Тепер в ресторані стало ще галасливіше, бо понадходили п’яні купчики, які кричали за звичкою, як біля рундука, й яких не могла здивувати ніяка музика й ніяка витівка. Тхір ще досі не вилазив зі своєї нори. Хай так, Шевченко вміє терпіти й він ще може почекати.
Він з задоволенням дивився, як купчики одчайдушно нищили горілку. Це йому подобалось. Віктор Закревський, що з ним він познайомився у Волховської, мабуть прийняв би їх у своє товариство мочимордів. Великий магістер мочимордія Віктор Закревський був його найкращий друг. Тісний гурток розумних і благородних людей, що були гуманні й чесні, незважаючи на своє поміщицтво, куди потрапив Шевченко, перебуваючи у Волховської, мав за свій девіз «in vino veritas».*
Не знаходячи собі корисної діяльності за часів страшного режиму царя, коли, цього тормоза, як називав його Шевченко, — ці славні люди розважалися пляшкою вина, будуючи різні пляни соціяльного й національного визволення України, разом з цим залишаючись панами з усіма їхніми самодурствами й витівками. Члени цього гуртка були приємні співбесідники протягом цілого дня, через що вони могли випивати дуже багато й лише ввечері напивалися до такого стану, коли язик присихає в роті й в очах стрибають чортики. Гурток цей мав назву «Товариства мочимордія», через те, що замість дієслова «пиячити» вони вживали вислову «мочити морду» й кожний завзятий піяка називався мочимордою. Людей тверезих вони називали сухомордіями або сухориліями. Члени товариства, зважаючи на вміння добре випити, мали титули: мочимордія, високомочимордія, п’янішества й високоп’янішества. У нагороду за старання вони одержували відзнаки сивалдай у петельку,* чару на шию та великий штоф через плече.
Тарас Шевченко ще в будинку Волховської був посвячений у мочимордії. Він там у перший же день пройшов весь курс цієї премудрої науки. Тепер ці люди один за одним вставали в його пам’яті. Віктор Закревський гусар у відставці, розумна й чесна людина, що від його оповідань з пригод мочимордів в обох півкулях нашої землі не можна було одірватись, дотепний і гуманний, душа всього товариства; другий Яків де-Бальмен граф і гусар, талановитий художник, що загинув на Кавказі, жертва миколаївського імперіалізму. Кобре, Маркевич й інші були його найближчі друзі, з першого знайомства.
Шевченко ще досі пам’ятає веселий хор голосів, що ним починався ритуал пияцтва. Бас гудів:
— Ром, пунш, ром, пунш...
Тенори підхоплювали:
— Півпиво, півпиво, глінтвейн, глінтвейн, глінтвейн...
А дисканти вигукували:
— Солодка, біла, червона, горілка...
Після цієї імпровізованої музики великий магістер, що одержав великий штоф через плече, його всеп’янішество Віктор Закревський виголосив урочисту промову, пересипану найтонкішими дотепами, що в ній вітав новопосв’яченого мочимордія Тараса Шевченко, при чому поінформував його, що всі гарячі напої в їхньому товаристві вважалися за достатні, але існувала умова, в наслідок якої щира мочиморда, щоб підтримати честь товариства, не мусить уживати простої горілки, а неодмінно з настоянкою, коли не зі справжньою, то хоч прихованою цією назвою. Так, наприклад, коли не було досить грошей, то справжній мочиморда мусів пити гривениківку цебто просту горілку, що в неї кидали звичайний гривеник. Пригадуючи все це, Шевченко подивився на свій штоф з простою горілкою, в ній навіть не було традиційного гривеника. Це трохи засмутило його. Він відчув усю свою старість, увесь тягар десятилітнього заслання, що зробив з нього цю лису зморшкувату руїну. Він пригадав веселого ієсаула, француза з походження, Якова де-Бальмена, що його жартома мочиморди прозивали яковом дибайлом, кавалера красеня, дуже талановитого художника, що разом зі своїм родичем Башиловим ілюструє його «Кобзаря». Нещасний Яків, він, як усі друзі Шевченка, багато потерпів від ненависного імператора Миколи Тормоза...
Раптом знайомий голос, що обурено закричав, перекриваючи гру органу, одірвав Шевченка од цих приємних і гірких спогадів. Він радісно посміхнувся.
— Де цей старий гріховодник, аматор органної музики?.. Я з нього все порохно витрушу!
