... Я ручуся, що точно передаю те, що вони обоє сказали. — Але як я можу ручитися за вірність запису їх почуттів?

Стенографію душі ще не винайдено і справа це важка і дуже відповідальна. Не історику цим займатися...

І все ж мені здається, що душі Івана Петровича й Феліс розмовляли приблизно так, як я навів у своїй спробі. Знаючи всі події надалі, в них я знаходжу ствердження цій думці.

За годину Феліс переповнила чашу щастя Івана Петрозича, запросивши його до себе на чай. Дорогою вони завернули до цукерні і Іван Петрович вперше відчув радість придбання разом з коханою людиною цінностей, призначених до спільного ж використання. Даного разу цими цінностями були тістечка...

Чаю не було — був, здається, нектар, невдало замаскований під чай. Проте Іван Петрович смаку його не відчув.

Тістечок теж не було, дивна цукерня безперечно торгувала чимось неуявним, що не має земного ймення. Смаку цих неземних речей Іван Петрович теж не відчув, хоч, через збентеження душі, і з'їв їх штук із п'ять.

Іван Петрович перебував у атмосфері, що насичена була пахощами раю і хмарками кольору ніжного сходу. Кімната Феліс була затягнена рожевою тканиною і в ній пахло шипром...

Кімната містилася на другому поверсі і недалеко на вулиці горів дуговий лихтар.

Феліс запропонувала Івану Петровичу показати, як гарно цей лихтар освітлює її кімнату вночі, — зовсім як місяць.

Вона загасила світло в кімнаті і світло дугового лихтаря залляло її кімнату таким невимовним чаруванням, якого не могла б досягти й тисяча місяців.

Феліс, очевидно, забула знову запалити світло і прилягла на канапі.

Світло лихтаря, що гойдався од вітру, беззвучно ходило кімнатою, вихоплювало випадкові деталі, перетворювало їх на щось цілком неуявне, таємниче й прекрасне і затоплювало непроникливим мороком решту кімнати.

Морок цей теж був таємничий і прекрасний.

Промінь світла періодично набігав на обличчя Феліс, і в ці моменти перед очима Івана Петровича виникла примара такої казкової й зворушливої краси, що дихання втиналося і хотілося плакати й молитись. Такій красоті, звичайно, можна було молитися...

Феліс запропонувала Івану Петровичу сісти поруч неї на канапі.

Іван Петрович підійшов з поважністю і сів з таким же внутрішнім прихованим напруженням в рухах, з яким він став би навколюшки.

Казкова краса була зовсім близька. Примара матеріялізувалася. Він відчував живу теплінь тіла, слабкий і ніжний його аромат, чув, як дихає Феліс...

Казка стала дійсністю... але хіба дійсність може бути такою чарівною? — Звичайно, ні. Просто — дійсність стала казкою...

Івану Петровичу і Феліс було лише по сімнадцять років.

Час припинив свій одвічний біг... В казці це цілком можливо.

Іван Петрович, не відриваючись, дивився в обличчя Феліс.

Вона не могла зрозуміти його погляду, але відчувала, що так на неї ще ніхто не дивився. В погляді цьому було щось надто дивовижне, надто дивно хороше, від чого починало томитися тіло й до горла підкочувавсь нуднувато-солодкий клубок...

Феліс не могла зрозуміти цього погляду. Вона знала Фридриха Івановича, потім тітчиного вихованця, потім Костя Степановича, потім Федора Сукіна. Хто з них міг так дивитися на неї? Звідки Феліс могла знати, що можуть бути инші погляди, ніж ті, якими її розглядали, починаючи з восьмирічного її віку?

Її вабило до Івана Петровича не так, як це було з Сукіним, але звідки Феліс могла знати, що існують инші методи виявлення свого потягу, ніж ті, що їх її навчили її вихователі.

Правда вживаючи цих метод, вона відчувала незвичне замішання, але ж инших метод вона не знала і замішання свого не могла пояснити.

Вона прошепотіла Івану Петровичу, щоб він сів ближче, попестила його руку, потім взяла її й поклала собі на груди...

Іван Петрович перестав дихати. Незграбно, мимоволі він мішком зсунувся долу і, стоючи навколішки, уткнув обличчя в диванну подушку, поруч з обличчям Феліс.

Феліс підвелась стурбовано, обома руками охопила голову Івана Петровича, намагаючись підвести її, потім швидко почала цілувати його коротко підстрижене волосся.

