— Як у тебе справи з землею? — спитав Костомаров, щоб переключити Шевченка на іншу тему.

Мати свою невеличку садибу на Україні, десь над самим Дніпром — була давнішня мрія Шевченка. Він хотів хоч свої останні дні прожити спокійно в милих його серцю місцях.

— Я вже тобі казав про землю, що її продає Понятовський. Це на правому березі Дніпра, коло села стайок близько Канева, але брат пише, що повідь дніпрова щороку відхоплює потроху тієї землі й за кілька років усю її забере. Цей сердитий дідуган Дніпро теж щось проти мене. Варфоломій пише, що краще взяти землю в селі Пекарях у поміщика Змієвського, але мені так хочеться швидче покінчити з цією справою, що я ладен краще войювати з Дніпром, ніж з сутягами землемерами та поміщиками!

— Що ж, кінчай у Понятовського, будуй хату, там біля Канева прекрасна місцевість!..

— Дружину б мені ще, нашу селянську дівчину, не міщаночку й не вередливу панну, а нашу славну дівчину, що розуміла б мене, але хто піде за такого старого діда, як я? Пам’ятаєш мою історію з Піуновою? Насміялись тільки! Нам, старим бурлакам, лишається кохатись за копу грошей...

До пізньої ночі сиділи вони в ресторані, будуючи нові пляни шевченкового життя, і врешті їм обом все це почало здаватися легким і близьким. З полегшеним від цієї розмови серцем вони розійшлись. Шевченко на далекий Васильєвський острів, а Костомаров на своє гусарське приміщення.

Петербург лише перший час після повороту Шевченка із заслання захопив його своїм життям. Побачення з друзями й близькими знайомими, що їх він так довго не бачив, насичували повним темпом його дні. Він був постійний гість Карташевських і графів Толстих, ходив по театрах та музеях, оглядав старі знайомі місця Петербургу, що їх він міг лише уявляти в бурних касарнях Новопетровського форту. Але це все було швидкоминуче. Минуло два роки й Шевченко знову був самотній. Навіть в оточенні добрих друзів він відчував, що в них усіх є свої особисті інтереси, й що вони далекі від нього, а часто навіть і чужі своїм станом і психологією. Од самотності, од розчарувань, од марних надій, що живилися фантастичними мріями, Шевченка рятувало його мистецтво.

Палючі вірші, що в них він вкладав усе своє обурення проти несправедливості, думи й почуття, протест навіть проти самого бога, що був також облудником пригніченого кріпака, дозволяли забувати йому про свою самотність. З папером він ділився соціяльними й особистими бідами. Він знав, що навіть для своїх кращих друзів він є чудак, а люди хоч і близькі йому, але що стояли на вищих щаблях суспільності, ніколи звичайно не забували, що він колишній кріпак, раб, мужик. Вони ставилися до нього прихильно, як до певної цінності, як до самородка, оригінала, феномена їхньої доби.

Співучі вірші, ніжні й свіжі, як дівчата теплої України, гарячі фарби палітри, енергійні сліди голки й різця на міді, образи майбутньої кривавої помсти неминучих революцій, що їх створювала його фантазія, насичували його життя, бо без них він був би такий же нещасний солдат, як кілька часу тому, був би непотрібен нікому й найбільше самому собі.

Збираючись писати олійними фарбами, він подорожував по базарах й закутках Петербургу, відшукуючи собі різноманітні аксесуари, потрібні йому для героїв своїх картин. По місту він відшукував старі шматки оксамиту, парчі, футра, заходив у різні крамнички, до костюмерів і до знайомих, що в них серед старого шмаття на горищах і в коморах він вибирав цінності, що їхньої ціни вони не відчували. Іноді, забравшись у величезну академічну комору, рився в хаосі старих запорошених і запліснявілих картин, щоб відшукати старовинного майстра або цікавий характерний портрет.

Робота над офортами, вірші й ходіння по місту наповнювали його дні, допомагаючи забути про старість і про гіркі думи. Іноді він вигадував будь-яку витівку, щоб розвеселити себе й дати можливість посміятися своїм знайомим. Часто свої вчинки він скеровував на епатацію свого солідного й поважного товариства. Йому навіть було приємно показати їм, що він зневажливо ставиться до їхнього тону вищого світу, до їхніх звичок і традицій.

