Ґувернантка, що читала книжку, підводить голову, встає. Мати звертається до неї. Міс почуває себе ніяково.

Мати й ґувернантка шукають… Шукання набуває пропасничного характеру. На екрані панічно літають: мати, ґувернантка, служниці… Паніка.

Діти в калюжі танцюють танок прекрасної юности… Мати кинулась до вікна, дивиться вниз, явно сподіваючись побачити труп Інтеліґентів на тротуарі під вікном… Бачить:

Інтеліґент у підсуканих штанцях танцює…

Мати несамовито зойкнула… Вся челядь жваво реагує… Всі мчать до дверей.

На обличчях у дітей бакхічна радість… Не очікуючи катастрофи, Інтеліґент присів карачки й енергійно хлюпає руками по воді. Бризки летять, блищать, сяють на сонці… Компанія радіє… В цей мент:

Наскок усієї челяді. На чолі мати й ґувернантка. Далі – вся решта…

Інтеліґента врятовано.

Діти здивовані. Звичайно, не надовго. Заусміхалися, засміялися – й знову танок…

Інтеліґента розтирають спиртом…

Метушня, як на пожежі…

Мати бігає навкруги, як квочка – ось-ось закудкудакає.

Покоївка спішно гріє ванну…

Інтеліґента миють…

Сприскують чимось дезинфекційним…

Кладуть у постіль і вкривають усім, що є теплого в домі…

Напувають малиною…

Мати бігає навкруги – ось-ось закудкудакає…

Одуріле обличчя Інтеліґента показує ознаки усвідомлення становища. Прокисає. Рев… Заспокоювання ніжної матері залишаються безплідними.

Тремтячи від пережитого жаху, чутлива мати надзвичайно ввічливо, але з надзвичайно ядовитою уразливістю читає нотацію ґувернантці.

Ґувернантка підводить колючі плечі, закочує очі під лоба й виховано по-европейському зідхає.

Екран темнішає…

Екран знову темнішає надовго – років на десять. Всі ці роки – подібні один до одного. Вони пройдуть під знаком ніжного кохання матері, варварських вчинків батька, піклування ґувернанток та домашніх учителів, для того найнятих і належно оплачуваних. Це – хатня доба, золоте дитинство мого героя… Світле, незабутнє дитинство, яке вам показав режисер в досить характерних рисах. Дитинство, що такий благісний вплив матиме на його душу…

Освіта

Інтеліґентові років чотирнадцять. Страшенно поспішаючи, він роздягається в гімназіяльній «роздягалці». Людей немає, і всю роздягалку завішано гімназичними шинелями. Одною рукою вхопивши книжки, а другою на бігу поправляючи блюзу, Інтеліґент прожогом вискакує з роздягалки.

В клясу входить учитель у віцмундирі. Ще не старий, років під сорок, але лисий і наскрізь просушений. Висохло, здається, все, крім єхидства.

Молитва перед навчанням, після чого хором: «Спаси, Господи, люди твоя»…

Що б там не говорили, але є щось побожне, щось, що розм’якшує душу, в цім спільнім звертанні до вищої істоти навчителя і дітей, що їх він навчає, що їхні юні, жадібні душі його закликано освітлювати світлом пізнання світу… От іменно щось таке, що розм’якшує душу…

Інтеліґент стрімголов летить по коридорах. В клясі закінчено молитву. Вчитель почав перекличку. Потроху відчиняються двері. Обережно на пальцях входить Інтеліґент. Тривожний погляд на катедру.

Вчитель начебто не бачить. Продовжує перекличку. Дійшов до прізвища Інтеліґента…

Інтеліґент обзивається…

Вчитель витримує ролю. Наче не чує. Ще раз гукає, оглядає клясу…

Інтеліґент обзивається знову, голосніше…

Вчитель розводить руками: «немає, мовляв, так і запишемо»… Схиляється до «журналу».

Інтеліґент кричить – він є!..

Вчитель повертається до дверей. На обличчі добре зроблене здивування й щира насолода. Вчитель сходить з катедри і йде до Інтеліґента.