Іван Петрович повільно звів голову. Він відчував щастя, болісне, як катування. Це щастя притупило його відчуття — инакше він не зніс би його тягара.

Феліс, ніби погляд Івана Петровича вдарив її, різко відкинулась на подушку, примружила очі і, помацки знайшовши плечі Івана Петровича, потягла його до своїх губ.

Іван Петрович поцілував Феліс...

Тисячі, мільйони кур'єрських поїздів мчались навколо, перетворюючи ввесь світ на нестримний скажений ураган.

Іван Петрович, звичайно, не усвідомлював дійсности. Ця передумова, так, як і повна відсутність досвіду, спричинилася до деяких незручностей і затримок.

Феліс, простодушно радісна й щаслива, ні трохи не вагаючись, цілком природньо вжила свого досвіду.

І хоч як захоплений був Іван Петрович, хоч як приголомшений божевіллям своєї першої пристрасти, але поводження Феліс він запримітив.

Потім Іван Петрович підійшов до вікна і зупинився при ньому, дивлячись на вулицю.

Чи думав про щось Іван Петрович? — О, так! Думок була незчисленна кількість і вони буяли в його голові, билися об стінки його круглого черепа з лютою силою.

Чи почував будь-що Іван Петрович? — Цілий потоп почуттів до щенту зім'яв його душу...

Вулицею простували юрби людей, звонили й гули трамваї, вигукували газетярі, продавці «Последних Новостей», але ні один з цих людей, що йшли, їхали, бігли, ні один із звуків галасливої вулиці не дійшли свідомости Івана Петровича.

Так само не дійшли його свідомости його власні думки й почуття...

Феліс гукнула на Івана Петровича. Він машинально повернувся до неї. Феліс лежала на канапі, блаженно розкидавшися, повна цілковитого нового щастя, якого ще ніколи не зазнавала. Сукня Феліс була в непорядкові й холодне біле тіло світилося фосфорично в холодному білому світлі дугового лихтаря...

Іван Петрович поволі підійшов і поправив спідницю Феліс...

Феліс різко звелася й сіла на канапі. Солодка усмішка зникла з її вуст, в очах застиг вираз болісного здивування. Феліс повільно схилила голову, присунулася на край канапи і глянула знизу на Івана Петровича.

Іван Петрович мовчки стояв біля канапи, дивлячись просто перед себе. Феліс обійняла його, притислась, схопила його руку й почала цілувати її частими, гарячими поцілунками. Уста їй були сухі і дихання поривчасте й гаряче.

Іван Петрович не забрав руки. Він звільнив другу руку, поклав її на плече Феліс і примусив її знову лягти.

Потім він сів поруч і довго, мовчки, дивився їй у казкові очі. Очі були злякані й покірні. Очі несміливо благали ласки. Невимовна красуня з чарівної казки, світле чудо, що невідомо звідки з'явилося на нашій брудній і самотній землі...

Феліс — любовниця, перша жінка Івана Петровича...

Очі Феліс благали ласки. Іван Петрович незграбно провів рукою по її плечах. Потім, несподівано для себе самого, почав цілувати її обличчя невмілими, короткими поцілунками. Обличчя було холодне і, відчувши цей холод, Іван Петрович знову відчув, як його заливає велика хвиля ніжности й жалю. Іван Петрович відчув, що ось зараз він не витримає цього болю, закричить, заридає, стане битися головою об діл.

Він знову зірвався. Трохи постоявши, він підійшов до вішалки, взяв шапку й відчинив двері. Потім швидко повернувся, швидко підійшов до канапи, нахилився, поцілував вузьку, слабку руку Феліс і майже вибіг із кімнати. Феліс вже не мала сили гукнути на нього, зупинити...

Іван Петрович цієї ночи не спав. До світанку ходив він по своїм рубльовім номері в гостиниці Михайлівського манастиря. Инколи зупинявся біля вікна, за яким спочатку була чорна ніч, потім з передранкового сутінку почали виникати дерева манастирського саду. Потім заспівали пташки і на хмарному, високому й холодному небі цілком незрозумілим чином зажевріла одна хмарка. Івана Петровича зацікавила ця хмарка і він декілька хвилин намагався зрозуміти, яким чином далеке ще сонце могло освітлити одну її. Але швидко зашарілась і решта хмар і напружена думка Івана Петровича знову повернула до того, що було зараз найголовніше...