Оболтус-гімназист, безнадійно безсилий в царині наук, де господарем себе відчував Іван Петрович, був зате хорошим фахівцем в справах, узаконених звичаями розваг молодих поміщицьких синків. Простодушно побоюючись Івана Петровича, дорослий юнак не раз домагався спокусити цими розвагами свого вчителя. Спроби ці не мали наслідків, не зважаючи на старанну підготовку, тому, що Іван Петрович, залишаючись на самоті з сільською спокусницею, кожного разу ніяковів, замикався в собі, соромився своїх бажань, що инколи мимохіть прокидалися в ньому, йому неприємна була примітивна активність підготованої спокусниці і кожного разу він — більш-менш швидко, але обов'язково — тікав.

По таких випадках його напосідала чудна мішанина відчуттів: огидливість, сором, збудження, що прокидалося від спогадів про подробиці пригоди, задоволення з власної витривалости й мимовільний жаль за невикористаними можливостями, що його він не міг приховати від себе.

Крім того, цілком зрозуміло, що такі експерименти лишили слід на всій психіці Івана Петровича, загостривши й конкретніше визначивши ті невиразні поривання до незнаного кохання, на які так багаті ці роки життя людини.

До того, як їхати до Москви, де Іван Петрович вирішив учитися надалі, він на декілька день заїхав до Київа.

Того часу улюбленим місцем прогулянок середнєшкільної молоди був Миколаївський сад проти університету. Серед саду на високому гранитовому цоколі стояла двохсажнева бронзова фігура Миколи І, одягненого в довгополий мундир. Фігура була показна й монументальна. Права рука фігури була засунута під борт мундира, а ліва вільно бовталась.

Внизу біля пам'ятника на круглій площадці що-вечора стояв завжди той самий городовик на прізвище Карюк.

Він на небагато був нижчий за Миколу І і одягнений був у довгополу шинелю. Права рука городовика була засунута під борт шинелі, а ліва не бовталась вільно, а завжди лежала на шаблюці не дозволяючи бовтатись і їй. Вуса в городовика були значно ефектніші за Миколини. Пухнаті й руді вони не потребували допомоги підвусників і вільно та пишно виходили по обидва боки далеко за межі фізіономії, на ґрунті якої зростали.

Того часу поліція великих міст старанно європеїзувалася. Основою європеїзації була «ввічливість із публикою», що її суворо навчало захисників громадського спокою відповідне начальство.

Городовик Карюк, займаючи таку відповідальну публичну посаду, також був досконало європеїзований.

Головним його завданням було слідкувати за «неприсутністю в саду учнів середньошкільних установ по восьмій годині по півдні». Учні, прогулюючись, звичайно, з дамами, вважали за свій обов'язок бути хоробрими і не тільки не робили спроб заховатися у більш темній алеї, але навпаки, демонстративно прогулювались головною алеєю, що-разу повз городовика Карюка.

Карюк мав прекрасну зорову пам'ять. Перше попередження гімназисту, чи реалісту, що продовжували розгулювати, він робив мовчки — правим оком і відповідним вусом.

Коли винний не звертав уваги й проходив удруге, — Карюк підходив до нього, ляскав обережно по плечі й казав:

— Просю ж вас, уходьте сцюдова...

Коли ж і цього разу хоробрий не слухався і знову потрапляв Карюкові на очі, той закипав стриманою люттю, монументальними кроками наближався до нього й заявляв голосно, з гнівним докором:

— Ну вєжліво ж вас просю — уходь сцюдова ік чортовій матері...

Карюк не тільки знав з обличчя декількасот учнів, але він також слідкував за тим, коли вони кінчають навчальний курс і негайно приносив свої щирі й шанобливі поздоровлення майбутнім студентам. Одержавши «на чай», він привітно говорив, підморгуючи оком і вусом:

— Ну, тепер прогулюйтесь...

Якби Карюк був тюремником, він напевне вітав би так само звільнених з-під догляду...

Коли Іван Петрович увечері зайшов до Миколаївського саду, Карюк відразу його пізнав, дружньо привітав і сказав «прогулюйтесь». Цим безперечно він зробив приємність Івану Петровичу, для якого, як і для всіх, городовик Карюк був постійним пугалом.

Ввічливо вклонившись Карюкові у відповідь на його козиряння, Іван Петрович повернув, щоб іти далі й напнувся лицем до лиця на Федора Сукіна. Хоч зустріч і не була приємністю а ні одному з них, але колишні колеги привіталися досить щиро.

