— А тепер розкажіть, як ви тут опинилися?

— Прошу, в лікарні?

— Так, у лікарні. Тут у Нортумберленді.

— У вас немає північного акценту, — недоречно стверджую.

— Я народилася в Сіднеї, — її усмішка дає зрозуміти, що зараз не час. Згідно з процедурою, вона ставить запитання, а не відповідає. Це несе додатковий зміст, проте я не знаю, який саме. Нагадує обмін: шматочок від мене, шматочок від тебе.

— Отже, — веде Ламарр. — Як ви тут опинилися?

— Це була, — кладу руку на лоба, хочу почухати, проте заважає пов’язка. Боюся її зачепити. Шкіра під нею свербить і горить. — Ми святкували дівич-вечірку. І вона тут навчалася в університеті. Я маю на увазі Клер. Майбутню наречену. Послухайте, я можу вас запитати? Я підозрювана?

— Підозрювана? — її глибокий, розкішний, мелодійний голос розбив це слово на різкі й холодні склади. Потім вона хитнула головою. — Не на цьому етапі розслідування. Ми поки збираємо інформацію, поки жодних точних висновків не маємо.

Тлумачення: не підозрювана, поки що.

— А тепер розкажіть мені, які події минулої ночі пам’ятаєте? — вона знову звернула на потрібну тему, як доладний, вилизаний кіт, що грається з мишкою.

Струп під пов’язкою свербить та лоскоче, я не можу зосередитися.

— Я пам’ятаю, — кліпнула очима. Жахіття, мої очі наливалися слізьми. — Я пам’ятаю… — глитаю ридання, злюся, запускаю нігті в поранені, скривавлені долоні. Даю змогу болю відігнати спогад, де він лежить на світло-коричневому паркеті та стікає кров’ю на моїх руках. — Будь ласка, прошу вас, скажіть мені хто, — зупиняюся. Я не можу це вимовити. Не можу.

Роблю ще одну спробу.

— А?..

Слова задихаються в горлі. Заплющую очі, рахую до десяти, нігтями вгризаюся в рани на долонях, аж поки руки не починають труситися від болю.

Чую видих детектива Ламарр, розплющую очі, вона вперше виглядає стурбованою.

— Перш ніж зробити якісь висновки, нам потрібно почути вашу версію подій, — вона нарешті промовляє. На обличчі відобразилося занепокоєння. І я знаю, я знаю, що їй не дозволено казати.

— Усе добре, — збираю силу в кулак. Але втручається щось, сильніше за мене.

— Вам не потрібно мені відповідати. О Г-господи…

А потім я не можу вимовити ні слова. Сльози течуть рікою. Цього я боялася.

Це те, що я знала.

— Норо, — почулося від Ламарр, а я трусила головою. Міцно заплющила очі, відчувала, як сльози течуть по носі, жалять рани на обличчі. Вона видала тихенький, безмовний звук співчуття, потім підвелася.

— Даю вам хвилину, щоб заспокоїтися, — рипнули двері, відлетіли й захиталися на подвійних петлях. Я зосталася сама. Я плачу, і плачу, і плачу, поки не лишилося жодної сльозинки.

Я щодуху побігла сходами вниз, намагаючись не порізати ноги об скло. Трималася за поручні, щоб не посковзнутися на липкій крові. І ось він, жалюгідна маса наприкінці сходів.

Він був живий.

Тихо квилив, хапаючи повітря.

— Ніно! — я заревіла. — Ніно, спускайся сюди. Він живий! Хто-небудь наберіть службу з надзвичайних ситуацій!

— Нема клятого сигналу! — Ніна кричала у відповідь, поспіхом спускаючись до нас.

— Лео, — прошепотів чоловік, серце завмерло. Він вигнувся й підвів голову, і я знала. Я знала. Я знала.

Я пам’ятаю цю мить з цілковитою, страхітливо болісною ясністю.

— Джеймсе? — першою закричала Ніна, не я. Вона ковзалася на останніх сходинках, потім зігнулася над ним, обережно намацала пульс, її голос урвався, — Джеймсе? Якого дідька ти тут робиш? Господи, — вона майже плакала, але руки автоматично робили свою роботу: перевіряли, звідки тече кров, перевіряли пульс.

— Джеймсе, поговори зі мною, — наполягала. — Норо, говори з ним. Не давай йому заснути.

— Джеймсе… — я не знала, що сказати. Ми не говорили десять років, і ось… і ось. — Джеймсе, Боже милостивий, Джеймсе… Чому, як?

— По… — він заговорив і закашлявся, кров потекла по губах. — Лео?

Пролунало як запитання, але що він тим хотів сказати, я не розуміла. Повідом? Повідомити Лео? Я лише хитала головою. Усе було залите кров’ю.

