І ще раз плоди освіти

Інтеліґент тихо виходить з дверей великого будинку. Вигляд цілком розчавленої людини…

З боку дверей емалева, біла з чорним, з чіткими літерами таблиця: «Венерологічний кабінет д-ра І. Каца»… Інтеліґент стоїть біля таблички й тупо дивиться вперед…

Та сама статистика стверджує безперечно, що серед вас, мужчини-читачі, коли ви мешканці міста, більша половина знайома з особистого досвіду з переживаннями мого героя… Ви – нормальні…

Думки, що ледве ворушаться і вихорем мчать в мозкові мого героя, також природні й зрозумілі: він стріляється, потім лежить у труні, дуже красивій – сам теж дуже красивий… старенький попик розчуленого вигляду, розчулено править панахиду. Зворушливо пахтить ладан, що легкими, блакитними хмарками піднімається з кадила, яке так стримано й знаменно побрязкує при кожнім змахові. Заплакані старі – папа й мама, заплакане обличчя її… Раптом, як голова, відрубана сокирою, думка вмирає в корчах страждання…

Інтеліґент із відчаєм хитнув головою і швидко, похилившися, пішов вулицею…

У своїй кімнаті Інтеліґент, лежачи на ліжку, заховавши обличчя в подушку, плаче… Екран темнішає…

Проходять дні, тижні, місяці… «Час – найкращий лікар». Доктор Кац – теж не поганий доктор…

«На помилках ми вчимося». Мій герой, від природи мавши ухил до обережности, також навчився простої мудрости: попереджувати легше, ніж лікувати… Дні, тижні й місяці пройшли одноманітно. Вдень – сон на лекціях, вночі, коли є гроші, – безсоння в якійсь Петровській чайній. Перед іспитами – зубрячка, – це ви ще побачите… А дівчина?.. Аджеж вона була коханою на все життя!

Були чутки, що красивий студент виявив себе менш делікатним, ніж мій герой (не таким йолопом, як казав сам красивий), і тому не стидався зустрічатися з нею безпосередньо після тої ночі, що ви її спостерігали. Правда, він теж не був у належній мірі обережний, і йому теж довелося побувати не раз у дверях з емалевою таблицею, але він був розумний і, як тонкий стратег, з’ясував дівчині, чому саме мій герой так раптом зник… Він не брехав. Він тільки не сказав їй, чого він сам заходив у ці двері… Тому швидко йому вдалося заняти в її ображеному серці те місце, що було приготоване там для мого героя. Красивий студент не був йолопом… Далі мені не хочеться розказувати. Все це, врешті, не має прямого відношення до картини. Та й дівчини вже, здається, немає…

Зараз режисер покаже вам мого героя в той момент, коли він – напередодні закінчення років навчання.

Інтеліґент гризе граніт науки

Інтеліґенту років 23. Вусики. Інтеліґент сидить біля столу в своїй кімнаті й скажено зубрить. На столі лямпа й самовар…

Інтеліґент потягнувся, потер сонні очі, що злипаються мимохіть, глянув на годинника й похитав головою. Помацав самовар – цілком холодний. Наливає собі чаю з одного чайника, – чай міцний, чорний, як кава… П’є. Знову зубрить.

Ви пробували коли небудь жувати вату? – Спробуйте… Ґраніт іноді буває подібний до вати…

Інтеліґент чесно бореться із сном… Біжать години… Сон перемагає. Голова клониться, перелякано скидується і зараз же знову клониться долу…

Інтеліґент підставляє собі під підборіддя загостреного олівця вістрям догори. Зубрить… Сон перемагає конче. Голова хилиться, підборіддя наколюється на олівець. Інтеліґент підскакує, знов сідає, розгублено потирає підборіддя. Подумав, догадався. Повертає олівця вістрям донизу і опирається підборіддям на незагострений кінець. Зубрить…

Стрілки йдуть по цифербляту годинника. Секундна стрілка, охоплена меланхолійними довічними корчами, маленькими ско ками плигає в одному напрямкові від риски до риски…

На розгорнутій книзі спокійно лежить голова Інтеліґента. Він спить. Поруч – олівець з відламаним кінчиком… Екран темнішає.

На цей раз – не надовго. Останні іспити мого героя пройшли гаразд. В наступній сцені – він юрист, людина з вищою освітою.

