3.4. Фази розвитку європейської цивілізації
Попри всю свою різноманітність, європейська цивілізація (а за нею і все людство) розвивалася як єдина система і послідовно проходила всі 4 фази розвитку. На кожній фазі серед держав виявлялися свої лідери — народи, колективна психіка яких найкраще відповідала духові часу.
Останній цикл розвитку цієї групи країн розпочався промисловою революцією початку XVІІ ст., «локомотивом» якої стала Англія (4 квадра, логіко-сенсорний екстраверт — «Шерлок Холмс»). До речі, Україна (4 квадра, етико-інтуїтивний інтроверт — «Доктор Ватсон») тоді також зазнала економічного підйому. У наступну — першу фазу — раніше за всіх вступила Франція (1 квадра, етико-сенсорний екстраверт — «Гюго»), час якої тривав приблизно з середини XVІІІ ст. до кінця XІX ст. Потім ініціативу перехопили Німеччина (2 квадра, логіко-сенсорний інтроверт — «Максим») і Росія (2 квадра, інтуїтивно-етичний інтроверт — «Єсєнін»). Після поразки фашизму почали домінувати Сполучені Штати (3 квадра, логіко-інтуїтивний екстраверт — «Джек Лондон»), вплив яких триває й досі.
На існування механізму послідовного домінування різних національних культур звернули увагу й інші дослідники. Наприклад, ось як про це висловився Михайло Міщенко: «Розвиток макросистеми європейської культури можна тлумачити як почергове домінування національних культур. Так Відродження у нас ототожнюється в першу чергу з Італією [60], далі — досить тривалий період панування французької культури, «ривок» німців і росіян у XІX ст., домінування англосаксонських взірців у другій половині XX-го. І таке чергування не є випадковим» [61].
Зауважимо, що кожний народ має свій «годинник», що визначає циклічність саме його розвитку, його «Золотий вік» і його кризові переходи. Але народи взаємодіють одне з одним, що приводить до певної синхронізації розвитку — перехід одного народу до нового циклу, підциклу чи нової фази ініціює аналогічні процеси у інших.
Цікаво, що тривалість домінування Англії, Франції та Німеччини й Росії приблизно відповідає співвідношенню 4:3:2. Згідно з теорією, на долю США залишається 1, тобто одна десята частка циклу, що становить 40–50 років. Життя справді показує, що впливи США поступово слабнуть, особливо після розпаду СССР, про що свідчать і економічні показники: «В середині 50-х років, під час відбудовного періоду, США виробляли 45 відсотків багатства світу (валового світового продукту). В 1960 році цей рівень зменшився до 33,5, а в 1980 — майже до 24 відсотків. Зовсім легко передбачити, що до 2000 року цей рівень буде ще нижчим» [62]. До кінця арійського циклу (до 2015 року) США можуть розпастися на окремі держави [63]. Згідно з дослідженнями Богдана Гаврилишина «Сполучені Штати Америки знаходяться в незбалансованому стані… Економічно вони втрачають силу, мають багато боргів, великий дефіцит бюджету і не є достатньо конкурентоспроможними на міжнародному рівні» [64]. А ось що пише про США Хіросі Такеуті, Директор Наукового інституту при Банку довгострокового кредитування Японії: «Економіка США, лідер в економіці вільного світу, підхопила серйозну економічну хворобу. Щоб вилікуватись, США повинні скоротити свій фіскальний дефіцит. Для цього їм треба ввести рефляційну політику і знизити процентні ставки. Жорсткі фіскальні заходи самі по собі призведуть до ослаблення економічної діяльності, що знову призведе до зниження процентних ставок. Все це ослабить долар, що скоротить імпорт США. Однак якщо США не зможуть скоротити свій фіскальний дефіцит, вони потраплять в критичну ситуацію, яка рано чи пізно призведе до економічної катастрофи…» [65].
На зміну США приходить Японія (4 квадра, сенсорно-логічний інтроверт — «Габен»), успіхи якої (нехай і короткочасні) підтверджують наявність тенденцій переходу людства до 4-ї фази розвитку: «Протягом війни Японія виробляла менш як відсоток валового світового продукту. До 1960 року цей показник збільшився до 3,8, а до 1980 року становив приблизно 10,6 відсотка. Зараз показник дійшов 13, і тенденція зростання зберігається» [66].
Самі японці непогано розуміють зв’язок між своїми економічними досягненнями і національною психологією. Наприклад, відомий дослідник світових економічних систем Масанорі Моритані стверджує: «Японія створила потужну промисловість тільки тому, що особливості японського суспільства і національної культури виявились сприятливими для сучасних форм індустріального розвитку» [67].
