Після бою, змінивши варту, бойовики відпочивали. Микола Завірюха, взявши рушницю й кілька набоїв, налагодився кудись піти.

— Молодець, Завірюхо! — сказав йому старий коваль, що лагодив бронепотяг. — Здорово ти їх приголомшив. Коли б я був осавулом, я подарував би тобі за відвагу орден.

Бойовики жартували. Скрізь лунала розмова про минулий бій.

— А куди це ти зібрався? — запитав у Миколи коваль.

— Додому! — неохоче відповів Завірюха. — Там у мене справи!

— Диви, щоб гайдамаки не помстились за панцерник! Обережніш!

Микола махнув рукою.

Він вийшов з вагонного цеху, де був штаб, і пішов до Кадетського мосту. Тут з території майстерень він переліз через паркан на колію.

Додому іти він й не думав. Він вирішив дізнатись, чи нема де тут набоїв. Перебираючись од вагона до вагона, він старанно обслідував кожний вагон.

Між вагонами було порожньо. Тоді Завірюха забув усяку обережність, захопився роботою і спересердя почав навіть гримати дверима вагонів.

Нарешті, він поліз до якогось вагону.

***

В цей час контррозвідка під командою Петра Завірюхи — військового старшини — обережно посувалась до Кадетського мосту, щоб обслідувати місце бою.

Гайдамаки вже давно помітили робітника, який нишпорив по вагонах.

Начальник контррозвідки, Петро Завірюха, вирішив спіймати його живцем, щоб дізнатись чого йому потрібно, а потім розміняти його на «керенки».

Коли робітник вліз до вагону, один з гайдамаків виліз на покрівлю потягу й по вагонах став швидко перебиратись до нього.

Частина контррозвідки побігла в обхід, а друга частина, на чолі з Петром Завірюхою, побігла навпростець до вагону, в якому був робітник.

Якийсь дурний козак необережно вистрілив і переляканий робітник швидко вистрибнув з вагону.

В цей час козак, що знаходився вже на покрівлі сусіднього вагону, перебіг на другий вагон і раптом стрибнув на плечі робітнику.

Зав'язалася бійка. Робітник скинув козака з плеч, і той, падаючи, схопив його за ноги. Робітник упав.

Коли він підвівся, навколо нього щільно стояли військові.

Старшина Петро Завірюха навіть зблід од такої несподіванки: перед ним стояв бойовик Микола Завірюха — його брат і разом із тим небажаний ворог.

Петро Завірюха, не витримавши погляду брата, одвів очі в бік і суворо промовив:

— До штабу!

І потім, ідучи далі з частиною контррозвідки, крикнув:

— Щоб ніякої шкоди! Повішу!..

***

Зі Жмеринки йшов пасажирський потяг, увесь переповнений демобілізованими салдатами.

Поміж салдатів їхали приватні пасажири й залізничники. В цьому потязі поверталась до Києва й Марія Китченко, яка ще змалку знала братів Завірюх.

Потяг ішов дуже довго, зупинявся на станціях по кілька годин. Це нервувало салдатів, пасажирів, нервувало й Марію, яка під'їжджаючи до Києва вже довідалась про повстання робітників. Вона сиділа в вагоні серед клунків і мішків, наповнених харчами, борошном та різними салдатськими речами. Їй було досить зручно, але думка про те, що діється в Києві, не давала їй спокою. Найбільш турбувалась вона Миколою. Вона знала його симпатії до більшовиків і навіть поділяла їх.

Потяг уже підходив до Києва. Він був на Посту-Волинському. Тут була його остання зупинка. Але зупинка була дуже довга. На коліях метушились занепокоєні салдати.

Марія була в передостанньому вагоні. Зацікавившись довгою зупинкою, вона вийшла з вагону й пройшлася вздовж потягу.

До паротяга, де машиніст і помічник щось старанно лагодили, підійшло кілька демобілізованих. Один кремезний салдат з червоним засмаглим обличчям виліз на паротяга, щоб довідатись у чому справа.

— Ну, механіку, чи скоро поїдемо? — запитав він у машиніста.

— Цей паротяг зовсім не поїде. Доведеться викликати з Києва інший, зіпсувалося гальмо.

— Крути, Гаврило! — кричав з колії якийсь салдат.

Машиніст вилаявся:

— Під три чорти!.. Вас усіх з паровоза! Чуєте! Не поїде!

