2.2. Чотири фази розвитку особи
Чи не найпростіше побачити дію згаданого принципу на рівні особи, оскільки тут можлива перевірка або на власному досвіді, або завдяки спостереженням за розвитком своїх знайомих [14].
Фаза 1 — дитинство. Характерні ознаки — радісне і світле світосприймання, оптимізм, особливе прагнення до комфорту, допитливість, орієнтація інтересів на зовнішній світ, дружелюбність, яскрава емоційність, поверховість, часто легковажне ставлення до проблем і протиріч, що нерідко приводить до прожектерства і безвідповідальності, незлостивий егоцентризм, фантазування і мрійливість, перевага теорії над практикою, нетерплячість, «я хочу!».
Фаза 2 — підлітковий вік і становлення особистості. Початок усвідомлення свого місця в суспільстві і намагання адаптуватись до нього, орієнтація на авторитети, які часто стають кумирами (кіногерої, спортсмени, вожді, фюрери), віра в те, що багато чого можна досягнути насильством, схильність до швидкого «збивання до купи», в підліткові угрупування, потяг до практичної діяльності і віра у швидкий успіх, драматизм і внутрішня суперечливість, слабка чутливість до чужого болю і страждань, нетерпимість до тих, хто мислить інакше, «чорно-біле» світосприймання, максималізм.
Фаза 3 — переоцінка цінностей. Критичне ставлення до свого минулого, взагалі до будь-якого минулого досвіду, скептицизм аж до цинізму, прагматизм, примат особистості перед суспільством, індивідуалізм, самостійність, гарячковий пошук нових шляхів розвитку, скептичне ставлення до колишніх авторитетів, орієнтація на сьогоднішній день і його потреби.
Фаза 4 — зрілість. Стабілізація, переосмислення всього попереднього досвіду і синтез на цій основі нових ідей та підходів, гармонізація, орієнтація на людину та цінування її мікрокосмосу, поєднання особистих інтересів із суспільними, пов’язане із цим свідоме самообмеження, розуміння єдності людини і природи, фундаментальність і зваженість у справах, обережний оптимізм, спокійне і налагоджене життя, поєднання сьогоденних інтересів з перспективними, терпимість до чужої думки.
Можна сказати, що після 4-ї фази знову починається 1-а фаза — фаза «другого дитинства», принаймні психологи стверджують, що мислення старих людей часто наближається до дитячого мислення (правда, при домінуванні процесів деградації).
Зауважимо, що між фазами звичайно немає чіткої межі — в кожній попередній зароджуються ознаки наступної. Наприклад, ознаки зрілості можуть виявлятися в підлітковому віці, так само як деякі ознаки дитинства можуть залишатися все життя. Крім того, фактична тривалість у конкретної людини тієї чи іншої фази дуже індивідуальна — вона пов’язана як з її соціотипом [15], так і з іншими індивідуальними особливостями.
2.3. Загальна теорія систем: філософія, наука, технологія
У попередніх розділах ми розглянули досить широке коло явищ, для яких властиві деякі спільні закономірності. Але чи існує сьогодні наука і наукова методологія, які б дозволили вивчати ці явища як певну цілісність, в якій переплетені у тісній взаємодії процеси різноманітної природи? Такою наукою є Загальна теорія систем, а науковою методологією — системний підхід.
Загальна теорія систем (ЗТС) виникла у зв’язку з необхідністю доповнити концептуальні схеми, відомі під назвою аналітико-механістичного підходу і пов’язані з наукою про неживу природу. Визначення «механістичний» використовується тому, що в них панівними були закони механіки Ньютона. Їх називають, крім того, «аналітичними», оскільки вони основані на принципах аналізу: від цілого до частин і від більш складного до більш простого. За допомогою таких підходів можна правильно пояснити явища, пов’язані з системами неживої природи. Однак для досліджень систем в біології, біхевіоризмі та соціології вони не надаються.
Аналітико-механістичним підходам властиві такі недоліки:
а) вони не можуть дати пояснення сутності таких понять, як організація, самозбереження та інших, що характеризують живі системи;
б) аналітичні методи непридатні для вивчення систем, котрі мають розглядатися неподільними: існування неподільних цілих робить розкладання на складові частини безглуздим і не можливим.
ЗТС позбавлена даних недоліків, вона використовує «цілісний» підхід до систем при збереженні їхньої ідентичності і властивостей неподільних елементів [16].
Оцінюючи тенденції в ЗТС, можна виділити три її головні аспекти [17]:
— системологія (наука про системи);
— системна технологія (методологія, т.з. системний підхід);
— системна філософія.
Центральними ідеями системної філософії є:
— упорядкована цілісність (ціле — більше суми своїх частин);
— самостабілізація (здатність зберігати стійкість у протистоянні зовнішнім збуренням);
— самоорганізація (здатність реорганізувати себе і еволюціонувати);
— ієрархізація (система є частиною — підсистемою — системи більш високого рівня).
2.3.1. Що таке система
Світ, в якому ми живемо, можна розглядати як ієрархію, яка складається з систем, надсистем і підсистем. Що ж таке система? Для початку розглянемо дещо спрощене визначення:
Система — це сукупність або множина пов’язаних між собою елементів [18].
Елементи системи можуть бути поняттями, в цьому випадку ми маємо справу з поняттєвою системою.
Елементами системи можуть бути об’єкти; так, в друкарській машинці об’єктами є її окремі частини.
Елементами системи можуть бути суб’єкти, наприклад, гравці в футбольній команді.
Нарешті, система може складатися з понять, об’єктів і суб’єктів, як у системі «людина-машина», яка включає всі три види елементів. Таким чином, система — це сукупність пов’язаних між собою живих і (або) неживих елементів.
Елементи є складовими частинами кожної системи. Вони можуть у свою чергу являти собою системи, тобто бути підсистемами. Елементи системи можуть бути неживими і живими.
Живими називаються системи, що володіють такими функціями, як народження, смерть і відтворення, причому не обов’язково в чисто біологічному розумінні [19].
Система є замкненою, якщо у неї немає навколишнього середовища, тобто зовнішніх контактуючих з нею систем. До замкнених відносяться й ті системи, на котрі зовнішні системи не мають суттєвого впливу.
Система називається відкритою, якщо існують інші, пов’язані з нею системи, котрі впливають на неї, і на котрі вона також впливає. Всяка спроба розгляду відкритих систем як замкнених, коли навколишнє середовище не враховується, несе велику небезпеку, яку потрібно повністю усвідомлювати. Всі живі системи — відкриті системи.
2.3.2. Ієрархія систем
Поняття ієрархії є дуже важливим і може використовуватися в тому випадку, коли ми хочемо впорядкувати системи у відповідності з різними критеріями, один з яких має враховувати ступінь складності функцій компонентів системи. Історія наукової думки знає багато спроб класифікації систем. Наприклад, Боулдінг [20] пропонує такі рівні ієрархії:
1. Неживі системи
1.1. Статичні структури — «остови».
1.2. Прості динамічні структури із заданим рухом, властиві навколишньому фізичному світу — «годинникові механізми».
1.3. Кібернетичні системи з керованими циклами зворотного зв’язку — «термостати».
2. Живі системи
2.1. Відкриті системи з самозбережною структурою. Рівень клітин — це перший ступінь, на якому можливий поділ на живе і неживе.
2.2. Живі організми з низькою здатністю сприймати інформацію, наприклад, рослини.