Правда, він стриманіший зараз трошки, але чи це є наслідок дорослости, чи невеликих розмірів кімнати, – сказати трудно…
«Тільки ранок кохання прекрасний»… Це справедливо не тільки відносно кохання… Кожний ранок – це свято, а за кожним святом – ідуть сірі будні…
Будні
Авдиторія. Двері поволі відчиняються. Обережно входить Інтеліґент. Полохливо оглядається. Він спізнився і переживає почуття знайоме й неприємне, подібне до колишнього дитячого страху в гімназії.
Професор на катедрі не звертає на нього жадної уваги. Професор старий, сухий, підсліпуватий, мабуть, глухий. Не читає, а бубонить, як автомат.
Студентські обличчя показують в різноманітних ступенях скуку, тоску, сонливість.
Професор бубонить.
Інтеліґент не може стримати позіхання, моргає важкими віями. Сил не вистачає: встає й поволі, потихеньку, на пальцях виходить.
Професор бубонить…
Інтеліґент в коридорі, потягнувсь, помотав головою, відганяючи сон, зідхнув повними грудима й бадьорим, свіжим кроком пішов…
Коріння навчання гірке…
Спорт
Більярдна – тускла, прокурена. Дим стоїть у повітрі непорушними клубами. Повітря важке, насичене людським диханням. Інтеліґент грає з якимось типом. У типа вигляд підозрілий – явний «жучок».
Коли ви не граєте на більярді, то дозвольте вам пояснити, що дві основних категорії більярдових граків то єсть: «жучки» і «піжони». Жучки існують за рахунок піжонів. В технічні тонкощі вдаватися немає сенсу… Слідкуйте за грою…
Жучок вдарив невдало; чотирнадцята куля «повиснула» над люзою. Жучок розлютований. Інтеліґент щасливий…
В занадтій радості заспішив, вдарив києм невдало, – скіксував…
Блискавична, діяметральна, повна зміна настрою в обох. Жучок, не хапаючись, мастить кия крейдою, добре націлюється, кладе кулю в люзу й кидає кия на стіл… Інтеліґент розплачується. Намагається мати вигляд байдужий, спокійний.
Інтеліґент вийшов на вулицю. Став під ліхтарем, виймає гаманця, перевіряє зміст. – Журливий і досадливий жест…
Жучок з задоволеним виглядом запалює цигарку…
Інтеліґент у себе вдома лежить в одній жилетці на канапі. Підвівся, сів, сумно глянув на календар…
Шістнадцяте.
Інтеліґент рахує дні по пальцях: дев’ять пальців. Безнадійно похитав головою. Вийняв гаманця, лічить дрібні: мало, дуже мало.
Я вам скажу – у мого героя сорок сім копійок. Сорок сім, поділене на дев’ять, буде п’ять і дві лишку… І дві лишку…
Інтеліґент тужливо, мляво похитується, сидячи на канапі…
І дві лишку…
Гість, що його очікують з нетерпінням
З кімнати виходить поштар. Тільки но зачинились двері, Інтеліґент пророблює два-три коротких, але виразних па якогось невідомого танку. Тримаючи руки вкупі жменею, зупинився і потрусив руками біля вуха, як торохтілкою. Фізіономія блаженна. Заглядає в щілинку між долонями, поволі розводить їх…
В руках кілька золотих монет…
«Коментарії зайві».
В черзі на Шаляпіна
Ви, мій читачу, коли ви молодий, ледве чи зрозумієте красу нічного вартування на тротуарі біля театру в змаганні дістати полтиничного квитка на «самого» Шаляпіна.
В мої часи – це було найзвичайнішим явищем. І скільки спогадів у кожного з нас, старих студентів, зв’язано з оцими вартуваннями!.. Мій герой не є виняток в цьому випадкові… Він взагалі не виняток…
Ніч. На тротуарі, біля дверей театру – натовп. Більшість – студенти й курсистки. У одного з студентів аркуш паперу. Ті, що надходять, записуються. Студент солідний і діловитий.
Інтеліґент підходить трохи раніше дівчини-курсистки. Швидкий, уважний погляд… Дівчина дуже гарненька… Інтеліґент ґалянтно пропускає її вперед.
