— Мені шкода, — відповідає вона, і я знаю. Намагаюся щось сказати, але не можу. Я сиджу, хитаю головою, намагаюся зібрати слова докупи, але вони пручаються.

Ламарр мовчки сидить, поки я борюся із собою. Зрештою приборкую дихання, вона простягає мені картонну тацю.

— Кави? — лагідно пропонує мені.

Яка мені різниця. Джеймс мертвий. Яка, до біса, кава?

Неохоче киваю, вона простягає мені напій. Довго п’ю. Кава гаряча та міцна, зовсім не схожа на лікарняне прісне й ніяке питво. Напій біжить по тілу, проникає в кожну клітину, пробуджуючи мене. У це неможливо повірити: я жива, а Джеймс мертвий.

Ставлю горнятко, обличчя заклякло, страшенно болить голова.

— Дякую, — грубим голосом. Ламарр нахиляється ближче і стискає мою руку.

— Це найменше, що могла зробити. Мені шкода. Не хотіла, щоб ви про це дізналися за таких обставин, мене просили, — вона зупиняється, щоб перефразувати. — Думали, буде краще не казати більше, ніж вам відомо. Хотіли мати вашу версію. Неупереджену.

Нічого на те не відповідаю, схиляю голову.

Я писала про це, про такі розмови й допити все своє доросле життя, проте жодного разу навіть не уявляла, що стану їхнім учасником.

— Я знаю, це болітиме, — врешті-решт, починає бесіду Ламарр, — проте спробуйте згадати події минулої ночі. Що ви пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю постріл, — відповідаю. — Пам’ятаю, як бігла вниз сходами, бачила… бачила його там, — скрегочу зубами, на хвилину зупиняюся, повітря свистить між зубами. Я не плакатиму знову. Сьорбаю каву, навіть попри те, що кожен ковток обпікає все єство. — Ви ж знаєте про постріл? — нарешті запитую. — Вам же розповіли вони? Ніна, Клер та всі вони?

— У нас є кілька різних варіантів, — вона намагається ухилитися від відповіді. — Нам потрібні всі можливі.

— Ми були налякані, — веду далі й намагаюся повернутися назад. Таке враження, що минуло сотні років звідтоді, як, затуманені адреналіном, ми скрадалися будинком, підбурювані істерикою, алкоголем та непідробним страхом. — Дошка уїджі видала нам повідомлення про вбивцю, — я насилу промовляю цю нестерпну іронію. — Ми не вірили в це, принаймні більшість нас, проте, гадаю, це нас підбурило. І плюс сліди на вулиці. І коли ми прокинулися, маю на увазі першого разу, двері на кухні були навстіж.

— Як?

— Я не знаю. Хтось їх замкнув чи казав, що замкнув. Здається, Фло. Чи то була Клер? У будь-якому разі, хтось їх перевірив. Проте вони були відчинені, і це ще більше налякало нас та довело до безумства. Потім почулися кроки.

— Чия ідея була взяти рушницю?

— Не знаю. Гадаю, Фло її раніше дістала. Ще тоді, коли відчинилися двері. Проте вона мала бути незарядженою. А в ній мали бути набої без куль.

— І ви її тримали?

— Я? — я поглянула на неї цілковито шокована. — Ні! Фло тримала, здається. Ні, це була точно вона.

— Проте сліди ваших пальців на стволі.

Вони знімали сліди пальців із рушниці? Я сиджу, витріщившись на неї, нарешті доходить, що від мене чекають відповіді.

— На с-стволі, так, — прокляття, припини заїкатися. — Але не на ручці, тобто рукоятці. Послухайте, вона розмахувала нею, як скажена. Я лише намагалася прибрати ту річ якнайдалі від нас.

— Чому, якщо ви думали, що вона незаряджена?

Зненацька від цього запитання мене пересмикує. Незважаючи на сонце, в палаті стає холодно. Хочу перепитати, чи я не підозрювана, але мені вже сказали, що ні. Питати ще раз якось дивно.

— Тому що мені не подобається стояти під дулом, і немає значення, чи там сліпі патрони, чи ні. Зрозуміло?

— Гаразд, — м’яко відказує Ламарр і щось занотовує. Вона проглядає аркуш, потім повертається.

— Давайте відмотаємо події назад. Джеймс — як ви познайомилися?

Заплющую очі. Кусаю внутрішню поверхню губи, щоб не розридатися.

