За весь час, поки Грод вечеряв, Кейя не промовила жодного слова. Підперши обома руками підборіддя, вона не відривала погляду від чоловіка. Їй завжди подобалося спостерігати, як Грод, ніби виконуючи якийсь ритуал, зосереджено споживав їжу. Та зараз причина її мовчання була іншою: вона чекала вістей.

— Дякую, дорога, — приязно кивнув дружині Грод.

З хвилину він замислено мовчав, ритмічно вистукуючи по столі пальцями.

— Кейя, тебе включено у списки на Сіронт. Виліт через три дні.

— Так вирішила Координаційна Рада? — тихо запитала Кейя.

— Так, дорога. Це рішення Координаційної Ради, — вперше за вечерю Грод зважився глянути у вічі дружині,

— Я сподіваюся, ти теж там будеш, Гроде? — з тривогою в голосі запитала Кейя.

Він підвівся і, незграбно ступаючи, підійшов до дружини. Спробував усміхнутись, але обличчя розпливлося у дивній гримасі. Поклавши свої великі руки на плечі Кейї, він нагнувся і занурив обличчя у м’які хвилі її волосся.

— Ні, Кейю… Мені наказано відлетіти на спостережному кораблі. На “Спанарі”.

Грод відчув, як Кейя здригнулась і вся ніби заціпеніла.

— Але чому ми не можемо бути разом?

— Так треба, люба. Я все-таки вчений.

Кейя підвела обличчя. Воно було тепер так близько, що Грод відчув її дихання.

— А що ж буде з нами, з нашою планетою?

— Усі розрахунки вселяють надію, Кейю. — Грод торкнувся губами лоба дружини. — Щит мусить витримати. А нЬ Сіронті тобі буде добре. Там теж є заслін.

— Мусить витримати… А чи витримає? — відверто запитала Кейя.

“Коли б я знав напевно”, — подумав Грод, а вголос відповів:

— Витримає.

— Мені страшно, Грод. — Кейя підійшла до розчиненого вікна. Знадвору було чути, як теплий вітер грається листям. У темному, безхмарному небі поблискували зорі, а на сході, над дахами будівель, поволі здіймався оранжевий диск Сіронта. На його численних станціях-колоніях кипіла робота.

— Мені страшно, — повторила Кейя, — за тебе, за себе, ва всіх нас. Ми евакуюємося, нехай так… А чи порятуються ті, хто залишиться тут? Адже їх більшість. Так, так, я знаю. Всі ці бункери, сховища… Але мені іноді здається, все це робиться заради самозаспокоєння…

— Кейю, — перебив її Грод, — якщо вже бути відвертим до кінця, то треба признатися, що ніхто на планеті не знає, як далі розгорнуться події. Треба сподіватись на краще і готуватися до захисту. Більшість людей, що підлягають евакуації, вже вивезена. Усі наукові та культурні цінності переправлені на Сіронт та на інші постійно діючі станції Безумовно, наш потенціал щодо евакуації невеликий. На Тробосі залишиться дев’ять десятих усього населення планети. На більше у нас немає можливості.

Кейя мовчки кивала головою. За п’ять років подружнього життя вона звикла вірити Гроду. Цінувала його розум, рішучість, твердість у чіткому вирішенні питань. Але тепер був особливий випадок. Хто правий — покаже тільки час.

— Наш енергетичний щит надійний, — продовжував Грод. — його неодноразово випробовували в експериментних умовах, і він показав себе з найкращого боку. — Грод глянув на годинник. — Кейю, люба, вибачай, але я падаю від утоми. Ходімо спати. Все буде добре, от побачиш.