Можливо, тут треба поставити питання, чи віддав би свою чергу мій герой, коли б дівчина не була гарненькою?.. Риторичне питання!.. А, крім того, коли б навіть і не віддав би, – так це було б цілком природно: поклонення перед красою, цим божественним дарунком, тремтіння юного серця, найніжніші вібрації найтонших струн душі з одного боку, і взагалі…
Інтеліґент і дівчина стоять окремо біля стіни. Балачка йде не дуже жваво, надто багато павз. Дівчина приймає ці павзи просто і спокійно. Інтеліґента кожна хвилиночка мовчання примушує страждати…
Хто не знає цих перших колючок кохання?.. Хто з нас не відчував цього болю? Хто не робив безнадійних спроб вирішити нерішиму загадку: чому це з коханою, іменно з нею, що їй так палко хочеться показати себе в своїм найкращім вигляді, перед якою хочеться блищати розумом, новим костюмом, гострістю, свіжо поголеними щоками, ґалянтністю, люб’язністю, вишуканою спритністю, манікюром – словом, всім тим, що так впливає на жіноче серце, – чому іменно з нею, з коханою, все це вдається значно трудніш, ніж будь з ким іншим? Чому це щастя появлятися перед коханою в шлюбному вбранні віддано нерозумною природою нерозумним тваринам – павичам, наприклад!.. Я знав одного чоловіка, у якого була така прикмета: коли він, уперше знайомлячись з жінкою, неголений, коли комірець у нього несвіжий, нігті й черевики не вичищено, – значить, він в цю жінку закохається.
І прикмета майже завжди виправдувалась…
Ці питання вихором крутяться, можливо, в голові мого героя… А можливо, що й ні. Не до питань! – Біологія, фізіологія, психологія, рефлексологія – все це звалилось на його молоді плечі… Кохання! Перше кохання!!. Ароматне й свіже, як перше ранішнє зідхання квітки, ніжне, як тремтіння вій коханої дівчини, неземне, як спіритичні стуки, неповториме, як схід сонця, безглузде, як баранячі очі в той кульмінаційний мент, коли хитрий праотець Іаков тримав перед ними рябеньку паличку в правильнім розрахункові на рябе овече потомство (диви Битіє).
Мій герой закоханий! Блискавично, скажено, пристрасно, ніжно, болізнобожественно й само собою – на все життя!..
Позаздріть, дорогі читачі, його стражданням! Позаздріть його незграбності, його неголеності, його відчуттю власного ідіотизму…
З виглядом людини, що їй у голову пройшла геніяльна думка, Інтеліґент хапається за кишеню й запитує:
«Хочете їсти?»
Дівчина трошки здивована, сміється, весело відмовляється… Інтеліґент раптом впадає в одчай.
Ви можете читати його думки: ідіот, йолоп, балбес, хамло і т. ін. і т. ін. – все це на власну адресу… Проте дівчина теж, здається, читає. Жінки незрівняно тонше розбираються в підсвідомих процесах, що обумовлюють наше життя, ніж ми, чоловіки. Довідайтеся у Фройда.
Дівчина дивиться на Інтеліґента, злегка посміхаючись. В її погляді – розуміння, трошки лукавства, м’яке співчуття і трошки насмішкуватости… Дівчина згоджується.
Інтеліґент з такою ж швидкістю повертається до життя. Витягає з кишені пакунок, хапається, рве мотузочок. Розгортає пакунок. Ковбаса і французька булка…
Обоє їдять. Інтеліґент ожив, повеселішав зовсім простодушно. Дівчина теж весела, але з певною домішкою лукавства.
Знаменита річ оце лукавство, наслідок відчуття женщиною своєї переваги, що її вона, по властивій їй тонкості, одверто не показує. Іноді буває, ви можете помітити це лукавство навіть в моменти повної перемоги над нею. Начебто парадоксально – почуття переваги й факт переможености… Нікоторого парадоксу! Женщина відчуває свою перевагу в ті моменти, коли мужчина абсолютно щирий і безпосередній. – Тому бійтесь, дорогі читачі, таких моментів. Мужчина в такі моменти голий і обеззброєний. Коли він короткозорий, тим гірше, бо безпосередність лишає його й без пенсне…
А женщини – їх нехай попереджують письменниці-жінки… Хоч би «Принцеса Грьоза», з Журналу для женщин (правда, кажуть, ніби то вона була бородатим і похмурим мужчиною, батьком чималої сім’ї).
Щастя
Невеличка кімната. Закінчується студентська вечірка. Самовар на столі згас. Порожні склянки з рештками виснажених шматочків цитрини, порожні тарілки із слідами знищених закусок із запасів сусідньої крамнички й інші сліди бенкету.
Попільничка набита «до отказу» недокурками, які стримлять з неї, як підстрижені голки їжака.
Молодь прощається з хазяїнами, теж студентами. Інтеліґент пильнує, щоб ні на хвильку не відстати від дівчини.