В порожній клясі десятків з півтора «безобідників». Сидять на партах, блукають по клясі, дивляться в вікна. Менші – з азартом грають у пера.

Літній ліниво підводиться, кличе Інтеліґента, обидва виходять.

В порожній убиральні товариші посідали на вікні, закурюють… Інтеліґент вже не давиться й не кашляє.

Освіта триває ще далі

Літній має настрій доброзичливий. Із специфічною посмішкою починає розпитувати Інтеліґента… Інтеліґент ніяковіє, мовчить, соромиться. Літній задоволений.

Можливість щось дати другові – дійсна радість для шляхетного серця. Про це я вже говорив…

Літній витягає з кишені пакетик із фотографіями… Вибрав одну з них і простягнув Інтеліґентові…

На обличчі Інтеліґента – соромливість і гостра, нездорова зацікавленість. Язик облизує раптом посохлі губи.

Тайна існування, тайна життя, що ледве почувалася за глухою завісою соромливого незнання, – відкривається… Урочистий момент! Я замовкаю…

Інтеліґент жадібно, з напруженою увагою, метушливо поспішаючи й соромлячись, передивляється фотографія за фотографією… Екран темнішає…

Я мовчу…

Перші плоди освіти

Кляса. Учитель сходить на катедру, сідає. Раптом схоплюється, обома руками хапається за сідалище…

На стільці – кнопки, шпильками догори…

Вибух люті. Вчитель гураґаном вилітає з кляси.

Пригнічені обличчя гімназистів…

Урочиста поява начальства. Коротка, рішуча деклярація:

«Коли прізвище негідника не стане мені сьогодні ж відоме, всьому клясові – три за поведінку»…

На «перемінці». Біля дверей директорського кабінету мнеться Інтеліґент. Трохи вагається, обережно оглядається, врешті стиха стукає й заходить.

Якийсь гімназист помітив, зробив ґримасу зрозуміння, кинувся бігти.

Інтеліґент смиренно стоїть перед директорським столом. Розповідає. Директор вислухав, по-батьківському погладив по голівці й відпустив з миром.

Гімназист, що помітив Інтеліґента, захлинаючись, в обуренні розповідає товаришам про те, що бачив. Обурення загальне. Швидко ухвалюється якесь рішення…

Герой мій, звичайно, правий… Кнопки поклав не він. Він для цього надто обережний… І хіба справедливо всім страждати за гріхи одного? – Та навіть коли жадного інтересу немає до всіх, хіба справедливо, щоб мій герой страждав за злочин когось із товаришів? – Відповідь ясна, я гадаю… І потім начальство для того ж і поставлено над нами, щоб укоріняти справедливість. А для цього воно мусить усе знати.

В роздягалці. Гімназисти розходяться. Один із них гукнув Інтеліґента. В той момент, коли Інтеліґент повернувся другий гімназист ззаду накидає Інтеліґентові на голову шинелю й стягує рукава на спині. Раптом накидається ціла юрба одноклясників – і починається розправа.

По чийомусь знакові всі в одну мить розсипаються… З’являється «педель». Інтеліґент тяжко підводиться з долу, звільняється від шинелі. Він похитується, але силкується мати бадьорий і байдужий вигляд. Педель підозріло оглядається навкруги, але на всіх обличчях абсолютна невинність.

За правду завжди страждають…

Дальші плоди освіти

Кабінет батька. Інтеліґент навшпиньках іде до столу, витягає шухляду й набирає цигарок… В шухляді поруч із цигарками гроші…

Інтеліґент, вагаючись, одну кредитку взяв, було… Поклав назад, зачинив шухляду… Подумав кілька хвилин, витяг шухляду, взяв кредитку, зім’яв її, засунув у кишеню, пішов навшпиньках геть…

Ви скажете – негарно… Воно, звичайно, що не дуже… Але ж – воно природно. Батько не хоче брати до уваги природних вимог юности та дружби: розваги, цигарки, колись пива може захотітись літньому товаришеві, та мало чого… А ви ж знаєте, що все природне – прекрасне… Хоч би воно й паскудне було… Знаєте приказку: їж, дурню, бо то з маком, – от так воно і з тією природністю…

Інтеліґент у себе в кімнаті ввечері сидить за книжками. Потягнувсь ліниво, встав. Підійшов до печі, відчинив душника, закурив, випускаючи дим у піч… Раптом прислухавсь, швиденько заховав цигарку в душник, зачинив дверця, відійшов на середину кімнати.