Товариська вечеря студентів, що закінчили. Весело й бадьоро. На всьому явний відбиток урочистости. Всі трошки випивши.

Інтеліґент встає і проголошує:

Друзі! Товариші!

Обличчя всіх повертаються до нього. Обличчя веселі, заздалегідь до всього співчутливі. Інтеліґент стоїть, урочисто тримаючи повного келеха. Він продовжує:

Я проголошую тост за наш великий народ!

Жваві оплески, крики…

Інтеліґент високо підіймає келеха й ще урочистіше проголошує:

Товариші! Народ чекає на нас!

Ви, кого я наділив здібністю бачити всі думки й почуття мого героя, можете й зараз подивитися на те, що знаходиться перед мисленими очима мого героя… Міцною стіною стоїть народ і жадібно дивиться прямо в вічі. Народ – з опери (з «Жизни за царя»)…

Веселий, урочистий, жвавий стіл. Всі встали, п’ють, кричать «ура»… Екран темнішає.

Дорогоцінні роки юности скінчилися. Дорогоцінні роки ці були, як ви бачили, присвячені надбанню знань, потрібних для дальшої пподотворчої роботи, для служіння рідному народові й вітчизні. Мій герой став достойною квіткою «квіту нації» – її інтеліґенції. Він заслужив це право. Ви – свідки всього його життя – мусите ствердити це. – Не будете ж ви заперечувати те, що я був, давши героєві моєму ім’я «Інтеліґент» – правий абсолютно?!.

А проте – заперечуйте, коли завгодно. Справа від цього не поліпшає… Надія, що її квітом є мій герой, чекає на нього. Починаючи з наступної частини, він буде служити їй…

Кінець другої частини.

Невелика приватна контора. З сусідньої кімнати входить Інтеліґент. Поруч із ним, тримаючи його за талію й добродушно усміхаючися, іде пузатий, лисий чоловік, що скидається трошки на старообрядця і має вигляд хазяйський.

Чоловік підводить Інтеліґента до великого столу, де працює зовсім висохлий, але дуже бадьорий і жвавий дідок у великих залізних окулярах на кінчику гостренького носика. Пузатий чоловік знайомить Інтеліґента з висохлим дідком:

Власний адвокат торгового дому «Сава Єремієвич Столєтов».

Дідок люб’язно посміхається, садовить Інтеліґента біля столу. Починається балачка…

Одразу я передбачаю заперечення – а особливо коли згадаю, що ми живемо в соціялістичній державі: свідомий читач зараз же запитає, при чому тут, мовляв, народ, що йому, як я обіцяв, буде чесно служити мій герой? – Це, товаришу-читачу, доводить лише відсутність у вас гнучкости сприймання, наявність догматичної простолінійности, що, звичайно, є результат виховавчої політики тої кляси, що є у нас хазяїном. Ця кляса завжди відзначалася відсутністю гнучкости сприймання, що часто призводило до зайвої, на інтеліґентний погляд, простолінійности, що переходила іноді в нетактовність. Згадайте поведінку цієї кляси хоч би десять років тому – дуже нетактовна поведінка, некоректна. Наприкінці цієї частини ви самі її побачите… Не будьте ж некоректні й ви. – Треба вчитися в європейців, де і соціялісти, як відомо, є, перш за все, джентлмени… Торговля існує для блага держави, а значить і для блага народу. Сава Єремієвич Столєтов також слуга народу, як і мій герой, що служить у нього… Врешті, товаришу-читачу, – буття визначає свідомість… («как говорят некоторые» – так почав свою промову один промовець). Сподіваюся, що заперечувати мені ви тепер не будете… Я ніколи не брешу і, добре знаючи картину, завжди можу сказати наперед цілком правильно те, що робитиме мій герой. Зараз, наприклад, мій герой швидко піде –

… вгору по східцях успіху

У хазяїна вечір. Обстановка типова. Позолота повсюди, де можна. Концертовий рояль. У рояля таперша. Фарбована долівка із слідами полотняних доріжок, що їх знято ради урочистого дня разом з мебльовими чехлами… Багацько гостей. Шумно й безтолково.

Хазяїн у довгополому сурдуті важно сидить серед однотипних мужчин.

Хазяйка в блискучій шовковій сукні, обвішана надтою кількістю дорогоцінностей, розпливла й непорушна, як Будда, сидить серед однотипних жінок.