Ще раз спробував заговорити Сколот — і знову не зміг. Видно було, як він бореться сам з собою. Ось він через силу випростався, звів руку, відкрив рот — і не сказав нічого. Ноги його підломилися, і старий вождь важко поточився і впав на землю. Кілька воїнів кинулися до нього, щоб допомогти. Але вони спинилися під владним окриком Дорбатая:

— Стійте, нерозумні! Стійте, якщо не хочете, щоб гнів божий упав і на вас! Не підходьте до покараного богами відступника!

Воїни стояли, нерішуче поглядаючи то на Дорбатая, що стояв у загрозливій позі, наче саме він був нероздільним владарем життя й смерті на землі, то на Сколота, який нерухомо лежав на килимі. Золотий шолом старого вождя впав з його сивої голови. Руки розкинулися по землі, очі на посинілому обличчі закотилися угору. Руки безсило здригалися...

— Він умирає, умирає! — гарячково заговорила Ліда. — Що ж це буде, що буде, товариші? Невже ж не можна йому допомогти?..

Тепер на допомогу вождеві кинувся Варкан. Його не спинили 6 закляття і загрози старого віщуна, але він неспроможний був пробитися крізь суцільне кільце озброєних кинджалами підручних віщуна, які наче за командою вже оточили нерухомого Сколота. Всі події, всі можливості були заздалегідь передбачені і зважені підступним віщуном і його прихильниками, що швидко сходилися біля підвищення н спинялися круг нього. Оточені озброєними скіфами були вже й чужинці, біля яких опинився й Варкан.

Звичайно, не можна було й думати про те, щоб чинити будь-який опір. А Сколот уже зовсім не рухався. Його тіло завмерло. Ось іще раз конвульсивно звелися груди, ще раз безпорадно сіпнулися руки. І все. Старий вождь помер.

— Що ж тепер буде, що буде, товариші? — розгублено повторила своє запитання Ліда. — Адже тепер ми опинилися цілком під владою Дорбатая...

— Чому вмер Сколот? — стиха промовив Дмитро Борисович. — Я не розумію цього...

— Дорбатай отруїв його, — так само тихо відповів Іван Семенович.

— Отруїв?.. Коли?.. Як?..

— Подаючи Сколотові золоте зображення сови, Дорбатай ніби ненароком впустив його в чашу з оксюгалою.

— Так що?

— У фігурці сови була отрута, яка швидко розчинилася в оксюгалі. Сколот випив отруєну оксюгалу. І Гартак знав про це заздалегідь не гірше самого Дорбатая. Все це підготував до останнього жесту старий віщун і його табір. Та що казати, подивіться самі на них тепер!

Підтримуваний двома помічниками віщуна, Гартак уже стояв на підвищенні. Він тремтів від хвилювання, обличчя його сіпалось. Очі неспокійно бігали, уникаючи дивитися на труп Сколота. Гартак намагався триматися поважно, але сьогодні це виходило в нього ще гірше, ніж раніше. Він швидко переводив погляд з одного скіфа на іншого, весь час озираючись на Дорбатая, мов вбачаючи в ньому єдину надійну підтримку.

Старшини й знатні скіфи щільно оточили вже підвищення, не даючи простим скіфам можливості наблизитися до нього.

Артем люто дивився на Гартака; він нервово стискав кулаки, говорячи раз у раз:

— Негідник! Вбивця рідного батька! Мерзотник!

Мабуть, до Гартака долинули слова, які гарячково кидав Артем, бо він хутко зиркнув у бік юнака — і зразу по тому його очі знову сховалися, мов стрілою вколовши Артема. Непримиренна ненависть відчувалася в тому блискавичному погляді, ненависть людини, яка неспроможна поки що втілити її в дію, але не забуде про неї ніколи... Дорбатай урочисто зійшов і собі на підвищення, назустріч Гартакові, все ще підтримуваному помічниками віщуна. Старий чудово грав свою складну головну роль в страшній грі. Він повернувся до натовпу скіфів і заговорив гучним, наче глибоко схвильованим голосом:

— Відважні сколоти, старшини, мисливці, воїні! Слухайте мене, я перекажу те, що почув щойно від богів. Слухайте, бо дихання богів торкнулося мене, воно обпекло мій розум і примусило його чути й розуміти голос богів. Слухайте мене, вірні велінням богів сколоти, слухайте голос богів! Підійди до мене, славетний Гартак, син вождя і сам вождь!

