— Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! — вигукнув здивований Артем.

— Боїться він чогось, чи що? — додала Ліда. Гартак справді помітно тремтів. На обличчі йог позначився ніби страх, він нервово стискував руки, хитав головою, мов відганяв настирливу муху. А Дорбатай все ще дивився на нього презирливим поглядом. Нарешті Гартак опанував себе, — можливо, тому, що помітив гострий погляд старого віщуна. Тоді Дорбатай знову звернувся до Сколота:

— Чи задоволений ти, о брате мій, подарунком? Чи не занадто він скромний для тебе, великого й мудрого вождя?

Сколот підвів на нього недовірливі очі:

— Задоволений... якщо цей подарунок було зроблено від щирого серця...

Дорбатай сухо засміявся:

— Я подарував тобі, Сколоте, священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?

— Добре, хай буде так. Але що ти, Дорбатаю, бажаєш тепер одержати від мене у відплату? — запитав Сколот. — За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі... чи люди... яких я не радив би тобі просити в мене, бо...

Вождь не закінчив. Але в голосі його також почулася глибока прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив товаришам:

— Чуєте? Це Сколот дає йому зрозуміти, що в своїх вимогах щодо відплатного подарунка він не повинен торкатися нас. Старий вождь дуже послідовний, як бачите...

— Чи вдасться йому бути таким послідовним і далі?.. — задумливо промовив Іван Семенович.

Почувши слова вождя, Дорбатай гордовито випростався:

— Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколоте, нічого коштовного. Ти знаєш, що мені нічого не треба. І не личило б мені, скромному віщунові, просити щось для себе самого. Я хочу тільки задовольнити бажання богів. Адже саме боги повеліли мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Я розповів її. Боги наказали мені також помиритися сьогодні з тобою і подарувати тобі священне зображення. Я виконав це повеління богів. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, о Сколоте! Ти не можеш відмовити мені, бо тоді ти відмовиш богам! Такий священний звичай сколотів — і така воля богів!

Старий вождь похитав головою:

— Не будемо даремно сперечатися, Дорбатаю. Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш!

Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:

— Боги вимагають, щоб ти віддав їм чужинців! Його витягнена рука твердо вказала на мандрівників.

— Цього я не зроблю, — рішуче відповів Сколот. І щойно він сказав ці слова, як виразний гомін ремства пролинув над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені старшинами і багатіями, не схвалювали відповіді, яку дав старий вождь. Адже боги, самі грізні скіфські боги жадали, щоб Сколот віддав їм чужинців!

Дорбатай не обертаючись вказав рукою на майданчик:

— Подивися, брате мій Сколоте, прислухайся! Спитай у старшині спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його обурений голос — він проти тебе. Зрозумій це!

Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи жадібно прислухалися до суперечки між двома могутніми братами. Вони ждали, вони вагалися, хто з двох вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться кінець кінцем чужоземні чудодії, подолає другого. І на це Сколот погодитися не хотів. Він знову хитнув головою:

— Ні!

— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун несамовитим голосом, здіймаючи руки вгору. — Боги вимагають від тебе, Сколоте, цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів. То був гнівний, страшний голос! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів і з мене, їх скромного віщуна! Тільки кров’ю злочинних чужинців можна змити таку образу богів. Віддай, віддай чужинців, о Сколоте, інакше гнів богів упаде на тебе, страшний гнів всемогутніх богів!

Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Віщун, здавалося, ошалів. Він вимахував руками, сива голова його тремтіла, з посинілих губів зривалася й бризкала слина, він тупотів ногами й кричав:

— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!

— Ні! — твердо похитав головою вождь.

— Боги вб’ють тебе, Сколоте! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш богів! Одумайся, Сколоте! Віддай чужинців!

— Ні!

Несподівано Дорбатай припинив свої шалені вигуки.

Він раптом змовк. І разом з ним змовкли всі присутні. То була тривожна, насичена напруженим чеканням пауза. В мертвій тиші пролунав новий, урочисто молитовний заклик Дорбатая:

— О боги, великі й суворі боги! Прислухайтесь до мене, вашого скромного слуги!

Руки старого віщуна тягнулися до неба. Голос його стишився, пристрасні вигуки перейшли в напружене шепотіння, яке було чути все ж таки на весь майданчик.

— Великі й грізні боги, прислухайтеся, благаю вас, до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви повеліли мені. Я попереджав його, я зробив усе, що зміг. Мені важко думати про вашу неминучу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона ні мене, ні відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління...

Іван Семенович помітив: Дорбатай на мить спинився для того, щоб швидко зиркнути в сторону Сколота. Він наче перевіряв, чи справляють його слова враження на старого вождя. Сколот мовчав, насупивши брови. І Дорбатай заговорив знову, то шепочучи, то переходячи на неприємний вереск:

— Про одне лише благаю вас, о боги! Відведіть вашу кару від неповинних людей, не торкайтеся їх вашим спопеляючим гнівом! Коли ж гнів ваш такий невблаганний, то скеруйте його проти того, хто єдиний винний перед вами!

Він ще раз змовк, його піднесені до неба руки тремтіли, мов знесилені. Напружена тиша обгорнула майдан. І в цій тиші з натовпу гостро пролунав чийсь збуджений, наче переляканий вигук:

— Віддай чужинців богам, о Сколоте! Віддай!

Той вигук був як сигнал, бо тепер з усіх боків почулися такі ж самі крики, що нагадували закляття:

— Віддай, віддай, о Сколоте! Боги гніваються! Віддай, віддай богам чужинців!

Вигуки ті то вщухали, то гучнішали: кілька голосів кричали не вгаваючи. Це були голоси старих, поважних багатіїв. Вони ніби забули про свою звичну пиху і галасували дужче за всіх інших, збуджуючи решту скіфів:

— Послухай Дорбатая, о Сколоте! Віддай, віддай чужинців грізним богам!

Рвучким рухом Сколот підвівся. Він стояв на підвищенні, високий і суворий, проти Дорбатая і гнівно говорив:

— От яке твоє замирення, Дорбатаю! Ти знову сієш розбрат в моєму народі! Ти не облишив своїх підступних звичок! Гаразд! Ти не злякаєш мене своїми скаженими вигуками й закляттям, бо я добре знаю їх справжню ціну.

Слухайте мене, відважні мої воїни і мисливці, слухай мене, народе сколотів! Я відкрию вам таємницю Дорбатая, цієї негідної людини. Слухайте...

Голос його раптом урвався. Сколот підніс руку до горла. Він важко дихав, йому не вистачало повітря. Він розкрив рот і дихав уривчасто й жадібно, він розривав рукою комір свого святкового вбрання.

Очі старого віщуна радісно блиснули. Несамовитим, верескливим голосом він зарепетував:

— Боги карають Сколота! Дивіться, воїни і мисливці, дивися, народе! Боги не дали Сколотові говорити! О суворі й грізні боги, покарайте відступника, але залиште невинних!.. Боги, покарайте порушника священних звичаїв, як покарали ви колись відступників Анахарсіса і Скіла!..

Обличчя Сколота мертвотно зблідло. Зловісна синювата тінь укрила його. Він похитнувся, намагаючись ухопитися за щось, щоб не впасти. Через силу Сколот мовив:

— Зачекайте... зараз... я... скажу...

Але його слова заглушив переможний вигук Дорбатая:

— Боги карають відступника Сколота! Грізні боги скерували на нього свій страшний гнів!

Скіфи схоплювалися з місць, штовхали один одного, просувалися вперед. Але ніхто не наважувався наблизитися до підвищення, перед яким стояв і репетував Дорбатай.