На всій сорокакілометровій смузі пляжу вирувало життя. Прибережні селища, що розрослися спішно збудованими санаторіями, пансіонатами, таборами, кемпінгами і злилися в одну суцільну лінію, були переповнені відпускниками Многолюддя, здавалося, вже вихлюпнулось через край і перетворилось на мільйоннолику масу, яка верещала, ревла, невпинно щось жувала, пеклася на сонці. Люди весело, з криком хлюпались у хвилях, гамірливо відвойовували ще не займані латки гарячого прибережного піску, щоб очманівши від спеки, знову кинутись у море.

Я відчував непереборце бажання розчинитись у цьому рухливому строкатому натовпі, слухати шум прибою, довити солоні бризки, зануривши ноги у літепло ласкавих хвиль. Та натомість ми з Оленою нудились у довгій черзі, що огинала фанерний барак, до стіни якого було притулено велику афішу: зверху криво написано “ІЛЮЗІОН”, а нижче йшов перелік фільмів у програмі з рекламним описом технічних новинок, застосованих при зйомках. Не люблю я такі видовиська і не розумію масової пристрасті до них. Та особливо неприємно мені було від того, що моя Олена обожнювала подібні розваги й ні за що не погодилася б випустити з рук таку рідкісну для неї нагоду.

— “Ілюзіон!” Допотопна назва! У часи Чапліна так називали кожен другий синематограф.

— А може, вони відроджують традиції?

— Традиції Чапліна? У цьому хліві?

Олена поблажливо глянула на потріскані фанерні щити, на яких ще вгадувався голубий колір. З глибини барака долинали млосні звуки скрипки.

— А що? У цьому є своя екзотика.

— Чого вартий сам добір: “Безумне серце”, “Перше кохання” “Нарцис”!.. Суцільна парфюмерія, — не вгавав я.

— Дурниці! Головне — ефект присутності.

— Я б віддав перевагу ефекту відсутності.

— Тоді йди на пляж. Хто тебе тримає?

Олена відвернулась і рішуче ступила вперед. Поки добралися до столика, за яким юна смаглявка в бікіні, неспішно відривала квитки, ми встигли ще двічі пересваритися. Мовчки вмостились у переповненому бараці. Всередині він був ще непривабливішим, ніж зовні. На передній стіні звисав білий квадрат екрана, під розсохлими бантинами стелі три вентилятори мляво перемішували задушливе повітря. Глядачі дружно рипіли старими дерев’яними стільцями. На помості перед екраном з’явився товстун у чесучевому костюмі і, щомиті витираючи хустинкою лоба, почав щось говорити. Мабуть, його зовсім не обходило, що за гамором текст чути було лише в передніх рядах, бо не вмовкав, час від часу поглипуючи у зім’ятий аркуш паперу.

— Про що він говорить?

— Не розберу. Напевне, загодя вибачається за неякісне зображення і можливі технічні неполадки, — розсміялась Олена.

Потай я заздрю і схиляюся перед оптимістами. А обдарованість Олени у цьому плані була просто неперевершеною. З першого ж дня нашого знайомства я припав до цього джерела невичерпної віри у щасливий кінець у всіх без винятку випадках життя, плекаючи надію, що колись воно стане моїм. Тільки моїм.

Нарешті товстун вимучив свою промову і під мляві оплески зник за дверима. Два напівголі техніки у джинсах, не кваплячись, почепили на стіни якесь причандалля; пошарпані динаміки, софіти і навіщось квадрати фольги. Все було, як я і передбачав: дешевенька балаганщина, на яку, одначе, клює всякий курортник. Так воно й сталося. Застрекотіли проектори, і страшно подряпана кіноплівка почала гнати сентиментальні кадри “Безумного серця”. Синхронного зображення на екрані й фользі не було, а динаміки мелодраматично хрипіли.

Та біс із ним, аби лиш їй догодити!

Я заплющив очі, щоб не дратуватись усіма цими дурницями на екрані. Раптом мені сяйнуло: кіносеанс — це просто ритуал. І річ не в тім, що показують, важливий сам факт показу. Причому ритуал з жертвою, а жертва — це три години нашої відпустки. Зраділий від такого відкриття, я співчутливо потиснув Оленчине зап’ястя. Та, на мій подив, вона різко відсмикнула руку — напевне, ще сердилася за недавню суперечку, а тепер, пересвідчившись, що на екрані справжня халтура, гнівається на мене ще дужче. Жіноча логіка!