Шкутильгаючи і спираючись на помічників віщуна, Гартак наблизився до Дорбатая. Він стояв тепер поруч із старим віщуном — і перед обома лежав нерухомий труп отруєного ними Сколота. Старшини й знатні скіфи утворювали ніби щільну стіну між зляканими, збудженими скіфами, і Дорбатаєм, величним і грізним в його довгому червоному плащі, на якому в світлі факелів тьмяно виблискували золоті оздоби.

— Слухай, народе! Суворі й грізні боги покарали Сколота. Як свого часу покарали вони відступників Анахарсіса й Скіла, так зараз обрушили свій гнів на відступника Сколота, бо він порушив наші священні звичаї. Він захищав чаклунів-чужинців і не хотів віддавати їх богам, Сколот помер, покараний богами! Але він помер вождем, і ми поховаємо його як вождя. Так сказали мені боги, і так кажу я вам!..

Шум збуджених голосів відповів йому. Скіфи охоче погоджувалися з віщуном: Сколот був уславленим воїном і хоробрим мисливцем! Вів заслуговує на те, щоб поховати його тіло врочисто, як і належить ховати вождів. О, старий віщун бездоганно склав і вивчив свою роль, він знав прекрасно, на яких струнах грати!..

Дорбатай підвів руку, закликаючи до спокою. — Слухайте мене далі, відважні воїни та мисливці! Боги сказали мені це, і я запитав їх: хто ж має стати тепер вождем сколотського народу?.. Хто має право надіти цей золотий шолом, ознаку влади й пошани?..

Він указав на шолом Сколота, який лежав біля його ніг. Один з помічників віщуна швидко підняв шолом і подав його Дорбатаєві.

— Хто носитиме цей золотий шолом, який за звичаєм переходить від одного скіфського вождя до другого? Хто єдиний гідний цієї священної ознаки влади, гідний за походженням, гідний через любов до нього богів?.. Я запитав про це суворих наших богів — і боги відповіли мені, і я скажу вам їх відповідь. Слухайте, о сколоти!..

Він високо підняв золотий шолом.

— Є лише одна людина, яка має право носити цей шолом вождя. Є лише одна людина, яку боги благословили на це своєю любов’ю. Через цю людину дадуть боги щасливе життя народові сколотів. Це — благородна, мудра людина. Вона ще молода, але вона віддана богам і шанує священні звичаї та наші святині. Ця людина...

Дорбатай зробив урочисту паузу і закінчив, втішаючись зробленим ефектом:

— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!

Глухе ремство почулося в гомоні натовпу. Гартак — вождь? Та хіба це можливо?..

Мабуть, це було найважче місце в огидній і жахливій комедії, яку розігрував Дорбатай. Треба було негайно діяти далі, щоб справа не зірвалась. І Дорбатай владно запитав, перекрикуючи гамір натовпу:

— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем благородного Гартака? Чи хочете ви виконати веління богів? Адже боги чекають вашої відповіді!

І враз голоси старшин і знатних скіфів, що оточили підвищення, заглушили гомін мисливців і воїнів, які стояли значно далі. Старшини кричали, вони вигукували ім’я Гартака навперебій. Дорбатай тільки й ждав цього.

— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він владно. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти — ти чуєш?.. — вітають тебе. Їхні одностайні голоси закликають тебе бути їхнім вождем. Прийми цей золотий шолом і подякуй богам! І хай усі сколоти моляться разом з тобою, новим вождем народу!

Не гаючись, він грубо насунув на голову Гартака золотий шолом. Урочистий головний убір був надто великий і важкий для кволої голови Гартака; він сидів косо, закриваючи аж брови. Проте Дорбатаєві це було байдуже.

— Моліться, сколоти! — гукнув він іще владніше. — Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і грізним богам, дякуйте їм за те, що вони в милості своїй не покарали вас разом з відступником Сколотом!

Рипучим своїм голосом він заспівав протяжну молитву. Ті враз підхопили підручні й знатні скіфи. А через кілька секунд молитву ту співав уже весь народ, побожно склавши руки. То була та сама мелодія, яку вперше, ще з лісу, почули мандрівники, почули після того, як опритомніли. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — молитва та лунала як загроза, як пересторога...