В кімнату заходить молоденька покоївка й починає готувати постіль.

Інтеліґент дивиться на неї. Очі затягає поволока. Інтеліґент жадібно розглядає форми її тіла, підкреслені схиленою позою. Язик облизує посохлі губи… Інтеліґент наважився: підходить до покоївки й обіймає її. Покоївка, напівжартуючи, напівсерйозно відбивається. Інтеліґент розпалений, його обійми щораз небезпечніші щодо пристойности. Покоївка рішуче відштовхнула Інтеліґента… Він одлетів на кілька кроків…

Покоївка пішла й погрозила йому пальцем на прощання.

Ви пам’ятаєте проблему, що я поставив перед наукою, щодо впливу професії на половий добір?.. Я там казав, що от такі, як мій герой, звичайно добираються до покоївок. І дійсно, мій герой, як бачите, робить усе, щоб добратися. Бо мій герой – ніяк не є виключення… І не його вина, коли покоївка поводиться отак нечемно й у всякім разі ненауково, – що не дає змоги моєму героєві конче до неї добратися…

Інтеліґент зробив наплювательну ґримасу. Запер двері.

Знову сідає за стіл, виймає з кишені пакетик з фотографіями, розкладає їх поверх зшитків та підручників. Опустив під стіл руки… Захоплено розглядає фотографії… Екран темнішає…

Ну, ви вже знаєте, чому темнішає: те, що далі, – добре відоме кожному з вас… Солодкі плоди…

Екран темнішає знову надовго. Нічого нового, значного не трапиться з моїм героєм до самого кінця його підлітства. Гімназія, лекції, зубріжка, одиниці, «без обіду», – не дивлячись на старанність і обережність, що завжди відзначатимуть мого героя, – цигарки, троячки, крадені в батька, невдалі атаки на покоївок та все вдаліші самотні насолоди.

Із знайомих дверей гімназії виходять кілька дорослих гімназистів. Серед них – Інтеліґент. Йому років 18.

Ви можете помітити, що ролю дорослого інтеліґента грає той самий актор, що грав ролю батька на початкові фільму. Чи зроблено це режисером заради режиму економії, чи з якоюсь іншою метою – виявиться далі.

Молодь радісна, весела. Інтеліґент зупинився, оглядає вулицю навкруги, наче перше її бачить. Глибоко, легко зідхає. Зняв картуза, підставив вистрижену голову під ласкаве травневе сонце, від якого так приємно примружувати очі.

На картузі гімназичний герб. Інтеліґент відчув його рукою. Думка, що раптом родилася, негайно переводиться в життя. Інтеліґент здирає герба і з веселою люттю шпурляє його геть. Повернувся до дверей і смаковито плюнув…

Хто з вас, дорогі читачі, що закінчували школу в ті часи, не зрозуміє мого героя?.. Як на диво чудесно, між іншим, придумано, що випускові іспити завжди влаштовується весною… Нове життя, весняне молоде сонце, юна свіжа зелень, чисте тремтливе повітря, дівочі очі блимливо-таємничі, атестат у кишені – яка чудесна, світла, юна, сонячна гармонія!.. І це ж ще не все!..

Інтеліґент вдома перед дзеркалом примірює цивільний костюм. Милується собою, кокетує, радий безмежно. Пророблює антраша, підскакує, як козеня, танцює по кімнаті. Раптом зробив якнайсолідніше обличчя. Знову підходить до дзеркала, вітає чемно сам себе, підмигує… На столикові – рукавички й паличка. Інтеліґент щасливий тим і другим. Помилувавшися не тільки набалдашником, але і накінечником, Інтеліґент із щирим почуттям притиснув ціпочок до грудей. Натягує новенькі рукавички – теж перед дзеркалом. Ще раз мигнув собі – і, з виглядом цілком солідним, світським, вийшов із кімнати.

Ви ж розумієте – новий костюм, шикарно прасовані штани, капелюх, рукавички, ціпок – весна, сонце, атестат, блимлива таємниця в очах дівчат, що безперечно викриється вже тепер (аджеж – новий костюм, шикарно прасовані штани, капелюх і т. ін. й т. ін.)… яка ж чудова річ життя, і як багато є на світі ще найчудовіших речей: новий костюм, шикарно випрасовані штани й т. ін…

Студент

Друга кімната, менша й поганіша. Дзеркало маленьке, висить на стіні. Інтеліґент у новесенькій студентській формі пророблює перед дзеркалом щось подібне до того, що було тільки оце показано.