Про те, що козацтво було спадкоємником древньої касти кшатріїв, свідчить і його символіка. Ось як про це пише Олексій Братко-Кутинський: «На відміну від однозначного слова «колір», слово «барва» багатозначне. В старовину воно означало не лише певний колір, але й уніфікований одяг, тобто належність до певної групи людей [137]. Один з діалектних варіантів слова «барва» набув значення матеріального барвника, це слово «фарба», інший «варна» — зберіг лише його друге значення: певної групи людей.
Як уже згадувалось, у давніх аріїв було три барви (варни): біла — старшина, жреці-правителі, яких звали рахмани (брахмани); червоно-малинова [138] — воїни (шатри, кшатрії); чорна — сіячі та скотарі (вайш’ї і шудри).
… Нащадки індійської гілки аріїв зберегли назви варн, але належність до них зробили спадковою… У аріїв, що лишились на батьківщині, традиції барв дожили до княжих, а де в чому і до козацьких часів. Збереглись в українській мові і старі назви варн, правда, в дещо змінених значеннях (шудра, рахманний, шатро та ін.).
Запорожці, як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів — зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, крім мирного жовто-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білого прапора, військово-магнатські формування — червоно-білого, а військово-народні — червоно-чорного. Оскільки гетьман у певних ситуаціях міг виступати то від старшини, то від козацтва, то від селян, а то й від усіх зразу — він мав бунчуки [139] білого, червоного та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася й до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп (барв, варн) у одному народі; в традиціях оббивати труну білою та чорною і червоною матерією; в казках, піснях тощо.
Можна наводити чимало прикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні, але жоден з цих традиційних кольорів не став державною барвою з двох причин. Перша полягає в тому, що ця триколірна барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга — в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть міцно усталилась соціальна функція. При всій популярності серед українців біло-червоно-чорних кольорів, уживаних для соціальної диференціації, національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно-жовта. Як уже згадувалось, традиція цієї барви дуже давня, ще доведична, хоча документально вона зафіксована лише з князівської доби» [140].
У своїх початках козацтво мало характер чисто мілітарний, але згодом виявило себе і як державотворчий чинник. Спосіб формування козацтва підтверджує думку, що при формуванні соціальної касти визначальним чинником є не походження, а стан психіки, адже козаком міг стати «чи то був нащадок князівського чи боярського роду, чи то був повноправний шляхтич Речі Посполитої, чи відважніший міщанин, чи недовчений богослов, чи врешті посполитий селянин» [141]. «Козаки, незважаючи на всі наявні станові ознаки, були досить відкритою соціальною групою, особливо для міщанства і селян…» [142]. «Посполитий (селянин або міщанин) міг перейти у козаки й навпаки, козак у посполиті» [143]. Нагадаємо, що в ідеалі соціальні касти не повинні бути замкненими: «Аристократичне правління належить до найбільш міцних і найбільш здібних, але тільки в тому випадку, якщо в основі його лежить перевага особистих талантів перед гідністю за походженням» [144].
В період четвертої фази розвитку структура етносоціального організму найбільше наближається до ідеального устрою — системи з чотирьох соціальних каст (станів). В Україні це виявилось дуже виразно: «Населення розділялось на кілька станів, які мали своє самоуправління, але всі разом підлягали гетьманському уряду: селяни (виконували господарську повинність, тобто були піддані власнику землі, але мали свою управу і свій суд — так званий копний суд); міщани, які розділялися на тих, що володіли Магдебурзьким правом (отже, мали свій магістрат і суд) і які ним не володіли (підлягали козацькій, тобто державній, юрисдикції); духовенство, що мало власне самоуправління та суд, і шляхта, яка, в принципі, ще за Хмельницького злилася із старшинською козацькою верствою. …Вся система була виборна: селяни вибирали своїх старших і членів копного суду, так само чинили міщани й козаки. Духовенство також обиралося, зокрема священники приходів» [145].
Все це є ознакою класократичного (аристократичного) устрою, коли кожний стан обирає зі свого середовища найкращих. Як писав Липинський, «найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтелігентами, найкращі між промисловцями і т.д. — ось нова українська аристократія». Такий порядок стає можливим лише при достатньо високому рівні розвитку суспільства (що й було характерним для тогочасної України). При низькому рівні освіти, культури, моралі класократія неможлива. Ось як з цього приводу висловився швейцарець Франціск Родольф Вейсс (1751–1818): «Народ грубий, непостійний, легко піддається низьким інстинктам, захоплюється успіхами і розчаровується у бідах. Постійне трудове життя не дає йому часу для того, щоб розвинути в собі політичну тактовність, так необхідну у справах правління, а також не може він здобути достатніх для того знань. В політичних поглядах він короткозорий і не бачить дальше самих близьких йому предметів та істин. Вірне бачення майбутнього для нього неможливе, особливо у питаннях зовнішньої політики. Багаточисельність народних зборів не дає можливості зберігати у них порядок, внаслідок чого їхні рішення часто бувають непослідовними. З цього приводу можна навести прекрасну відповідь Лікурга, коли хтось порадив йому ввести у Спарті демократизм. «Почни, — відповів він, — з запровадженням його у власному домі». Треба пояснити, що чоловік, до якого він звертався, вже давно був головою родини і мав багатьох дітей» [146].
Козацька революція 17-го століття під проводом Богдана Хмельницького співпала в часі з англійською буржуазною революцією під проводом Олівера Кромвеля. «Україна тоді стала вільна й незалежна, а Хмеля стали порівнювати до Кромвеля, з яким він фактично кореспондував» [147]. Україна та Англія, як нації 4-ї квадри, одними з перших відреагували на перехід європейської цивілізації до 4-ї фази розвитку — відбувся своєрідний резонанс між «духом часу» і національними характерами (етнопсихіками). Перехід до 4-ї фази супроводжується стрибкоподібним зростанням продуктивних сил: в Англії це привело до т.з. промислової революції, в Україні — до господарської революції, коли «уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого господарства фермерського типу — запорозький зимівник» [148]. «Козак-землероб був вільним виробником і своє господарство (зимівник) вів за фермерським зразком. Не викликає сумніву і той факт, що вже з XVІ-го ст. козацькі господарства несли в собі значні потенційні можливості, у яких добре помітні риси буржуазного способу виробництва. Про це свідчить характер виробничих відносин, що склалися в зимівниках — застосування у них найманої праці, широкий товарний характер козацьких господарств тощо. Найбільш повно ці процеси виявилися вже в XVІІ, а особливо у XVІІІ ст. Після визвольної війни, коли практично було знищене велике феодальне землеволодіння польських магнатів, ліквідована панщина і принаймні 60 відсотків населення оголосило себе козаками, новий тип господарства став домінуючим не лише на Запоріжжі, а протягом певного часу і в південно-східних повітах Правобережжя» [149].
Бурхливий розвиток продуктивних сил в Україні (найперше на Запоріжжі, яке найдовше зберегло незалежність), поширення передових на той час виробничих відносин і, як наслідок, формування нової масової свідомості становили поважну небезпеку для російського самодержавства. З одного боку, це підривало авторитет (а отже — і владу) царизму в самій Росії, адже різниця в якості життя України і Росії все зростала не на користь останньої. З другого боку, «це не могло не турбувати царський уряд, який втрачав контроль над запорозькою буржуазією і добре розумів, що економічна незалежність рано чи пізно поставить питання про незалежність політичну» [150]. Звідси стає зрозумілим, чому в 1764 році було ліквідоване гетьманство, в 1775 знищена Запорозька Січ, в 1783 — заведено загальне кріпацтво. Соціокаста кшатріїв була практично ліквідована.