— Чого не поїде? — кричали салдати.

— Каже, що зіпсувався!

— А досі віз?

— Саботажник!

— Він бреше!

— Ми самі поїдемо! Велике діло — крутить корбою!

— Товариші! Братухи! Я працював коло машини! — вигукнув якийсь салдат.

— Де він? На паротяг його!

Крізь натовп салдатів продерся маленький демобілізований і заявив:

— До війни я працював у поміщика біля молотилки!

— Валяй! Гайда!

І цілий натовп поліз на паротяг. Машиніст щось кричав про гальмо, про те, що доводиться їхати згори, але його зі сміхом скинули з паротяга.

Намацавши вірьовку від гудка, один із салдатів зі всієї сили потягнув за неї. Паротяг заревів скаженим воєн, це був наче передсмертний рев.

Почувши гудок паротяга, всі демобілізовані, пасажири й Марія Китченко поспішили розсістися по вагонах.

Салдат на паротязі відкрив реґулятор і паротяг шарпнув так, що трохи не розірвав потягу. У вагонах пасажири попадали один на одного й клунки позлітали з полиць.

Потім усе пішло гаразд. Потяг рушив до Києва.

Салдати на паровозі весело вигукували і сміялись.

— Круги, Гаврило! Піддавай жару!..

І салдат, який був за машиніста, справді піддавав жару. Він зовсім відкрив реґулятор, а салдати набивали топку дровами та вугіллям так, що вона могла луснути.

Потяг згори біг, як скажений. Телеграфні стовпи, кущі, будинки кулею летіли назустріч.

—От так їдемо! — сказав якийсь салдат. — Так ще ніколи не їздили!

— Валяй, братухо!

— Надривай!

Раптом під паротягом прогуркотіла стрілка. Паротяг хитнуло вбік. Салдати злякались.

— Ану зупини! — сказав переляканий салдат.

Той салдат, що був за машиніста, кинувся до реґулятора, закрив його, але потяг ішов за інерцією ще швидше.

— Партач! — закричали салдати.

— Молотильщик!

— Стій!

— Зупини!

Потяг уже був коло семафора, незабаром мала бути станція, а швидкість не зменшувалась.

Знову відкрили реґулятора, але це не допомогло. Тоді нещасний «молотильщик» почав шукати гальмо. Гальма він не знайшов, а налапав важіль. Він його перекрутив назад і паротяг заскреготів колесами.

Але вже було пізно. Вагони зі страшною силою сунуло вперед і ввесь потяг метеором налетів на станцію. Паровоз ускочив у контору станції ввесь із тендером. Перші вагони розбилися вщент. Будинок контори завалився.

Від начальника станції який був у цей час у конторі, лишився тільки один подертий на шматки кашкет.

Зі всього потягу залишилися цілі лише кілька задніх вагонів.

Багатьох пасажирів повбивало клунками, дехто побився, а щасливіші, як це було з Марією Китченковою, лише налякались.

Її здорово підкинуло на мішках і грюк вагонів на момент приглушив її.

Частина станції й потягу уявляли цілковиту руїну. Демобілізовані, які лишились цілі, стали допомагати пораненим. Коли Марія видряпалась з мішків і вийшла на станцію, її приголомшила страшна метушня.

Пройшовши кілька кроків, вона напнулась на Петра Завірюху.

— Маріє! — радісно скрикнув старшина. — Звідки це ти?

Марія мовчки показала на потяг. Старшина раптом зблід.

— У мене дуже щаслива доля! — сказала Марія.

— Ти не вдарилась? Не поранена?

— Ні, все гаразд!

Марія почервоніла під поглядом старшини. Всі три брати Завірюхи були їй більше, ніж брати.

Вона виросла разом із ними. І любила їх усіх трьох трохи більше, ніж можна любити братів.

Коли Марія стала цілком дорослою дівчиною, всі троє братів зрозуміли, що вона є надто гарна, щоб бути їм сестрою.

З приводу цього у братів утворилися трохи оригінальні взаємовідносини, але вони були прості. Коли б брати почали розбиратись у психології цих відносин, то це напевно спричинило б багато лиха.

— Ну, а як у Києві? — запитала Марія. — Як Микола? Чи не приїздив Степан?

— У Києві страйк! — промовив старшина.