— Тому що… — повторила вона. Її облуплені багрові нігті спалахнули, червоні, наче кров. Її пальці стиснулися в кулак, світло від будинку відстрибнуло від нігтів на машину. — Бо я вважаю, ти заслуговуєш на те, щоби знати. Щоб тобі сказали це у вічі. Я пообіцяла. Пообіцяла собі, що скажу, дивлячись тобі у вічі.

— Що? — я нахилилася ближче.

Мені не було страшно, лише діймала цікавість. Я забула про брудне взуття, запах поту від одягу. Забула все, окрім схвильованого обличчя Клер, сповненого вразливості, якої ніколи досі я не бачила.

— Весілля, — вона знову поглянула на руки. — Точніше, той, із ким я одружуюся.

— Хто? — я запитала, а потім, щоб зняти напруженість, що вщерть заповнила автомобіль, додала. — Це ж не Рік, я завжди знала…

— Ні, — Клер обірвала мої слова. Втупилася поглядом просто мені у вічі. Ні крихти сміху, лише вперта цілеспрямованість. Так, ніби мусиш учинити підлість, без неї ніяк… — Ні, це Джеймс.

Спочатку я просто стояла, вирячивши очі, й сподівалася, що мені почулося.

— Що?

— Джеймс. Я виходжу заміж за Джеймса.

Відповіді не було. Я сіла, втупившись у дерева-вартові, кров шуміла та глухо бухкала у вухах. Хотілося кричати, проте змовчала. Намагалася переварити почуте.

Джеймс?

Клер та Джеймс?

— Саме тому я тебе й запросила, — Клер говорила швидко, так, ніби знала, що має обмаль часу, бо будь-якої миті я можу вилетіти з машини. — Я не хотіла… я подумала, що не варто запрошувати тебе на весілля. Це було б занадто жорстоко. Проте не припускаю думки, що ти дізнаєшся про це від когось іншого.

— Але, дідько ухопи, хто такий Вільям Пілігрим? — слова вилетіли як обвинувачення. Клер спантеличено глипнула на мене, потім зрозуміла, що до чого, вираз обличчя змінився. Тієї ж секунди я знала, де чула це ім’я. Ну що ж я за дурепа? Біллі Пілігрим. «Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід».[2] Улюблена книжка Джеймса.

— Це його ім’я у Фейсбуці, щоб фанати не могли знайти особистий профіль. Ось чому в нього немає справжньої аватарки. Так?

Клер жалюгідно кивала.

— Я ніколи не прагнула обвести тебе навколо пальця, — вона благала. Її тепла рука доторкнулася до моєї, закляклої та брудної. — Джеймс вважає, що ти повинна знати, перш ніж…

— Зачекай хвилину, — я різко забрала руку. — Ти говорила з ним про це?

Вона кивнула і закрила обличчя руками.

— Лі, мені так… — слова обірвалися. Глибокий вдих. Мені здалося, Клер намагалася зібрати себе докупи, добираючи потрібні слова. Вона заговорила знову, але вже зухваліше. Риса, яку я так добре пам’ятаю, — атакуватиме, битиметься до смерті, проте ніколи не ляже під кулі звинувачень. — Слухай. Я не перепрошуватиму. Ми не зробили нічого поганого. Проте, будь ласка, дай своє благословення.

— Якщо ви нічого поганого не зробили, — голос різав, як ніж. — Нащо воно вам?

— Бо ти була моєю подругою. Найкращою подругою.

Була.

Минулий час ми обидві зауважили. Обличчя Клер — наче моє власне відображення.

Прикусила губу, ще й так сильно, що аж до болю. М’якенька ніжна шкіра рвалася між зубами.

Благословляю. Скажи це. Скажи це!

— Я.

Відчинилися двері будинку. У прямокутнику світла з’явилася Фло. Вона стояла навшпиньки, прикривала очі рукою, нахилившись, вдивлялася в темряву. Навколо неї літало збудження та хвилювання — дитина в очікуванні святкування свого дня народження, за крок до істерики.

— Ау-у-у-у-у, — дзвеніло в безмовному нічному небі. — Клер? Це ти?

Клер знервовано видихнула й відчинила дверцята машини.

— Флорсі! — її голос тремтів, але помітити це сторонньому було не до снаги. Знову пригадалося, якою ж вона була чудовою акторкою. Не дивно, що, врешті-решт, Клер опинилася в театрі. Єдиною несподіванкою було лиш те, що це не сцена.

