Чи подобається вам, мій дорогий читачу, м’який, як віск, студент? – Мені дуже подобається… Ми його більше не побачимо, і це мені теж дуже подобається…

В очах Інтеліґента чайна подвоюється, дрижить, лямпи мигтять і блимають.

Більшості з вас знайомий цей стан. Чудний стан одночасної єдиности й подвійности предметів видимого світу. Фізіологія пояснює це просто: розлад здатности мозку сполучувати в єдине два образи зовнішніх об’єктів, що їх ми одержуємо двома очима. А оскільки здатність ця зникнути назовсім не може, то ми й бачимо одночасно й один і два предмети… Для фізіології все просто. Психологія трошки складніша. В людській психіці образи предметів теж можуть подвоюватись. І навіть більше того – не тільки лише одно явище може роздвоюватись, але й, що небезпечніше, і два предмети можуть бути сприйняті, як певна «синтеза», як один… А від цього виникають всякі помилки…

Інтеліґент розніжений і зовсім п’яний… П’яно, замріявшись, хитає головою.

Мій дорогий читачу! – Аджеж мій герой закоханий. Закоханий першим коханням. «Ерос і Психея», «Дафніс і Хлоя», «Вешние воды»… Весна (навіть зимою), молодість, свіжість, чисте, світле почуття, прозоре, як гірний кришталь, свіже, як струмочок, що його народжено гірними незайманими снігами, – чарівне чудо першого кохання переповнило його юне серце, а перший поцілунок примусив його спалахнути чистим запалом і чистими бажаннями…

Вона!.. Кохана!.. Єдина в світі!!!

Дівчина… Вона одягнена у біле і світиться, як хмарка влітку… Мрія, щось неземне…

Інтеліґент повертається до сусідки й починає з запалом говорити…

Фізіономія сусідки робиться п’янопохмурою. Ніяк не неземна річ.

Інтеліґент продовжує говорити… Знову дівчина, що світиться, як хмарка.

Вона!.. Кохана!.. Єдина!!!

Сусідка сердито шарпає Інтеліґента… Інтеліґент трошки отямився і подививсь їй прямо в обличчя…

На ввесь екран фізіономія. Вона п’яна. Очі безглузді, тупі. Професію видно в кожній зморшці, в одутих щоках, в грубо намащених віях і бровах, в опущених кутках губ, з яких горілкою та огірками змито помаду.

Кохана… Єдина!..

О синтетична сила алькоголю! – Ви розумієте, про які два «образи предметів», що з’єднуються, я говорив?..

Інтеліґент хитається… Сусідка догадалась і підносить йому невипиту м’яким студентом склянку. Інтеліґент безтямно п’є…

Чи не прав Фройд, на якого я вже посилався, коли стверджує вищу чутливість женщини в справах найглибше психологічних? Ледве чи оця дівиця свідомо бере на облік синтезуючу владу алькоголю, але вона відчуває, що ця влада в данім разі їй абсолютно необхідна, – і вона її посилює… Женщино, найчудесніша з загадок! Будь спокійна. Ніколи раціоналізм мужчини не розгадає тебе.

Красивий студент веде ділову розмову з другою дівицею. Розмова, очевидно, має властивості, остільки специфічні, що навіть звикла до всього дівиця соромиться, спричиняючи цим щире задоволення красивому… Красивий спостерігаюче поглядає на Інтеліґента.

Інтеліґент конче п’яний. Ледве сидить за підтримкою сусідки, безглуздо дивиться кудись під стіл… Красивий стукає до полового…

Чайна, димна, чадна, парна, з миготінням електричних лямп, в авреолях людських випарів, наповнена безладним галасом, вигуками, безглуздим ревом, гикавкою, поцілунками, лайкою, звуками блювоти, верещанням повій, яких мнуть або б’ють, – чайна, що в ній поет і художник незв’язно проголошують радощі святого мистецтва, хлопчик-студент стоїть навколішки перед побитою ним дівицею і називає її Сонею Мармелядовою, давно не голений тип і дівиці, що лишилися вакантними, братерськи сплять за одним уже столом, де звідкись, із димного закутка, хтось дико реве про вільне кохання, чийсь жіночий хрипкий голос вимагає гроші наперед, – чайна, що в ній тверезі, порівнюючи, лише полові, що вже витаскали геть з приміщення визначений статистикою певний відсоток відвідувачів, – чайна ще живе своїм життям, останніми годинами перед сходом сонця… Вона – як квітка, що зветься «нічною красунею» – живе лише вночі. Сонячне світло для неї небезпечне. А коли сонце сяде – вона знову житиме… Так було, так є, і так буде ще досить довго…

На виході з чайної красивий відбирає гаманця в Інтеліґента, розплачується з його дівицею й садовить їх на візника. Сам з другою пішли в другий бік… Екран темнішає…

Ви вже знаєте, в яких випадках режисер вживає затемнення… Це знають навіть юні дівчата, що одна з них, бувши незнайома з технікою кіна і щиро вважаючи, що на плівці знято все, а затемнення робить механік кінотеатру під час демонстрації, – не раз лишалася на другий сеанс у марній надії на те, що механік забуде зробити затемнення…