Висновки
1. Соціоніка розглядає етнос, націю як етносоціальний організм, живу істоту, інтегральну особу вищого таксономічного рівня, наділену етнічною ментальністю.
2. В процесі розвитку етносоціальний організм має тенденцію все яскравіше виявляти свою індивідуальність, яка описується певним соціотипом.
3. Етнос і нація — це дві форми існування одного і того самого етносоціального організму, подібно як одна і та сама людина в дитинстві й у зрілому віці — особа одна, але форми різні (і фізіологічно, і психічно). Ознакою нації є наявність організованої національної еліти, через яку нація досягає самоусвідомлення.
4. Між етносоціальними організмами, як і між індивідумами, існує тенденція виникнення певних інтертипних відносин — від комфортних до конфліктних.
5. Європейська цивілізація, а з нею і весь світ послідовно проходили різні фази розвитку, на кожній з яких закономірно домінували народи з відповідними соціотипами. Сьогодні світ переживає завершення третьої фази, тобто знаходиться на порозі нового «Золотого віку». Але щоб досягнути стабільності народам доведеться пережити загострення системної кризи, що охопила все людство.
6. В процесі переходу до 4-ї фази розвитку людства перевагу отримують молоді нації, соціотип котрих належить до 4-ї квадри.
Глава 4
4.1. Дві форми існування України — етнос і нація
Щоб залишатися незмінним — треба постійно змінюватись.
Древня мудрість
Історія виразно свідчить, що український етносоціальний організм — інтегральна істота Україна — періодично існує у двох формах: етносу і нації.
4.1.1. Етнос
Є підстави вважати, що вік українського етносу становить принаймні 7–8 тисячоліть. Про це, зокрема, свідчать українські міфи і звичаї, які дожили до нашого часу і корені яких сягають кам’яного віку. Так, наприклад, свята Різдва і Купала згадуються у міфах індійських аріїв вже як дуже давні, застарілі й простонародні [68]. Інший приклад — обряд Вербної неділі, коли, ударяючи гілкою свяченої верби, промовляють: «Це не я тебе б’ю, це верба тебе б’є, якая — святая. Бувай здоров на весь рік». Про давність цього обряду, який і донині поширений по всій Україні, свідчить той факт, що для римлян, які перейняли його від своїх попередників етрусків чи пелазгів (лелеків або лелегів), обряд водосвяття, січення вербою і промовляння згаданих слів був відомий, але не як народний, а як давній звичай, який пам’ятали і вшановували лише певні жерці [69]. Інший поширений обряд — посипання небіжчиків червоною вохрою — дійшов до нас з часів неоліту (5–3 тис. до н.е.), зберігся у козацькому звичаї вкривати померлого червоною тканиною («…червоною китайкою личенько прикрито…») і дожив до наших днів (за цим обрядом було поховано Тараса Шевченка).
Український етнос пережив війни, періоди бездержавності, голодомори, але не втратив своєї своєрідності, своєї душі: «Територія, яка належить українському народові, починаючи від доби найстаршого кам’яного віку — палеоліту — й до наших часів, ніколи не залишалася пусткою. «Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурна тяглість на українських землях не переривалася ніде, ніколи.» Так характеризує історичний процес на території України один з найвидатніших археологів України, проф. Петро Курінний» [70]. «Антропологічні студії Ф.Вовка, С.Сегеди, Т.Алєксєєвої, Є.Данилової, Г.Старовойтової та інших дають підстави дослідникам стверджувати, що генетичні витоки українського народу сягають тисячолітніх глибин. В Середній Наддніпрянщині простежується дуже глибока лінія генетичної спадкоємності: племена доби бронзи — скіфи лісостепової смуги — населення черняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці. Дослідження сучасних учених-археологів (В.Барана, М.Брайчевського) підтверджують думку про тотожність антів з пізнішими українцями» [71]. «Аналіз українських традицій, способу життя, світосприймання, мислення, народних свят, звичаїв, обрядів, казок, міфів та народного мистецтва, співставлений з даними археології, історії, антропології, етнографії та світової міфології, свідчить, що багатотисячолітній етногенез на терені України охоплює один і той же постійно єдиний народ. Про це свідчить специфічна риса української етнографії — можливість реставрувати прадавні міфи, поєднуючи їх фрагменти, що збереглись у різних регіонах України. Така спільність міфологічного мислення можлива лише за умов єдності процесу етнотворення, спільності енергоінформаційної основи суспільного розвитку місцевої людності протягом багатьох тисячоліть. Нічого подібного не можна зробити, наприклад, на території Росії, де суміш племен, народів і навіть рас створила суперечливу мішанину звичаїв, фольклору, способів життя і мислення» [72].