Сухорлявий лейтенант слухав, не одриваючись від кросворда. Підвів голову лише тоді, коли я закінчив.

— Документи є?

Я поліз по гаманця і тут помітив, що штани мої не білі, а світло-сірі в смужку, тобто наче й не мої. Лейтенант очікувально дивився на мене, і я бачив, що він не вірить жодному моєму слову. Гамуючи істеричний смішок, я розповів йому ще про жінку, яка змилосердилась і дала мені цей піджак. Він переводив погляд то на паспорт, то на мене, а потім, не підводячись із стільця, відчинив двері у себе за спиною.

— Рєзник! Годі спати, робота прийшла.

У дверях з’явився заспаний парубійко-сержант.

— Помісти громадянина поки що. Треба розібратися.

— Мене? За віщо? Я ж вам усе пояснив, показав документи!

— Це не ваші документи.

Сержант, оцінивши ситуацію, зачинив вхідні двері.

— Як… не мої?

Втім, це мене майже не здивувало. Цієї миті я був уже певен — це він. Це ного номер. Я не знаю, як в і н його виконує, але це його фокуси. Той, із Тюріна.

Коли лейтенант підсунув дзеркальце, з якого на мене дивився абсолютно незнайомий тридцятирічний блондин з невеличким шрамом під оком і з розкішною шевелюрою, я так розвеселився, що міліціонери довго не могли мене заспокоїти, відпоюючи водою. Нарешті вони поклали мене на голий тапчан у сусідній кімнаті, де я, знесилений, нарешті заснув.

Містечко називалось Актуба. Його вузенькі вулички з одноповерховими будиночками косо спускалися до спокійного, осіннього моря.

Я прямував саме туди. Злість, подив і відчай, що охопили мене після метаморфози в “Ілюзіоні”, поступилися місцем байдужості до власної долі. У чужому гаманці, який я відкривав не без гидливості, окрім документів на ім’я невідомого мені Глінки, було ще кілька зіжмаканих десяток і п’ятірок, квитанція камери схову, рахунки за міжміські телефонні розмови, записник, рясно всіяний номерами телефонів. Поряд з номером найчастіше було вписане жіноче ім’я. Скажімо, так: “32-28-17 — Віка. Іваново”. Або ще простіше: 54-819 — Райка”. Чоловічі прізвища супроводжувалися ініціалами. Декілька номерів буде з мого міста.

З міліції його відпустили, резонно подумавши, мабуть, що злочинець сам до них не піде, а диваки на зразок такого, як я нехай, мовляв, самі дають собі раду.

Я побачив, як до причалу швартується невеличкий катер, і наліг на ноги, Поблизу в невеличкому відкритому кафе за одним із порожніх столиків нудьгували двійко дівчат. Вгледівши мене, одна з них рвучко підвелась і пішла назустріч. Нічого не розуміючи, я ступив крок убік, щоб дати їй дорогу, але вона схопила мене за пояс і роздратовано смикнула до себе.

— У чому річ? — здивувався я.

— Він ще запитує! Майко, на котру ми домовлялися?

Майка неохоче підвелася і, ступила, нам назустріч.

— На одинадцяту.

— Чуєш? — перша тицьнула мене пальцем у живіт. — Навіть не питаю, де ти нічку ночував!

Я вже не сумнівався, що це знайомі чоловіка, подобу якого за чиїмось умислом мені довелося прибрати. Вирішив не розкриватися.

— Там! — непевно показав я на околицю містечка.

— Знаємо, — втрутилася друга, насмішкувато позираючи на мій піджак. — В Ірки? Кітель Михайла, хіба ні?

— Звідки ти знаєш? — вдавано образився я.

— Гаразд, годі, — обірвала перша, — Вирішили їхати, отже їдемо. Через нього два катери пропустили. Ходімо швидше.

Дівчата, взявши мене обіруч, про щось весело щебетали. Я обережно відмовчувався, зрозумівши лише одне: їхній від’їзд був погоджений з моїм. І речі цих безтурботних курортних пташечок теж зберігалися на тому березі затоки у камері схову. Катер розвернувся, і я, прощально шукаючи очима сіро-голубу споруду “Ілюзіону”, ще встиг розгледіти дві чи три постаті, що маячіли біля неї. Це здалося дивним, адже “Ілюзіон” зараз — порожня халупа, залишена на зиму напризволяще.