Ніна розстебнула його кофтину десь знайшла ножиці і пошматувала ними футболку. Побачивши його тіло, я ледве стрималася, щоб не заплющити очі. Шкіра, кожен сантиметр якої я цілувала та торкалася, була вкрита кров’ю та ранами від пострілу.

— Паскудство, — стогнала Ніна. — Треба викликати швидку.

— Вона… — намагався промовити Джеймс, але замість слів із його вуст полилася кров. — Вона… тобі розказала?

Про весілля?

— У нього пробиті легені. Найімовірніше, внутрішня кровотеча. Натисни тут, — Ніна поклала мою руку на зібгану футболку, якою намагалася затиснути жахливий потік крові, що виривався із Джеймсового стегна.

— Що ми можемо зробити? — докладала зусиль, щоб не розплакатися.

— Саме зараз? Спробувати зупинити кровотечу. Якщо литиме, як зараз, він помре, нічого не допоможе. Натисни сильніше, кров іще й досі сочиться. Я спробую накласти джгут, але…

— О Боже, — це була Фло. Вона стояла наче привид, ховаючи обличчя в долонях. — О Боже. Я… я… вибачте, мені від к-крові…

Вона зітхнула й упала. Ніна тихо лаялася, хапаючи повітря.

— Томе! — вона заревіла. — Забери Фло звідси. Віднеси її в спальню, — Ніна прибрала волосся з обличчя, кров заплямувала їй щоку та брову.

— Клер… — мовив Джеймс і облизав губи. Очі пильно дивилися у мої, наче хотіли щось сказати. Я стиснула його руку, намагаючись утримати її.

— Вона зараз прийде. Де її чорти носять? Клер! — я кричала. Відповіді не було.

— Ні… — силувався договорити Джеймс. — Клер… повідомлення… вона розказала? — голос був такий слабкий, зрозуміти, що саме він хотів сказати, було важко.

— Що?

Він заплющив очі. Його рука слабшала у моїй.

— Він помирає, — повідомила я Ніні, у голосі вчувалася тепер істерика. — Ніно, зроби щось!

— А я, розпрокляття, що, по-твоєму, роблю? У цяцьки граюся? Дай мені рушник. Ні, тримай стегно. Я сама. Де, до біса, Клер?

Ніна підвелася й побігла на кухню, почулося ляскання шухлядок.

Джеймс не рухався.

— Джеймсе? — на мене раптово накотила паніка. — Джеймсе, будь зі мною!

Він насилу розплющив очі, яскраві та темні у тьмяному світлі коридору, і поглянув на мене. Із розірваної на клапті футболки виглядали заплямовані кров’ю, незахищені від холоду груди та живіт. Мені хотілося його обійняти, поцілувати, сказати, що все добре. Проте я не могла. Тому що це було брехнею.

Зціпила зуби й міцніше притиснула зібгану шматину до його стегна, понад усе прагнучи зупинити потік крові.

— Вибач… мені… — слова були тихішими за шепіт, я навіть подумала, що мені почулося.

— Що? — нагнула голову, щоб зрозуміти.

— Вибач… — його рука стиснула мою. Потім, на мій подив, він простягнув тремтливу руку і доторкнувся до моєї щоки. Повітря свистіло у Джеймсовій горлянці, тоненька цівка крові з’явилася в кутиках рота.

Міцно заплющила очі, щоб не заплакати.

— Не мели дурниць, — нарешті кинула йому. — Це було так давно. Уже все позаду.

— Клер…

От чортівня, де вона?

Сльоза витекла по моєму носі Джеймсу на груди, він простяг руку, намагаючись її витерти, проте йому бракувало сили, тому вона безсило впала.

— Не плач.

— Ой, Джеймсе, — це все, на що я була здатна. Відчайдушний крик, яким намагалася висловити те, що не могла сказати. Джеймсе, не помирай, будь ласка, не помирай.

— Лео… — він промовив ніжно й заплющив очі. Лише Джеймс мене так називав. Тільки він. Завжди він.

Я й досі плачу, стукіт у двері. Воюю з подушками, потім згадала, що є кнопка, що автоматично піднімає частину ліжка.

Ліжко згинається, нарешті сиджу. Глибоко вдихаю й витираю очі.

— Заходьте.

Двері відчиняються, заходить Ламарр. Знаю, що мої очі червоні й вологі, у горлі хрипить, проте не маю більше сили боротися.

— Скажіть мені правду, — прошу її, поки вона ще нічого не промовила й не встигла навіть сісти. — Будь ласка. Я розповім усе, що пам’ятаю, проте я мушу знати. Він мертвий?