидно, якийнебудь робітник, в запалі, необережно висунувся з-за прикриття й щохвилини ризикував життям. Завірюха, вибравши зручний момент, вистрілив. Козак змахнув руками й колесом покотився під схил.

Панцерний автомобіль був більший супротивник за всіх гайдамаків. Він з кулеметів поливав майстерні залізом, і для успіху бою його треба було зліквідувати.

Микола це зрозумів одразу. Коли б можна було підійти до нього ближче, його б у момент не стало. Але це був риск. Перебираючись від одного штабеля до другого, Миколі вдалось підійти до самого забору, який відділяв майстерні від Кадетського мосту. Тут він одразу випроставсь і з усієї сили кинув ручну гранату. Граната розірвалася зі страшною силою, випадково влучивши в самий автомобіль. На момент дим і курява вкрили майже весь міст.

Од вибуху гранати автомобіль сів. Вибухом були розтрощені колеса й відірвано шматок панцеру — автомобіль став непотрібною річчю.

Доля автомобіля вирішила бій. Військові побігли. Натиск залізничників був такий міцний, що багато військових потрапило в полон. Це на деякий час позбавило їх охоти нападати першими.

Так комунари Січневого Повстання відбили перший натиск військових і це був перший бій залізничників за Жовтень.

***

Коли скінчився бій, підрахували набої, — їх було обмаль. Ця загроза лишитись без набоїв увесь час турбувала бойовиків.