Я недавно назвав її породистою коровою. Я прошу вибачення, – корова кокетувати, здається, не вміє… А може – вміє?

Інтеліґент реве…

Товаришу герой. Як же ж вам не соромно?!..

У кавалера блискуча ідея: почастувати дитинчатко горілкою. При слабкуватому й кокетуючому опорі мамки, ідею здійснюється.

Мамка й кавалер цілком задоволені.

Інтеліґент теж, очевидно, задоволений, бо спить.

Мамка й кавалер знов розпочинають користуватися з радощів життя. Помітне намагання до натурального завершення цих насолод… Екран темнішає.

І знов таки ради тієї ж вимоги художности…

Інтеліґент реве.

Мати схвильована, стурбована, заклопотана.

Інтеліґентові треба перемінити пелюшки. Видовисько пелюшок поглиблює страждання матері… Вона кидається назустріч лікареві. Лікар усім виглядом своїм уносить у душу спокій.

Обличчя мамки невинне, як у породистої корови.

Мати схилилася над Інтеліґентом і в розпачі сплеснула руками: Інтеліґентові знову треба міняти пелюшки…

В Інтеліґента ллють якусь мерзоту, Інтеліґент заходиться й пускає бульби з рота і з носа. Мати в розпуці.

Обличчя мамки невинне, як у породистої корови… Екран темнішає…

Екран темнішає надовго… Ці перші роки життя мого дорогого героя цілком одноманітні. Щоденні врятовування від простуди, щоденно простуди, майже щоденно зіпсований шлунок і майже щоденні візитації лікаря… Зараз режисер вам покаже мого героя в тому віці, коли він уже має змогу свідомо виявляти свою волю, стверджувати своє «я»…

Інтеліґентове дитинство

Інтеліґентові років чотири. Хоробливий, худорлявий, золотушний хлопчик. Сидить за столом на високому стільчикові й бовтає ложкою в супі. Мати уговорює його їсти.

Обличчя Інтеліґентове сконцентровано-байдуже. Мати продовжує його улещати.

Це так зрозуміло, що ви чуєте, як улещує закохана мати… Коли дитина попоїсть супчику, дитинці дадуть цукерку. Копи дитина попоїсть супчику, дитинці дадуть тістечко. Коли дитина попоїсть супчику, дитинці дадуть помаранчика… Багацько ласощів є на світі, і хіба ж матерній святій любові чогось жалкувати для коханої дитини? Ви також чуєте, як дитина вперто сопе. Вона вже перед обідом встигла покоштувати і цукерки, і тістечка, і помаранчика. Бо хіба ж є щось на світі, в чому б змогла відмовити коханій дитині свята матерня любов?..

Обличчя Інтеліґентове сконцентровано-байдуже. Інтеліґент продовжує бовтати ложкою в супі.

Сопе…

Батько перестав їсти. Спостерігає події, явно не схвалюючи їх. Починає роздратовуватися… Мати помітила й робить спробу заговорити з дитиною серйозним тоном.

Обличчя Інтеліґентове, сконцентровано-байдуже, раптом прокисає. Інтеліґент кидає ложку, нахнюпився.

Мати хвилюється й знову повертається до пестливого улещування.

Інтеліґент ще більше кисне.

Сподіваюсь, це зрозуміло. Ніжна душа дитини вимагає, перш за все, ласки, ласки й ласки. Як найніжніший кришталь, цю душу треба тримати в футлярі, обкладеному ватою… Спитайте про це 95% матерів – і вони скажуть вам те саме… І вони скажуть правду, дорогий читачу! – Життя бо людини жорстоке й суворе. Воно скине швидко всякі футляри з ніжної дитини (а ті футляри, що воно на її одягне – нехороші футляри), воно заголить її, а, буває, що й власну шкіру здере… Нехай же хоч би в дитинстві, в цю світлу добу, не буде нічого суворого… Чудесні, святі резони!..

Порівняйте з цим, дорогий читачу, елементарні міркування батька. Він, як бачите, обурений. Він вважає, що дитина повинна не «капризувати», що їі треба «загартовувати» і таке інше, і тому подібне… Напевне, вам не раз доводилося чувати такі метикування… Метикування, достойні кам’яної доби. Метикування, зрозумілі лише в кам’яному віці, коли, як скаже вам кожен археолог, не було ще ні вати, ні тістечок, ані цукерок… (Відносно помаранчів – не пам’ятаю).

