— М-м-м-м-м, — він встає, дивиться на записи. — Не маю певності, що ти готова, Леоноро. Їх уже повідомили, що твій стан поки цьому не сприяє.

— Я хочу бачити поліцію.

Вони єдині, хто може дати відповіді на запитання. Я мушу їх побачити.

Уважно дивлюся на лікаря, поки він роздумує, вдаючи, що роздивляється записи поперед себе.

Урешті-решт, видихає, дещо розчаровано зітхає, засовує записи у футляр і відходить від ліжка.

— Чудово. Медсестра Макінтір залишиться. У них не більше тридцяти хвилин. Сестричко, я не хочу тут стресів, щойно пані Шоу відчує, що їй зле…

— Ясно, — жваво відповіла вона.

Лікар Міллер простяг руку, я її потиснула, намагаючись не дивитися на подряпини та кров.

Повертається, щоб піти.

— Ой, зачекайте, вибачте, — випалюю я, коли він уже у дверях. — Я можу спершу прийняти душ? — поліцію я побачити хочу, але не кортіло б, щоб вони мене зустріли такою.

— Ванну, — пан Міллер коротко киває. — У тебе на голові пов’язка, яку бажано не чіпати. Якщо не мочитимеш голову, ванну дозволяю.

Він повертається і виходить.

Чималу часу ми витрачаємо, щоб від’єднати мене від апарата — сенсори, голки. Здоровенний підгузок між ногами, від якого мене кидає то в жар, то в холод, коли, опускаючи ноги на підлогу, я відчуваю його вагу. Я ходила під себе вночі? Жодного запаху сечі, проте не впевнена.

Медсестра подає мені руку, щоб я змогла піднятися. Хоча й кортить її відштовхнути, розумію, як жалюгідно вдячна їй за це. З кожним кроком я вже сильніше спираюся на неї.

Світло автоматично вмикається, медсестра допомагає із зав’язками на сорочці.

— З рештою я впораюся, — кажу їй, проте вона хитає головою.

— Я не можу тебе залишити саму, поки не опинишся у ванній. Вибач, а як підсковзнешся?.. — вона недоговорила. Проте я її розуміла: ще один додатковий удар…

Я кивнула, вилізла з огидного дорослого підгузка (медсестра його прибрала, навіть не давши шансу глянути, чи я мочилася), сорочка впала на підлогу. Хоча в кімнаті стояла задушлива спека, я тремтіла.

Понюхала, на свій сором зрозуміла. Це був запах страху, поту та крові.

Медсестра тримала мене за руку, поки я непевно залазила у ванну. Хапаючись за ручки, опустилася в пекучу воду.

— Занадто гаряче? — швидко зреагувала медсестра на мій тихенький зойк від водяного жару. Я заперечливо хитаю головою. Вона не така вже й гаряча. Нічого не може бути надто гарячим. Якби могла очиститись окропом, я б це зробила.

Нарешті лежу у воді, тремчу від напруженості.

— Я можу… я хотіла би зостатися сама, б-будь ласка, — зніяковіло промовляю. Медсестра зітхає, я навіть бачу, що вона хоче відмовити, і несподівано в мене зносить дах. Я не можу більше витримувати їхнє співчуття, доброту, постійний нагляд. — Будь ласка, — слова вириваються різкіше, аніж я того хочу. — Ради Бога, я не втоплюся в кількох літрах води.

— Гаразд, — вона неохоче погоджується. — Проте навіть не думай вилазити сама. Коли будеш готова, поклич. Прийду і допоможу.

— Домовилися, — я не хочу визнавати програш, проте в душі знаю, що самій вибиратися з води небезпечно.

Медсестра виходить, залишаючи щілину у дверях. Я заплющую очі й занурююся у воду, що активно парує. Намагаюся не зважати на пильного наглядача за дверима, запахи та шум лікарні, гудіння флуоресцентних ламп.

Поки лежу у ванній, руки намацують порізи, рани, синці. Я відчуваю, як невеличкі згустки та струпи розчиняються під долонями. Намагаюся згадати, що змусило мене бігти через ліс із заюшеними кров’ю руками. Я намагаюся згадати, проте не впевнена, що зможу стерпіти правду.

Медсестра допомогла вилізти, я насухо себе витираю, роздивляюся тіло з незнайомими слідами ран та швів. На гомілках довгі порізи. Вони глибокі, постягаються через усю передню частину кістки. Таке враження, що я бігла через ожину чи колючий дріт. Порізи на стопах та руках від бігу по склу, від того, що закривала обличчя від скажених скалок.