…Поганий ґрим дав режисер цьому акторові, зробивши з нього людину, що в неї все, крім єхидности, висохло. Це не зовсім так… (Знов таки ж і розм’якшення душі!)… Вчитель – перш за все – весела, жартівлива людина як ви побачите зараз самі. Подивіться також на обличчя гімназистів, – ряди дитячих лиць, що хихикають з угодливости, регочуться з простоти душевної й похмиляються із злорадства. Їм весело, а веселитися – це так властиво прекрасній юності…

Вчитель майстерно розігрує сценку цілковитого співчуття до нещасного, що спізнився. Щохвилини поглядає на веселу клясу, заохочуючи стежити уважно за спектаклем.

Інтеліґент, плутаючись, збиваючись, починає з’ясовувати причину запізнення.

Інтеліґент спокійно йде вулицею. Його наздоганяє мати. У матері перев’язано: голову, руки й ноги. Мати посилає інтеліґента в протилежний бік.

Вчитель із співчуттям підтакує і з співчуттям хитає головою, поглядаючи щохвилини на веселу клясу.

Інтеліґент вбігає до аптеки. Йому дають пляшку з ліками. Пляшка велика й важка… На вулиці якийсь вуличний хлопець шпурляє в пляшку камінця. Пляшку розбито.

Вчитель із співчуттям підтакує, із співчуттям хитає головою й сплескує руками.

Інтеліґент знову в аптеці… Знову на вулиці… Пляшка падає… Мати обв’язана зверху до низу… Інтеліґент летить вулицею… Кадри чим далі більш плутаються. Останній – завмер в непорушності.

Інтеліґент заплутався конче. Мовчки уставився очима в підлогу…

Обличчя гімназистів, що сміються, регочуть і ржуть. Інтеліґент підвів очі, оглянув товаришів, знизав брівми…

Спектакль скінчився, вчитель знову зробився серйозний і чинно пішов до катедри. З височини катедри коротко пропонує Інтеліґентові йти до дошки. Два-три запитання. Інтеліґент мовчить, дивлячись уперто в підлогу. Вчитель говорить офіційно:

«Сідайте!»

Вчитель поважно обмочує перо в каламарі, підносить його до очей, обережно здіймає волосинку з його кінчика й нахиляється до розгорненого «журналу».

Рука вчителя вмілим рухом вписує в журнальну шпальту – одиницю.

Вписавши, підправляє хвостика й акуратно підкреслює одиницю знизу…

Кінець спектаклю не дуже приємний для мого героя… Але ж – злочин повсюди й завжди повинен мати наслідком справедливу кару… А вчитель значно зм’якшив, облагородив кару, витягши з неї стільки веселих, бадьорих, виховних хвилин…

Освіта триває далі

Гімназіяльна вбиральня, як завжди, виконує ролю гімназіяльного клюбу. Натовп хлопців різного віку: від дев’ятирічного «кішонка» до літнього вусача.

Один із літніх підходить до Інтеліґента тою особливою, розвихленою ходою що вважалася в ті часи за «шикарну». Звисока поздоровкався з Інтеліґентом, про щось запитує. Інтеліґент послужливо з готовністю витяг із кишені якийсь пакуночок у газетному папері. Літній розгорнув пакуночок, вийняв цигарку, пропонує палити Інтеліґентові. Той відмовляється соромливо. Літній настоює.

Інтеліґент запалює цигарку. Затягнувся кілька разів. Закашлявся. Вбиральня закрутилася… Коротка, героїчна боротьба із млосністю… Не витримав, шпурнув недокурок, кинувся геть…

Літній задоволений.

Дружба… Славнозвісний поет (не згадую який), колись тобі дав імення «посланниці небес»… Коли й не дав, то це справді не шкодить… Бо хіба не прекрасне по правді, – дружнє єднання двох людських душ, що ґрунтується на взаємному розумінні, на співчутті, на обопільному поваженні й на взаємному обміні цінностями? Особливо прекрасне, коли один з друзів, збагачений досвідом більше від другого, віддає йому цей досвід так вільно й щиро. В самому акті віддання для шляхетної душі криється задоволення, що перебільшує всі останні форми компенсації… Так і тут: старший друг більш задоволений своїм дружнім вчинком, ніж тими цигарками, що їх приніс йому мій герой, що його батько, треба гадати, є аматор доброго тютюну…

А блювота – ну, що ж! – коріння навчання гірке… Зате плоди, плоди першої дружби мого героя будуть вельми солодкі… Наприкінці цієї частини ви, безперечно, пересвідчитесь в солодощах цих плодів…

«Без обіду»

Гімназисти юрбою висипають з дверей гімназії…