Але це затемнення – дійсно особливе… Можливо, в перший раз ми можемо пожалкувати, що режисер, покірний вимогам художности й цензури, його зробив… Те, що зараз мусить пережити мій герой, трапляється лише один раз у житті…

Ранок

В кімнаті у дівиці. Залізне ліжко. Столик, накритий в’язаною серветкою. На ньому гасова лямпочка з бляшаним рефлектором, шпильки й підв’язки дівиці. Решта одягу валяється на розхитаному стільці осторонь. На брудних стінах листівки з картинками, найрізноріднішого змісту, мішма з фотографіями кавалерів. Кавалери, навпаки, дуже одноманітні. В кутку за ліжком – стілець з мискою, залізний кухоль і відро, що їх очевидне призначення – це обслуговування гігієнічних вимог самої дівиці та її культурних гостей…

Інтеліґент сидить на краю ліжка й одягається. Дівиця лежить під ковдрою, палить.

Ви бачите по його обличчю, що йому млосно – і з похмілля, і, може бути, ще від чогось…

Інтеліґент хапається й метушиться. Старанно не дивиться на партнерку. Дівиця вважає за свій обов’язок бути ніжною… Інтеліґент із делікатности пробує відповісти тим самим. Героїчно повертається до неї – нахилився…

Знову – на ввесь екран – фізіономія…

Женщина – Перша женщина!!! Одутле обличчя ще більш одутло – від горілки, сну й кохання… Пудру, фарбу, помаду – стерто неправильними плямами жагучими поцілунками мого героя… В’ялі, мляво-м’які й вогкі, як у трупа, що вже розкладається, – її вуста, що він їх ще сьогодні так гаряче цілував, – ці вуста – усміхаються… Ця посмішка… ароматна…

Інтеліґент відхитнувся і заховав обличчя в долоні…

Режисер – явно дуже делікатна людина. Він не показує нам того, що мусів був побачити мій герой зараз. Зараз він не знаходиться під синтетичним впливом божественного алькоголю…

Вона!.. Кохана!.. Єдина в світі!..

Дівиця образилася…

Бо й дівиця – женщина. До того ж вона не настільки була п’яна напередодні, щоб не пам’ятати душевних виявів мого героя…

Дівиця говорить Інтеліґенту щось дуже вразливе. Інтеліґент скочив з таким виглядом, ніби ось зараз кинеться на неї. Підняв кулаки… і зараз же примушений поспішно опустити руки, бо незастебнуті штани посунули донизу. Інтеліґент одразу видихся. Стурбований, слабкий. Заметушився розпачливо, одягся абияк і втік…

Дівиця лежить і палить. На обличчі – байдуже презирство…

Інтеліґент потайки, оглядаючися, виходить на вулицю з брами поганенького дерев’яного будинку. На обличчі страждання. Вийшов на тротуар, зупинився, думає. Випрямлює похилену спину. Рішуче жестикулює правою рукою, наче диктує сам собі:

А все ж таки важно, що я врешті став мужчиною!

Із робленою бадьорістю Інтеліґент пішов вулицею…

Створилося! – Ви пам’ятаєте той момент, коли мій герой, скінчивши гімназію, відчував у своїй душі якийсь чарівний букет з усіх радощів та надій життя?.. Ви бачили, як він вірив у життя? Ви пам’ятаєте «блимливу таємницю жіночих очей»?.. Ви можете зараз пересвідчитися, що життя чесне, що життя завжди виправдує віру в нього… Блимлива таємниця жіночих очей – відкрилася моєму герою… Таємниць більше нема!..

Як ви думаєте, мій дорогий читачу, що треба вважати за «моральне»: чи те, що трапляється в сімдесяти й більше випадках із сотні, чи те, що трапляється разів із п’ять?.. Здоровий сенс стверджує протиприродність другого випадку. Ці цифри взято із статистичних даних. В число перших випадків – ввійшов цієї ночі і мій герой. А в інших випадках «блимливу таємницю» відкриває та сама, що в її очах ця таємниця блимає… Себто випадок з моїм героєм – нормальний. А все нормальне – прекрасне… Хай живе!.. Одверто кажучи, я дуже боюся цензури, що безперечно зможе мене запідозріти в протиприродних ухилах з усіма наслідками, що з цього випливають. Аби не цей спасенний страх, я б ризикнув порушити остільки властивий мені логічний хід мислення і замість «хай живе», крикнув би: «долой!» Нікому не кажіть тільки про це признання, боронь Боже! – Більшість – нормальна. Все нормальне – прекрасне. Я – абсолютно нормальний. Ви – теж… Не видавайте мене, і я не скажу вашим дружинам, нареченим, коханкам, вашим коханим женщинам і дівчатам, нічого не скажу про статистику… Аджеж, коли вас питають ваші кохані, чи траплялося вам бувати у повій, – ви, звичайно, говорите гордовите «ні»… так, звичайно, бувають власне всі, всі ваші приятелі й товариші, але, річ ясна – не ви. Так само й щодо наслідків таких відвідувань: – так, звичайно, майже всі з цими наслідками знайомі. Але, річ ясна – не ви. Бо ви, мій читачу, ви – завжди виняток… Будьте ним. Я нічого не скажу вашим коханим… Я не люблю, коли мені не вірять…