Поздоровкавшись, Іван Петрович хотів уже залишити Сукіна, але в цей мент помітив, що Сукін не сам.

Іван Петрович глянув на Феліс, на півслові обірвав розмову і прикипів до місця. Добре вихований хлопець, Федір Сукін познайомив їх. Іван Петрович стиснув вузьку, слабку руку Феліс і відчув, як до серця йому підступає незнана ще хвиля ніжности. Веселе й вільне поводження Феліс аж ніяк не могло дати приводів відчувати жаль до неї і тому дивніше за все, що в ніжності, яка захопила Івана Петровича, цілком очевидною була велика частка саме жалю й співчуття.

Іван Петрович мовчав, а Сукін і Феліс жваво й весело балакали. Розмова була нерозумна, але Сукін говорив Феліс «ти» й поводився з нею фамільярно. Іван Петрович внутрішньо хмурився і несвідомо заздрив цій нездарі — своєму учневі. Потім Іван Петрович зловив себе на цьому, невластивому йому, почутті, обурився на себе й замовчав ще впертіше.

Справа підсувалася до восьмої. Сукін одержав уже перше й друге попередження. А Іван Петрович в ці моменти переживав, стоючи поруч, непозбавлені приємности почуття вільної людини.

Не бажаючи одержати знаменитого «ввічливого» припрошення, Сукін вирішив піти й простяг руку Івану Петровичу. Іван Петрович трохи розгубився, пам'ятаючи, що належить прощатися раніш із дамою, зробив вигляд, що не помітив нетактовности Сукіна й схилився перед Феліс.

Тоді Феліс, здивувавши обох юнаків, заявила, що їй ще неохота йти і вона сподівається, що Іван Петрович згодиться бути її кавалером ще якийсь час.

Сукін перший отямився від здивування, вирішивши, що Феліс хоче побавитися з його мовчазного й серйозного вчителя. Правда, вони вмовлялись, що він піде до Феліс, бо сьогодні вона була вільна від Костя Степановича... але чого ви хочете од жінки? — Сукін по-молодецькому випростався, ввічливо розпростився з Іваном Петровичем, фамільярно чмокнув руку Феліс і пішов, посвистуючи...

І знову передо мною труднощі, здолати які майже неможливо, коли ти не поет. Якими словами передати всю значність порожньої беззмістовної балаканини, що її продовжувала Феліс і після того, як пішов Сукін? Як я можу примусити вас відчути, що коли, хвилин через десять, балаканина ця припинилася і вони почали розмову про його подорож до Москви й про майбутнє навчання, — цей факт обома був сприйнятий, як великий крок до зближення і потай у обох викликав світлу й велику радість. Кохання в своєму народженні має властивість в будь-які слова, в будь-які вчинки вкладати цілком своєрідний зміст, що не має ні найменшої залежности від прямого, загальновживаного змісту цих слів і вчинків.

Тому цитувати розмову закоханих, якщо вони дійсно закохані, немає жодної рації. Оповідати ж про те, що вкладено в цю розмову, про сприйняте обома значіння її — невдячне завдання. Воно бралося багатьома, і кожен, хто хоч раз на житті кохав, може ствердити, що розвязати це завдання ще нікому не пощастило.

Не пощастить на цьому й мені. Навмисне роблю спробу.

Феліс питає — яка форма в тій навчальній установі, де має вчитися Іван Петрович. Іван Петрович сповіщає: синьо-зелене сукно, чорний оксамитовий комір, сині канти і золоті ґудзики й нараменники.

Феліс вигукує:

—Але ж це дуже гарно. — Синє з золотом і чорний оксамит

Феліс в цей момент почуває:

— Який ти любий, мій серйозний хлопчику і як ти добре будеш вчитися, зодягнений в цей гарний мундир, і який ти будеш добрий інженер і добра людина... Проте ти й зараз дуже хороший.

Іван Петрович у цей момент почуває:

— Феліс, невимовна, чудесна, неземна дівчино, що зійшла з полотен прерафаелітів. Ти говориш про красу синіх кантів і золотих нараменників, що будуть мене прикрашати, — ти радієш, що я буду носити цього чудесного мундира, тобі це не байдуже, тобі — світлому й рідному чуду, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самітній землі.