Інший приклад дуальних відносин — взаємодія України (етико-інтуїтивний інтроверт, «Доктор Ватсон») з Великим князівством Литовським (логіко-сенсорний екстраверт — «Шерлок Холмс»). Вона була на диво плідною: фактична влада на українських землях була в руках української шляхти, майже повністю зберігались місцеві традиції, урядування та судочинство велися українською мовою, міста зберегли український характер, міська влада була в руках місцевих людей, значного розвитку досягнули освіта, наука, економіка, населення було захищене від татарської орди. Сама Литва щедро скористалася з позитивного впливу вищої на той час української культури, прийняла українсько-білоруську мову як мову аристократії, наблизилась до побуту та культурного життя України й Білорусі [49].
Менш вивчений приклад дуалізації в історії України — її взаємодія з варягами, скандинавською (за іншими даними — балтською) військовою кастою (соціотип — логіко-сенсорний екстраверт, як і соціотип національних характерів Литви, Швеції, Англії). «Не випадково наші літописці майже не скаржаться на буйність варягів, про яких західні хроністи пишуть з жахом, як про потоп або чуму. Видно, наші київські пращури не поступались варягам у бойовій доблесті і братались з ними так само легко, як москвини 14-го століття — з православними татарськими батирами, яких немало було під московським стягом на Куликовому полі» [50].
Як сприятливі («активація») можна назвати відносини між росіянами і німцями (логіко-сенсорний інтроверт — «Максим»). Вплив Німеччини на Росію був надзвичайно сильним, особливо після Петра І — найперше в справі управління російською державою. Ось як про це пише Євген Маланюк:
«Зовнішній вигляд російських царів, від XVІІІ ст. почавши, нічим не різнився від королів Західної Європи. Династія Романових в короткім часі стала на 90% по крові німецькою, як і значна більшість вельмож і аристократів (елемент прусацтва приходить на зміну елементові татарщини з часів князівства Московського і численні «Урусови» змінюються не менш численними «Бенкендорфами»). Цікаво було б скласти реєстр прізвищ дипломатів царської імперії: враження від тих «російських» прізвищ було б справжнім одкровенням» [51].
Підтвердження цьому ми знаходимо і в М.Бердяєва:
«Власть бюрократии в русской жизни была внутренним нашествием неметчины. Неметчина как-то органически вошла в русскую государственность и владела женственной и пассивной русской стихией. …Русский народ почти уже готов был примириться с тем, что управлять им и цивилизовать его могут только немцы» [52].
А ось взаємодія Литви з Польщею (етико-інтуїтивний екстраверт, «Гамлет») дає приклад несприятливих відносин («суперего»). Фактично, після унії з Польщею 1385 року почався занепад Великого князівства Литовського [53]. Так само несприятливі відносини Литви з Росією («конфлікт»): їхня взаємна неприязнь має не стільки історичні, скільки психологічні причини.
3.3. Етнос і нація
Будь-яка жива система має ієрархічний устрій, що є ознакою і умовою організованості — «не ієрархічна лише купа сміття» (Бердяєв). Так само людська спільнота, хоче вона цього чи ні, в процесі свого розвитку витворює ієрархію. Тому людська особа входить у систему «людство» не безпосередньо, а через соціальні утворення нижчого ієрархічного рівня, зокрема такі, як сім’я, рід, плем’я, етнос, нація, раса.
У даному викладі нас найбільше цікавлять етнос і нація. Ми не будемо детально зупинятися на визначеннях цих термінів — щодо цього серед науковців існують різні точки зору. Особисто нам ближчий підхід, згідно з яким етнос (народ) — це специфічна форма існування людського роду; система, для якої властиві ознаки єдиного живого організму, інтегральної особи, істоти вищого рівня ієрархії, яка має свою психіку (від гр. — «душа»). Ми поділяємо також підхід фахівців Української Академії Інформатики, які вважають, що «можна говорити про психіку, волю, свідомість, пам’ять, інтелект, розум, дух не тільки окремої особи, але й цілого народу» [54].