Одягшись у драну й сильно замащену блюзу, взувши діряві черевики й надівши зім’ятий кашкет, він пішов і сьогодні гуляти на вулиці Петербургу та на його базари підшукати собі потрібні матеріяли. Постать його нагадувала козака Голоту з думи, або урядовця пияку що його викинули з посади. Шевченко йшов Невським проспектом, поглядаючи на вікна крамниці і посміхаючись, коли добре вдягнені пани й панії обходили його, боячись торкнутись до замащеної блюзи цього удаваного жебрака. Здаля, коло однієї з вітрин, він помітив свого учня Суханова, що розглядав у вікні виставлені капелюхи. Шевченко підійшов до нього.

— Що це ви захоплюєтесь жіночими капелюхами? — іронічно спитав він у свого учня.

Суханов швидко поглянув на нього й зараз же одвернувся, гадаючи, що це будь-який нахаба мастеровий. Шевченка це розвеселило.

— Слухайте, Суханов, невже ви навіть перестали признавати друзів? На вас надто дивно впливають жіночі моди!..

Суханов здивовано обернувся до Шевченка, деякий час зніяковіло оглядаючи його костюм.

— Тарасе Григоровичу! Це ви! Але що в вас за костюм! Це жах якийсь!

— Ви такий молодий, — докірливо сказав Шевченко, — а теж боїтесь бідно вдягнених людей! Що значить виховання! В якому світі ми живемо!..

Суханов, знаючи погляди Шевченка, зніяковів ще більше й став виправдовуватись.

— Вибачте, Тарасе Григоровичу, але це зовсім не тому! Право, я так був захоплений своєю справою, що не звернув уваги! Я вибираю для маман капелюха, вона тепер покладається на мій художній смак.

— Признайтесь щиро, — відповів Шевченко, — що коли б це був будь-який добре вдягнений пан, ви б йому відразу одповіли, а не одвернулись мовчки!..

Його учень, синок поміщиці Суханової-Подколзіної не впізнав його, гадаючи, що це якийсь жебрак, що видає себе за бідного дворянина. Шевченко потім довго сміявся з цієї історії, а Суханов розповідав про неї в своєму колі, що було здивоване з такої поведінки поета. Повернувшись додому, Шевченко взявся до роботи над офортом. Мешкав він у будинку художньої Академії. Помешкання його було з двох кімнат: одна в антресолях — для кабінету і спальні, друга під нею, дуже вузька з одним вікном, що перед ним Шевченко працював за мольбертом. Крім стола з книжками, естампами та різним канцелярським приладдям, невеличкої канапи, двох столиків і ширми, в цій кімнаті більше нічого не було. Вузькі двері, крутими вузькими сходами вели на антресолі. Тут така сама кімната, як і нижча, з квадратовим вікном до підлоги. Праворуч у кутку стояв стіл, що на ньому завжди писав Шевченко. Ліжко, в ногах ліжка простенький столик, на ньому карафка з водою, рукомийник і посуд до чаю. У приміщенні, як це часто буває, коли немає дбайливої жіночої руки, панувало поетичне безладдя.

На столі в безладді були розставлені слоїки з різними їдкими розчинами для офортів, різці, голки, мідні плятівки, естампи, щітки й фарби. Тут же часто лежала й недоїдена їжа, якісь коробки й, як символ суму за господаркою, що прибрала б це все, заплутавшись серед різців, змійкою лежало українське намисто. По кутках можна було наткнутися на пучки барвінку, засохлої рути й інших трав та квітів, що нагадували про степи України самотньому вигнанцеві. Взагалі весь вигляд приміщення був спартанський і мав ознаки, характерні для кожної художньої мансарди.

Шевченко кілька разів за допомогою служки пробував навести порядок, але завжди виявлялось, що при такому безладді легше було знайти потрібну річ. Через це він не дуже дбав за особливий порядок у приміщенні. Шевченко сподівався, що повернувшись з міста, він застане лист від брата Варфоломія з України, де мали бути нові відомості про справу з купівлею землі, але листа не було, це трохи засмутило його, й коли він перебирав свої папери і малюнки, шукаючи потрібний ескіз для офорту, він натрапив на ескізи, що їх він робив на засланні й на свій щоденник, що був написаний за останній рік заслання. З них повіяло терпким духом пустелі, де він провів десять років. Повіяло мертвою пусткою берегів Уралу та Ори, куди він іноді таємно викрадався з фортеці, голими сірими горами й безкраїм киргизьким степом. Лише іноді степ просинався від бухарських караванів верблюдів, що маревом виникали на обрії, ще збільшували нудьгу й бажання вирушити звідси на цих горбатих кораблях пустелі. Але знов змикалось безкрає коло червоно-рудого степу з пісками й дикими бур’янами, коли караван маревом танув на обрії.