Батько скочив, рішуче підійшов до сина, категорично наказує їсти. Інтеліґент кинув погляд на матір. Мати кинула погляд на батька, погляд-блискавку, погляд розлютованої левиці.

Інтеліґент пустився у реви.

Оця чулість ніжної дитячої душі, що допомагає так вірно орієнтуватися серед ворогів та друзів, хіба не є оця чулість безпосереднім наслідком і доказом вірности системи маминого виховання?

Батько вхопив Інтеліґента під пахви й потяг геть із-за столу. Інтеліґент галасує, брикається. Тигриця-мати прожогом кинулася на допомогу.

Батько шпирнув синочка на канапу. Синочок б’є руками й ногами, реве несамовито. Мати люто насідає на батька. Батько вперто відстоює позиції. Бурхлива жестикуляція. Ґейзер слів…

Ґувернантка, що сидить за столом, безнадійно суха міс, поволі підводить колючі плечі, закочує очі під лоба й виховано – по-европейському – зідхає.

Зідхніть і ви, любий мій читачу!

Культурна дитина

Інтеліґент і ще кілька дітей бавляться на площадці парку у величезній кучугурі піску. Ґувернантка під парасолькою читає книжку.

Дівчинка років п’яти зліпила з піску гарнесенький пиріжок. Милується сама й показує Інтеліґентові. Інтеліґент поглянув, нахнюпився й починає ліпити другий. Нічого не виходить. Дівчинка уважно і з щирим співчуттям слідкує за його роботою. Коли вже видно, що невдача повна, вона пропонує Інтеліґентові взяти її пиріжок. Інтеліґент зовсім образився і плюнув на пиріжок…

І природна образа… Дівча робить гріх, властивий всім жінкам: в неї бракує почуття міри, вона вважає, що в хорошому міра не потрібна, що шляхетність душі робить непотрібною делікатність… Небезпечна помилка!..

Дівчинка здивована, ображена, спалахнула обуренням і рішуче кинулась на хлопця. Короткий, але жорстокий бій. Інтеліґента розбито, і він з ревом тікає до ґувернантки.

На кучугурі піску, на тлі темної зелені дерев, осяяна яскравим сонцем, розхристана, розпалена стоїть переможниця. Урочисто сяють очі, урочистістю просякнутий розкудовчений чубчик білого, як льон, волосся. Навіть жест, яким вона підтягає панчішку, що зсунулась під час бійки, – жест переможниці…

Ґувернантка поволі підводить сухі, колючі плечі, закочує очі під лоба й виховано по-европейському зідхає… Після цього, не хапаючись, виховано пробує втішити дитину..

Вуличні діти

Інтеліґент вдома, дивиться у вікно.

Нещодавно пройшов веселий літній дощ. Весело сяє вимите сонце. Весела вода бурхливими струмками біжить повз тротуар. Купка дітей втішається життям, підсукавши штанці й задерши спіднички, аж доки технічно можливо…

А вода брудна, переповнена мікробами…

Інтеліґент обережно оглядається й тікає з кімнати. У дітей у воді найчудовіший настрій. Інтеліґент стоїть на тротуарі. Ніяковість першої зустрічі швидко зникає. Інтеліґент страждає від спокуси. Спокуса аж надто велика – Інтеліґент не витримав. Рішуче сідає на тротуар і спішно розбувається.

А вода радісно-бурхлива, блищить сонячними блисками, сліпить очі.

Прожоглива, невгамована, бурхлива, блискуча – як наша молодість – вона несе в собі і бруд, і мікроби, що про їх говорилося вище… В веселому бігові стає все бруднішою…

Домчавши до низу вулиці, вона потрапить до колектора і там, під землею, одразу перестане бурхливіти, перестане блищати сонячними блисками – каламутна, насичена брудом, дощова, літня, чиста вода…

Інтеліґента в підсуканих штанцях наділено всіма правами горожанства в громаді дітей, і він, разом з ними, в тім місці, де вода, на мить спинившись, розіллялась калюжею, танцює танок молодости… Бризки летять, блищать, сяють на сонці… На обличчях дітей – бакхічна радість… Їхні очі блищать, сяють, як бризки.

Все це страшно некультурно… Я б хотів сподіватися, що ви, мій читачу, були колись страшно некультурні…

Мати кличе Інтеліґента… Проходить по кімнаті, знову гукає… Відповіді нема.

Якби це була опера, то зараз вступили б стиха ударні інструменти, барабан почав би підробляти звуки далекого грому чи підземного гуркоту…