— Клер-кошенятко! — заверещала Фло і миттю злетіла зі сходів. — Господи-божечку, це ти? Почула шум, подумала… але ніхто так і не з’явився, — вона швидко наближалася по доріжці до нас, капці-зайці перечіплювалися й шаруділи по гравію. — Що ти тут робиш саменька у темряві, чудо моє?

— Я розмовляла з Лі, тобто Норою, — Клер вказала на мене. — Наскочила на неї, під’їжджаючи до будинку.

— Ти ж не буквально, сподіваюся? Ой… — щось захрускотіло, і Фло впала навколішки перед машиною. Вона підстрибнула, обтрусилася. — Усе гаразд, зі мною все гаразд.

— Заспокойся, — Клер засміялася. Обійняла Фло і прошепотіла щось, та кивнула. Слів я не чула. Клацнув замок, я насилу вилізла з машини — так заклякло тіло. Варто було пройти пішки ці останні метри до будинку, так різко переривати біг — помилка. М’язи аж скрутилися, тепер суцільна мука.

— Лі, з тобою все гаразд? — почувши, як я вилажу з машини, запитала Клер. — Ти накульгуєш?

— Усе добре, — намагалася підігрувати їй і промовила це грайливо. Джеймс. Джеймс. — Допомогти з речами?

— Дякую, проте у мене їх дріб’язок — вона відімкнула багажника і дістала жіночу сумочку. — Ходімо. Фло, покажеш, де моя кімната?

З кросівками в руках я нарешті насилу досунула ноги до кімнати. Ніни не було. Стягла з себе брудний та мокрий від поту одяг й залізла у спідньому під ковдру. Так і лежала, витріщившись у промені лампи, що стояла біля ліжка.

Яка ж помилка. Що я собі думала?

Я витратила десять років, щоб забути про Джеймса, будувала собі надійний кокон упевненості та самодостатності. І думала, що мені це вдалося. Я добре жила. Я чудово жила. Улюблена робота, власне житло, надійні друзі, які не знали про Джеймса та Клер, чи ще когось із мого старого життя в Редінгу.

Жодних зобов’язань — ні емоційних, ні фінансових, ніяких. І мені було добре. Абсолютно, дідько його забирай, чудово. Дякую за це.

І ось зараз таке.

Найгірше те, що звинувачувати Клер марно. Вона має рацію. Ні вона, ні Джеймс нічого поганого не зробили. І ніхто мені нічого не винен. Ми з Джеймсом порвали десять років тому, бий його трясця. Ні. Єдину особу, яку можу звинувачувати — це виключно себе. Бо топчуся на тому самому місці я. Бо це я не можу рухатися далі.

Я ненавиділа Джеймсову владу наді мною. Я ненавиділа те, що кожного разу, зустрічаючи чоловіка, я порівнювала його з ним. Востаннє, коли я спала з чоловіком — два роки тому, він розбудив мене посеред ночі, схрестивши руки на грудях.

— Тобі щось наснилося. Хто такий Джеймс? — коли він побачив моє здивоване обличчя, висунув ноги з-під ковдри, підвівся, одягнувся і пішов з мого життя. Мені більше не телефонували.

Я ненавиділа Джеймса і ненавиділа себе.

І так, мені чудово відомо, що це робить із мене найбільшу дурепу у світі: дівчинка, що зустрічалася з шістнадцятирічним хлопчиком, одержима ним упродовж наступних десяти клятих років.

Повірте мені, ніхто не знає того ліпше за мене. Якби я зустрілася із собою в барі, я і сама себе зневажала б.

Унизу гомонять, сміються, аромат піци лине сходами. Я також збиралася піти вниз, базікати й радіти. Але натомість, згорнувшись калачиком, притисла коліна до грудей та міцно заплющила очі. Я кричу, мої думки тихо кричать.

Урешті-решт, випрямилася, м’язи пручалися. Вилізла з-під простирадл, ухопила верхній рушник з купи, яку Фло охайно поклала на краєчок кожного ліжка.

Ванна була на сходовому майданчику. Зачинила двері, рушник упав на підлогу. Над ванною було ще одне вікно без фіранок.

Знову ліс, цей ліс, що дратує до сказу. Побачити, що відбувалося в кімнаті, можна було лише залізши на верхівку сосни. Проте коли я зняла білизну, ледве стрималася, щоб не прикрити груди рукою від підступної темряви.

Спочатку хотіла лише переодягнутися, проте я так втомилася і забруднилася, що гарячий душ піде на користь. Я залізла в кабінку, повернула кран, випрямилася. Величезна душова лійка двічі кашлянула — і на мене хлинула злива гарячої води.