Прослідковуючи розвиток українського етносу, ми спостерігаємо одну чітку закономірність: найвищі його злети відбувалися тоді, коли етнос самоорганізовувався і структурувався на спеціалізовані психогенні підсистеми — касти, які утворювали одну цілісну систему — націю; це структурування супроводжувалось дуалізацією — міжкастовим психічним доповненням.
5.2. Київська Русь
Київська Русь була виразним носієм цінностей 4-ї квадри при домінуванні соціотипу етико-інтуїтивний інтроверт. Це пояснює феномен вивільнення колосальної творчої енергії, яке сталося внаслідок дуальної взаємодії з варягами (соціотип логіко-сенсорний екстраверт), що привело до створення наддержави — імперії Київська Русь.
Ось як про це пишуть історики: «Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство і культуру східних слов’ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східнослов’янську мову та культуру і через свою малочисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена. Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку… Тому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’яно-скандинавської взаємодії (виділення наше — І.К.)» [124].
«Великі походи цієї епохи спиралися на нову організацію війська, яка походила від варягів. Варязькі дружини складалися з професійних вояків. Між собою вони вважалися за побратимів, яких зобов’язувала вірність і солідарність. Це було військо надзвичайно сконсолідоване, одноцільне. Давніх слов’ян варяги перевищували у всій організації. Скандинавські дружинники стали інструкторами нової армії. Вони дали київським військам поліпшену зброю, поширили нову тактику, дали зразки дисципліни і солідарності, видобули із слов'янських мас елементи завзяття, рухливості, хоробрості, лицарства (виділення наше — І.К.)» [125].
На перший погляд викликає неабияке здивування те, що місцеве населення практично не чинило опору пришельцям, «прихід варягів мав характер не насильного завоювання, а радше мирної окупації… Скандинавці і київські «луччі люди» прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь. Варяги увійшли у місцеву панівну верству, що прибрала ім’я Русі, — і зайнялися новою організацією державного життя» [126]. Цей феномен можна пояснити тільки тим, що відбулася взаємодія дуальних психічних структур. Київські «луччі люди» (як можна здогадатися, в основному брахмани) були добрими психологами — вони зрозуміли сутність пришельців і використали їх як організуючий фермент, що зміцнив касту кшатріїв, а отже — і всю націю. Самі ж «луччі люди», як пише історик, «діяли далі, як дорадники і експерти, і утримували свій вплив на державну політику» [127], як і належить брахманам.
Виникнення Київської Русі — це був черговий цикл розвитку українського етносу, який в періоди свого «Золотого віку» досягав високого рівня міжкастової взаємодії і формував могутню, гармонійну, культурну націю.
5.3. Литовсько-українська держава
Взаємодія України з Литвою є виразним прикладом симбіозу дуальних структур: Україна вела провід у справах культури, а Литва (логіко-сенсорний екстраверт) забезпечувала державне управління і військовий захист. За свідченням історика, «два століття, прожиті у Великому князівстві Литовському, мали позитивне значення в розвитку українського народу» [128].
Як і у випадку з варягами, «литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Населення піддавалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Литовські завойовники єднали собі прихильність передусім тим, що вели боротьбу з татарами… Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були майже всі православної віри, глибоко перейняті старою українською культурою, повні пошани до місцевих звичаїв та установ. Українська (і білоруська) аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі. …Українські князі і пани були глибоко прив’язані до литовської держави, служили їй зі щирого патріотизму, обороняли її і дбали про її розквіт та могутність» [129]. «Наприкінці правління Ольгерда (1341–1377) у Великому князівстві Литовському було 9/10 білоруської та української людності, яка ввійшла до цього князівства здебільшого шляхом мирових договорів. …Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську» [130]. «Литовська династія, з одного боку, ліквідує монголо-татар на нашій землі, з другого — ставить собі велетенське завдання: реставрацію «Руської Землі», тобто старої Київської Держави» [131].
Завдяки посиленню до потрібного рівня структури логіко-сенсорного екстраверта (касти кшатріїв), почався процес формування нової нації при домінуванні українського етносу, але цьому перешкодила унія 1385-го року Литви з Польщею (2 квадра, етико-інтуїтивний екстраверт, «Гамлет»). Це була стратегічна помилка, яка привела до упадку як Литви, так і України: «Що Литва втратила розгін до територіальної експансії, це був прояв її великодержавного занепаду. Він прийшов унаслідок унії Великого князівства з Польщею» [132]. Нова національна цілісність, яка вже почала утворюватись, розпалась; каста кшатріїв була або знищена (після придушення повстання Михайла Глинського у 1508 р.), або подалася на службу іншим державам, в основному Польщі та Московії.
Краще становище було з брахманами: український етнос у достатній кількості витворював з себе «лицарів духу», оскільки його етнопсихіка була того ж соціотипу, що й колективна психіка касти брахманів. Але брахмани не мають хисту до адміністративної та військової справи — це не їхня сфера діяльності, тому вони не можуть створити держави без участі кшатріїв.
Зауважимо, що після занепаду Литовсько-української держави яскраво виявилося явище «витікання» українського інтелекту, який все ширше застосовувався Польщею і Московією у власних національних інтересах.
5.4. Козацька держава
Український етнос внаслідок втрати державності залишився практично без касти кшатріїв, що ставило його під загрозу знищення. І ось тут спрацював механізм самозбереження українського етносоціального організму, несподівано були задієні внутрішні резерви. Ось як про це пише Євген Маланюк:
«Справді, на перший погляд, то є чудом нашої історії: обезголовлений національний організм — власним внутрішнім зусиллям — вирощує собі голову. Провідна верства — здрібнілі князі й боярство, пізніше навіть єпископат — втягається механізмом польської державності… І от на зміну відумерлій аристократії «несподівано», бо в історично короткім часі, з’являється аристократія нова, з’являється «чудом», бо ніби з «нічого» зроджена.
Козацтво було свого роду «варязтвом», з тією різницею, що не з’явилося ззовні, а було зроджене з лона обезголовленого національного тулуба» [133].
Козацтво було відродженням касти кшатріїв — воїнів і адміністраторів. «Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем. Українська інтелігенція уважала козаків за прямих наслідників давнього княжого війська. …А як цінила козаччину народна маса, про це й говорити не приходиться…» [134]. «Певні паралелі простежуються між кастою воїнів-кшатріїв у аріїв та українським козацтвом, зокрема запорожцями. Згідно з відомою козацькою легендою, після поховання Івана Сірка руку отамана сім років возили із запорозьким військом, що робило його непереможним» [135]. Цей звичай стає зрозумілим, якщо згадати, що, за Рігведою, каста воїнів-кшатріїв виникла з рук першолюдини Пуруші. «За деякими даними, арійські воїни, як і запорозькі козаки, мали зачіску у формі оселедця. На гробниці фараона Хоремхеба, що правив у Єгипті 3400 років тому, зображені арії з оселедцями на голові. Крім аріїв стародавньої Індії, в минулому оселедець був характерною зачіскою прадавніх воїнів багатьох індоєвропейських народів (вірмени, осетини, стародавні вікінги). Та особливу живучість ця прадавня індоєвропейська традиція виявила у Наддніпрянщині. Задовго до запорожців XVІ–XVІІІ століть оселедець носив київський князь Святослав (X ст.) [136].