Нарешті йду до дзеркала, витираю його запітніле скло і бачу себе вперше після аварії.

Від моєї зовнішності ні в кого дах не зносило так, як від Клер. Її вроду важко не помітити. Чи як від Ніни, чия краса, не зовсім традиційна, проте по-своєму розкішна — така собі струнка амазонка.

Але й опудалом ніколи не була. Тієї миті роздивлялася себе в запрілому дзеркалі й розуміла: якби побачила себе на вулиці, точно відвернулась би чи то від жалю, чи то від жаху.

Величезна пов’язка на голові не допомагала. Таке враження, що мій мозок ледве тримався на місці, а маленькі подряпини та порізи, що заплямували щоки та лоб, то не найгірше. Найжахливіше — це очі. Два бронзові синці, що розросталися з перенісся, утворювали чорні кола під нижніми повіками, а потім вицвітали жовтим на вилицях. Правий надзвичайно великий, лівий трохи менший. Таке враження, що мене били кулаком по обличчю. Проте я жива, а хтось ні.

— Милуєшся красенями? — медсестра заспокійливо сміється. — Не хвилюйся, оглянули всі знімки, базилярного перелому нема. Удар в лице, можливо, не один раз.

— Б-базилярного?

— Це один з переломів черепа. Може мати жахливі наслідки. Але його нема, отже, не переживай. Синці під очима — не така вже й дивина після аварії, вони зійдуть за кілька днів.

— Я готова, — мовила їй. — Для поліції.

— Курчатко, ти переконана, що готова? Ти не мусиш.

— Готова, — впевнено сказала.

Я знову в ліжку, тримаю в руках горнятко, як стверджувала медсестра, кави. Проте, звісно, якщо травма голови не відбила смакові відчуття, це не кава. Стукіт у двері.

Різко піднімаю голову. Серце калатає. За дверима стоїть поліціянтка, вона усміхається через скляне, затягнуте дротом віконце. Їй близько сорока, вона дуже худа, нагадує одну з панянок, що прогулюються подіумом. Я відчуваю жахливу невпевненість, але чому? Чому? Чому в поліціянтів не зовнішність дружини Девіда Бові?

— 3-заходьте, — кажу їй. Припини заїкатись. Дідько.

— Добридень, — вона відчиняє двері й заходить до кімнати, всміхаючись. Худорлява фігура нагадує бігуна на довгі дистанції. — Я детектив-констебль Ламарр, — голос лився плавно, голосні звучали м’яко. — Як самопочуття?

— Ліпше, дякую. — Ліпше? Ліпше, ніж що? Я в лікарні, в сорочці без спини та двома синцями під очима. Я не знаю, куди вже гірше.

Проте потім виправляю себе. Мене від’єднали від апарата й зняли підгузок.

Отже, мені довірили ходити в туалет самій. Що не кажи, а краще.

— Говорила з вашими лікарями, кажуть, ви готові до кількох запитань. Проте якщо потребуватимете спокою, ми миттю припинимо. Лише скажіть, гаразд?

Я киваю у відповідь.

— Минулої ночі… Ви б не могли розповісти те, що пам’ятаєте?

— Нічого, я нічого не пам’ятаю, — слова злітають із вуст суворіше та стисліше, ніж я прагну. Як на ту біду, відчуваю, що в горлі засіла брила. Щосили глитаю сльози. Я не буду плакати! Ради Бога, я доросла жінка, не дівча, яке подерло коліно на майданчику і квилить за татом.

— Це не так, — промовляє вона без звинувачень. Її голос нагадує вчителя чи старшого брата, що підбадьорює. — Лікар Міллер каже, що ви чудово пам’ятаєте події до аварії. Може, розпочнемо з самого початку?

— З початку? Дитячі травми й таке інше вам же не потрібно?

— Можливо, — вона вмощується в ногах ліжка, попри лікарняні правила. — Якщо це, звісно, має стосунок до подій. Слухайте, давайте-но почнемо з простих запитань, так, для розігріву? Як вас звати, як щодо цього?

Роблю спробу засміятися, проте не через те, що вона могла подумати. Як мене звуть? Я думала, що знаю хто я, ким стала. Проте після цих вихідних більше не впевнена.

— Леонора Шоу, — відповідаю. — Проте всі кличуть Норою.

— Чудово, Норо. Скільки вам років?

Я знала, що відповіді їй вже відомі. Ймовірно, це перевірка: чи все так кепсько з пам’яттю.

— Двадцять шість.