Напівсерйозно, напівобурено кричав історик Микола Костомаров, підходячи до столика Шевченка. Двогодинна гра органу нарешті витягла професора з його гусарського приміщення, змучивши його вкрай набридливими аріями.
— Совісті ти не маєш, Тарасе, хіба можна так катувати людину. Де твоє чоловіколюбство! ? Це ж знущання! Я не можу через цю чортову музику працювати! — напівобурено продовжував Костомаров, тепло посміхаючись до Шевченка,
— Сідай, старий тхоре, і заспокойся! Чим же я винен, що тебе нічим іншим не викуриш з твоєї діри?..
Костомаров, ніби неохоче сів за столик навпроти Шевченка й уже зовсім спокійно підморгнув до штофа з горілкою.
— Піячиш, піїте?..
— Де там!.. Ось ти краще послухай! — сказав Шевченко.
Не нам на прю з тобою стати,
не нам діла твої судить:
нам тільки плакать, плакать, плакать,
і хліб насущний замісить
кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
а правда наша п’яна спить...
— Що ж, це зовсім непогано, — зауважив Костомаров, — колись ти був славний поет... хороші вірші... а тепер...
— Не заважай, — візвирився Шевченко, — ось далі...
І він перейшов на сумний тон старовинного барда.
І тебе загнали, мій друже єдиний,
мій Якове добрий, не за Україну,
а за її ката довелось пролить
кров добру, не чорну; довелось запить,
з московської чаші московську отруту.
О, друже мій добрий, друже незабутий...
— Чого це ти? — спитав Костомаров.
— Ех, згадав молодість, згадав колишніх друзів, Миколо! Важко так жити, не маючи доброго друга коло себе. От навіть ти, зарився в свої папіруси, копирсаєшся в історії, а живих людей не помічаєш!
— Я шукаю в історії сильних людей, що хоч своєю ілюзією могли б підмінити мені таких рюмс, як ти!
— Зарюмсав би й ти, коли б був такий безпритульний пес, як я!..
Вони сиділи один проти одного — ці двоє друзів, що один був геніяльний поет, напіврозтерзаний зрадливим життям, а другий вчений історик, талановитий дослідник і безнадійний фантазер, що мріяв про ідеальну державу вільних слов’янських народів, і провадили дружню розмову, в якій було багато гіркого незадоволення.
— Здається мені, — відповів Костомаров, — що нам обом не щастить розвернутись у всю широчінь. Прикро й мені, що я не можу говорити про все з професорської катедри, щохвилини пам’ятаючи про жандарське управління...
— Мене це не хвилює, — сказав Шевченко, — я вже насміявся й наговорився. Досить з мене десятьох років червоної шапки й муштри. З вас усіх мені припало найбільше...
— Але я бачу, що з тебе й десять років не вибило бунтарства... Ти ще й тепер можеш добре сказати правду ввічі...
Шевченко на хвилину замислився. В ньому кипіли старі поривання молодості й вони мучили його знесилене тіло, що надто рано постаріло.
— Ти зрозумій, Миколо, що все те горе, — з запалом заговорив Шевченко, — всі ті знущання минули, ніби не торкаючись мене, — найменшого сліду не залишили вони по собі. Досвід, кажуть, є кращий наш учитель, але гіркий досвід пройшов повз мене. Мені здається, що я такий самий, який був і десять років тому. Жодна рисочка в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре! ? Але це мучить мене, бо мої, прямо таки, молодечі прагнення, не можуть знайти виходу. Ти подивись на мене! Я лисий, старий, як сфінкси, що біля академії, але й вони краще збереглися.
Костомаров розумів свого друга. Він знав гарячу натуру Шевченка, відчував, що справді внутрішньо він лишився тим самим завзятим художником богеми й зі співчуттям дивився на його розбиту широку постать, незграбну й важкувату від брудного салдатського життя. Найбільшого катування для культурної людини важко було й вигадати. Порожня безглузда дисципліна могла б убити будь-який міцний характер, але вона лише зруйнувала тіло Шевченка, не торкнувшись його душі. Він був усе той самий молодий поет, що колись заглядався на дівчат у маєтку Волховської. Він і тепер це робив з великою охотою, забуваючи за свої роки. За такого віку йому треба було б мати свою сім’ю, дружину, свій затишний куток, де він міг би спокійно працювати й мислити без цих зайвих і безнадійних терзань.