Я обачно вирішив, перечекати. Тим часом “Безумне серце” змінилось на “Перше кохання”. Дивитись на безконечні походеньки його головного героя не було сил. А коли на екрані затанцювали титри “Нарциса”, я не витримав.

— Почекаю на тебе біля виходу, — шепнув я Олені.

Вона не відповіла, сиділа, втупившись в екран. Навпомацки, штовхаючи сусідів, наступаючи на чиїсь ноги, я вибрався із залу і пірнув під важку плюшеву запону, яка прикривала двері. Потреби у ній, власне, вже не було, бо надворі геть смерклося. Як швидко промайнув час за цією нісенітницею!

Я запалив сигарету, проганяючи дрож і якусь неясну тривогу. Стояти біля цього фанерного балагана під холодним морським вітром було незатишно. До того ж навколо ні звуку, лише звідкілясь долинала танцювальна музика.

Ні звуку?

Не може бути, щоб у цьому трухлявому сараї була така звукоізоляція. Вісім динаміків можуть розбудити навіть мертвих. А може, стрічка обірвалася?

Напевне, так і є. Я прочинив двері, відхилив запону. Безмовна темінь дихнула холодним, затхлим повітрям. Ніякого шуму апаратури, ніякого відчуття людського натовпу, ніяких запахів. Поснули вони там, чи що? Я зайшов усередину й намацав першого стільця.

Він був порожній! Другий теж… третій… Що за дива?

Я кашлянув, і звук кашлю лунко відбили фанерні стіни. Раптом на мене накотила хвиля жаху. Тремтячою рукою вийняв запальничку. Тьмяний вогник освітив порожні ряди. Жодної живої душі, а біля ніг купка чи то зіжмаканого паперу, чи то сухого листя.

— Олено! — глухо погукав я.

Збоку на стіні помітив вимикач. Клацнув — люмінісцентне світло, замиготівши під стелею, залило приміщення з давно невиметеним сміттям. Таке враження, що принаймні місяць тут не ступала людська нога…

Студений вітер пронизував наскрізь. Я вибіг на білу від місячного сяйва асфальтову доріжку, що вела до кемпінгу, де в одному з невеличких дощатих будиночків ми оселились. Я не пам’ятав повороту, не пам’ятав також великої циліндричної башти, але каштановий гай, за яким мають бути… Добіг до дерев і побачив, що це не каштани, а акації, густі, високі, які бувають лише на півдні.

Чортівня якась. Спершу проґавив кінець сеансу, тепер заблукав. І це на третій день відпустки, у досить уже знайомому місці! А тут взагалі немає ніякого житла. Вдалині на узвишші помітив поодинокі вогники. Зовсім збитий з пантелику, я попрямував до них.

Крізь зашторені шибки веранди просочувалося світло. За вікнами хтось рухався, було чути, як бряжчав посуд. Піднявшись на ґанок, я натиснув кнопку дзвінка. Фіранка відсунулась — мене розглядали.

— Чого вам? — озвався жіночий голос.

Я пояснив якомога переконливіше.

— Тут немає такого кемпінгу.

Жінка прочинила двері, завбачливо залишивши їх на ланцюжку.

— Як то немає? “Прибій”, у нас путівки на весь липень.

— Липень? Зараз уже кінець вересня.

Кінець вересня? Може, у мене була летаргія? Жінка підозріливо дивилася на мене — посинілого на холоднотму вітрі, в легенькій безрукавці, у білих літніх штанях і пляжних капцях на босу ногу.

— А як пройти в міліцію?

— Прямо вулицею, потім повернете праворуч. У них там вивіска горить. — На мить завагавшись, вона додала: — Ніч надворі — застудитесь. Хочете, я дам вам старий чоловіків піджак? — Вона зникла і через якусь хвилю простягла мені піджак: — Повернете, коли знайдете свій кемпінг.

Це вже було сказано з неприхованою іронією.

— Послухайте…

Але жінка вже зачинила двері і знову загриміла посудом.

На вулиці я ляснув себе по задній кишені. Ага, документи й гроші при мені. А тепер швидше знайти міліцію. Повинні ж там відповісти: чому “Ілюзіон”, чому кінець вересня, де дівся кемпінг, де Олена й, нарешті, що коїться зі мною? Про останнє я подумав з якоюсь саркастичною цікавістю.