Катер гойднуло, і Рита, смаглявка з виразно окресленими, азіатськими рисами обличчя, поклала голову мені на плече. Судячи з усього, мій “альтер его” був з, нею у досить близьких стосунках. Майка, повновида блондинка з карими очима, котру літня засмага так і не зачепила, безжурно вдивлялась удалечінь. Навпроти, через прохід, сидів джентльменського виду сивуватий чоловік й іронічно позирав на нас крізь скельця окулярів.

З розмови з дівчатами я майже нічого не вивідав. Напевне, це було банальне скороминуче курортне знайомство, яке не полишає ніякого сліду, хіба що випадкові імена, телефони, адреси у записнику. Мабуть, Глінка був неабияким зальотником. Це я втямив з реакції дівчат на мою незвичну для них поведінку.

— Дивись на нього — як у воду опущений!

Джентльмен навпроти знову іронічно блиснув окулярами. Щось у ньому мене насторожувало. Безперечно, лого я бачу вперше. Може, і він був в “Ілюзіоні”. А може, й, ні. Моя підозріливість була зрозумілою. Я намагався проаналізувати, що ж зі мною трапилось і як це назвати. Придумував найнеймовірніші версії: трансплантація особистості (неповна), пересадка душ з часово-просторовими спотвореннями місцевого характеру, персонокрадство. Останнє видалося мені особливо ефектним, і я почав мстиво придумувати можливі покарання персонокрадіям, поки не схаменувся: навряд чи у юридичній практиці був прецедент моєму випадку.

Так чи інакше, але я перебував у тілесній оболонці незнайомого хлопця, мучився невідомістю і чужими рефлексами. Раптом нестерпно захотілося курити.

Джентльмен, певне, помітив це з моїх мимовільних рухів, бо запросив сісти біля нього. Берег уже наближався, до порту лишалося хвилин десять ходу.

— Що, від’їжджаєте? — Він пильно глянув мені у вічі.

частуючи сигаретою.

— Так, пора.

— Що ж, тоді ласкаво просимо до нас через рік. Зупинитесь у Франі, як завше?

Точно, він мене знає.

Співрозмовник несподівано взяв мене за плече і почав щось нащупувати. Я скривився.

— Що, досі болить?

— Аз якої біди йому боліти?

— Після вивиху минуло десь місяць з гаком, чи не так? Я ж тоді вам руку вправляв. Ви що, забули? — Він змовницьки підморгнув і засміявся.

Отже, цей, очевидно, лікар, знає мене давно. Варто спробувати дещо у нього випитати.

— Лікарю, тут зі мною скоїлся щось дивне. Вам не доводилося бувати в літньому кінотеатрі… “Ілюзіон”?

— Ні, а що? Тут на кожному кроці — то кіно, то танці. Він, певне, чекав від мене веселенької розповіді.

— Там, лікарю, — провадив я далі, дивлячись йому у вічі, — відбуваються жахливі речі. Там підміняють людей, безкарно тасують ними у просторі й часі.

У лікаря повільно згасала усмішка. Тепер він дивився на мене з іншим, як мені здалося, професійним інтересом.

— …Одружитися вам треба… Негоже кращі літа розмінювати на тимчасові знайомства, — кивнув він у бік дівчат.

Лікар, напевне, сприйняв мою розповідь за химерну маячню гульвіси, котрий трішки звихнувся на своїх походеньках.

Катер причалив. Подали трап. Лікар підвівся, зняв плаща зі спинки. Ще раз турботливо помацав моє плече.

— Так не годиться. Не личить вам, — наголосив на слові “вам”, — вдавати з себе того, ким ви насправді не є. Подумайте над цим.

Він прощально підняв капелюха і статечно рушив до трапа. Я спантеличено дивився йому вслід.

Майка і Рита знову ескортували мене по набережній. Біля входу до парку я ще раз побачив лікаря. Коли ми порівнялися, він ледь помітно змахнув ціпком, промовисто глянув на мене і щез за колонами входу.

Лише в поїзді, коли дівчата заснули, а я вже. вкотре силкувався відшукати якусь логіку в. моїй абсурдній ситуації, у пам’яті раптом сплив той помах ціпка. Точнісінько так робив старенький дворецький з фільму “Перше кохання”, який я дивився того злощасного вечора в “Ілюзіоні”.