Кейя усміхнулася і обняла чоловіка…

Вже до середини літа Тробос був готовим до зустрічі з Ламною. Коли два роки тому вчені Центральної обсерваторії обчислили траєкторію руху комети і дійшли висновку, що вона суне прямо на планету, багатьох узяв сумнів, чи правильно зроблено розрахунки. Вже через кілька місяців після найпильнішої перевірки даних наукові кола забили тривогу. Такого в історії Тробоса ще не було. Думка про зустріч Ламни термоенергетичним полем з’явилася одразу, хоча такий потужний щит досі не споруджувався. Але залишався психологічний фактор. Як підготувати населення планети до екстремальної події, як заспокоїти його? Саме тоді було вирішено ввести надзвичайний стан. Всю промисловість перевели на оборонні рейки. Створювалася широка мережа сховищ, бункерів і тунелів для населення; будівлі, промислові об’єкти підкріплювалися сейсмостійкими залізобетонними опорами, а головне — будувалися потужні ядерні термоенергетичні генератори, які мусили забезпечити на рівні іоносфери захисне поле, спроможне відбити удар комети. Вчені встановили, що без такого енергощита Ламна змете атмосферу планети, а сама планета може зійти зі своєї орбіти, і тоді загибель неминуча.

Серед людей почалася паніка. Ситуація вимагала невідкладних заходів.

У визначений час на супутник Тробоса Сіронт було переправлено всіх провідних спеціалістів планети з їхніми родинами. Залишилися тільки ті, хто мав працювати на Тробосі.

За п’ять днів до зіткнення у космос були підняті всі сто тридцять три кораблі. Для кожного з них було відведене певне місце у просторі. Через добу ніч перетворилася на день: все небо заступила собою Ламна, яка мчала до Тробоса зі швидкістю шість кілометрів за секунду. Напруження сягало апогея. За добу до зіткнення була дана команда запустити всі ядерні генератори…

(З фонограми, записаної на “Спанарі”):

“…У ці хвилини вирішується доля Тробоса, доля всіх людей, яким випало неймовірно тяжке випробування… Незагнузданий феномен Всесвіту, підступна Ламна наближається…. Прекрасний Тробос, колиска цивілізації, який мільйони років викохував усе живе, спокійно рухається своєю вічною орбітою… Мені, Бріду Уно, випало коментувати цю подію з борту спостережного корабля “Спанар”… Я починаю втрачати самовладання… Такого не переживав ще ніхто… (Пауза).

До контакту лишається двадцять п’ять хвилин… Вся права сторона неба яскраво освітлена Лажною. Рідний Тробос оповитий ледь помітною голубою мерехтливою поволокою. Це — термоенергетичне поле, наш щит, наша надія… Тільки б він витримав! Тільки б витримав… Хижий ніс Ламни наближається. Залишається п’ятнадцять хвилин…

Комета все розростається і розростається… П’ять хвилин… Астронавти і вчені “Спанара” завмерли на своїх місцях. У ці страшні хвилини чекання невідомого всі вони думають про своїх рідних і близьких, які переправлені на Сіронт. О Всесвіте! Збережи своїх дітей! Дві хвилини… Сонця не видно… Страшне чудовисько вже займає більшу половину неба. Ного рух пришвидшується… Півхвилини… Яскравий клин Ламни схожий на розплавлене залізо. Він поруч! О… (Пауза).

…Я нічого не бачу! Все довкола сліпучо-біле!.. “Спанар” трясе! Що діється?! Жахливі поштовхи… Де Тробос? Чи витримав щит? Суцільний білий туман… Бачу сяючі осколки. Осколки чого? Вони пролітають у просторі. Що це? О-о-о! Гігантська веселка! Веселка в космосі? Отже… отже… лід комети розтоплено? Але Тробос… що з ним? Ура-а! Планета на зв’язку! Вона відповідає! Тробос цілий… Та ось і він сам! Пара розвіюється, і наш Тробос з’являється у полі зору. Людський розум переміг темну силу природи! Ламна знищена!

…Зв’язок із Сіронтом перерваний… Супутник не реагує на наші виклики. З Тробоса повідомляють, що рівень води в океані росте, починаються повені… Отже, лихо ще не минулося. Нарешті пара зовсім розвіялася. Але… Сіронт..: Сіронта немає!.. Чи я осліп? На “Спанарі” паніка! Де Сіронт? Там же рідні…”

(Фонограма обривається).

Зі стіни на Грода дивилася усміхнена Кейя. Стіну перетинала глибока тріщина, портрет трохи перекосився. Здавалося, Кейя з усмішкою кидала Гроду німий докір: “Навіщо мене вивезли на Сіронт? Чому ти не взяв мене з собою?..”