Етнос — це природне, надзвичайно стабільне утворення. Він може існувати і без своєї держави, і без постійної території проживання, іноді навіть користуючись чужою мовою. Але для людей, що належать до одного етносу, завжди властиві відчуття окремішності від інших (протиставлення «ми — вони») і оригінальний стереотип поведінки.
В процесі свого розвитку система «етнос» структурується на підсистеми, що спеціалізуються на виконанні життєво необхідних функцій. Такими головними є чотири підсистеми, які надалі, згідно з езотеричною традицією, будемо називати «кастами»:
брахмани — які діють у нематеріальній сфері,
найперше задля спільного блага;
кшатрії — які діють у матеріальній сфері,
найперше задля спільного блага;
вайш’ї — які діють у матеріальній сфері,
найперше задля власного блага;
шудри — які діють під керуванням вищих каст.
Можна сказати, що брахмани — це люди знання, кшатрії — люди влади, вайш’ї — виробники і постачальники суспільства, шудри — його слуги [55].
Дані підсистеми (касти) не є ізольованими — людина може переходити з однієї касти до іншої у відповідності зі своїми природними схильностями та рівнем розвитку. Аналогом такого переходу може бути розвиток людини: у дитинстві вона є шудрою (не може вірно діяти за власною ініціативою, без стороннього керування); згодом може стати вайш’єм (наприклад, самостійно та ініціативно забезпечувати своє матеріальне існування); далі — кшатрієм (наприклад, організовувати спільноту і захищати її) і нарешті — брахманом (наприклад, займатися наукою, філософією, мистецтвом, релігією, маючи за мету наближення до істини).
Кастовий (становий, класократичний) суспільний устрій, де кожна каста досконало виконує свою функцію, є найефективнішою формою організації суспільства.
Добре структурований етнос (з розвинутими кастами) творить націю — систему, яка починає реорганізовувати навколишнє середовище згідно зі своїми цінностями, нерідко залучаючи до формотворчої праці еліту інших етносів (як у Київській Русі або Литовсько-українській державі). Молода нація створює державу зі всіми її атрибутами, а держава, зі свого боку, сприяє структуруванню і розквіту нації. Державні кордони відіграють роль, подібну до ролі мембрани у клітини, яка пропускає корисні для неї речовини і зупиняє шкідливі.
Про сутність різниці між етносом (народом) і нацією добре сказав д-р О.І.Бочковський: «Нарід — це, так би мовити, націотворчий сирівець, з якого може розвинутися нація; це етнографічна, національно не викристалізована ще маса. Нація ж — масово усвідомлений і організований колектив. Нарід — це етногенний розчин; нація — це викристалізований суспільний агрегат» [56]. Якщо етнос — це невизначена, незв’язана однорідність, то нація — це визначена, сконсолідована різнорідність.
Етнос і нація відрізняються також мірою самоусвідомлення: «Мусимо бо розрізняти пасивну національність від активної. Перша є стихійна і підсвідома; друга — свідома й організована. Модерну націю визначає саме активна національність. Нарід остільки стає нацією, оскільки всі його шари еволюціонують від пасивної (етнографічної) національності до активної (націогенетичної)» [57]. Нація досягає самоусвідомлення завдяки наявності національної еліти, в першу чергу касти брахманів. «В кожному народі необхідно розрізняти дві складові: невелике число так чи інакше видатних людей і всю іншу кількісно переважаючу масу. Глибинні і найбільш індивідуальні відтінки духовної сутності народу виявляються лише в найвищих творчих досягненнях його громадян. Тому ця духовна аристократія дійсно формує душу народу, те первинне і основне, що і створює всю його особистість, силу і велич» [58].
Держава виникає тоді, коли є нація (хоч і в зародковому стані), це свого роду каркас, який забезпечує цілісність нації при високому рівні її структурної диференціації. Коли цей каркас руйнується — складна національна будова втрачає цілісність, а вищі касти (національна еліта) або винищуються, або залучаються до розбудови інших націй. Не випадково «колоніальні народи мають запрограмовану загарбниками неповну соціальну структуру без власної заможної верхівки, бо така верхівка завжди потенційно небезпечна для чужої панівної нації» [59].