Скільки ж існує варіантів відповіді? Ми разом училися в школі. Ми товаришували. Він наречений Клер. Був, мовчки себе виправляю. Неможливо повірити, що його нема. І я раптово розумію себелюбство власного горя. Я думала про Джеймса. А Клер — Клер утратила все. Учора вона ще була нареченою, а зараз… хто? Такого навіть слова не існує. Навіть не вдова. Хтось, хто журиться та тужить.

— Ми колись зустрічалися… — зрештою відповідаю. Краще бути чесною. Справді? Принаймні настільки, наскільки можу.

— Коли ви розлучилися?

— Давно. Нам було… ой… шістнадцять чи сімнадцять.

Це «ой» фальшиве. Воно лише, щоб додати туману непевності. Насправді я чітко знаю день, коли ми розлучилися. Мені було шістнадцять і два місяці, Джеймсу за кілька місяців мало б виповнитися сімнадцять.

— За взаємною згодою?

— Тоді ні.

— Але з того часу стосунки владналися? Тобто, ви ж були на вечірці Клер… — вона стихає, запрошуючи погратися в розмови про час і його цілющі властивості, і як з шістнадцятилітніх зрад та обманів у двадцять шість можна лише посміятися.

Але я мовчу. Що мені казати? Правду?

Холод оповиває моє серце, вистуджуючи спеку лікарні та тепло призахідного сонця.

Я не люблю такі запитання.

Смерть Джеймса — це нещасний випадок, рушниця, що в жодному разі не мала бути заряджена, спрацювала. Але чому тоді тут поліціянтка і чому мене розпитують про давно забутий розрив?

— Який це має стосунок до Джеймсової смерті? — різко запитую. Занадто різко. Вона підводить голову з-за нотаток, і її темна помада утворює здивоване «ой». Дідько. Дідько, дідько, дідько.

— Ми лише намагаємося відтворити повну картину подій, — пояснюють мені м’яко.

Холод пробігає по спині.

Джеймса застрелили рушницею, що мала би бути незарядженою. Хто ж тоді її зарядив?

Кров відступає від обличчя.

Мені страшенно кортить повторити запитання: я підозрювана?

Проте не можу. Не можу запитати, бо, власне, питання і накличе підозри. Зненацька я нестерпно хочу бути непідозрюваною.

— Це було дуже давно, — відповідаю, намагаючись прийти до тями. — Мені боліло, довго боліло, проте з часом забувається, йдеш собі далі, чи не так?

Ні, не так. Нічого такого. Принаймні я не пішла.

Вона не чує брехні моїх слів. Натомість вона плавно повертає штурвал.

— Що трапилося після того, як підстрелили Джеймса? — запитує Ламарр. — Ви пам’ятаєте, що робили потім?

Заплющую очі.

— Спробуйте мене провести за собою, — промовляє вона м’яко, її голос майже гіпнотизує. — Ви були з ним у коридорі…

Я була з ним у коридорі. Мої руки, мій одяг — усе в крові. Його крові. Калюжах крові.

Він лежав із заплющеними очима, я прихилила голову до його обличчя, намагаючись дослухатися до його дихання. Він дихав. Уривчастий подих відбивався на моїх щоках.

Джеймс був іншим, не таким, як коли ми ще були разом. Зморшки навколо очей, щетина, обличчя висохло й стало виразнішим, більш окресленим. Проте це й досі був Джеймс. Я знала контури його брів, горбик носа, западинку під губами, де збиралися крапелинки поту літніми ночами.

Це й досі був мій Джеймс. За винятком того, що він не був. Та де, трясця її, Клер? Позаду почулися кроки, але це була Ніна, вона тримала щось довге й біле, скоріш за все, простирадло. Вона нахилилася й почала туго перев’язувати Джеймсову ногу.

— Гадаю, єдине, на що варто сподіватися — те, що вдасться стабілізувати твій стан, — вона чітко та голосно зверталася до Джеймса, але я знала, що слова стосувалися й мене. — Джеймсе, ти мене чуєш?

Він нічого не відповів. Обличчя ставало дивного воскуватого кольору. Ніна хитала головою, а потім мовила мені:

— Клер буде за кермом, ти вказуватимеш дорогу. Я буду поруч із Джеймсом позаду, щоб підтримувати його стан, поки не доїдемо. Томові слід лишитися із Фло. Думаю, у неї шок.

— Де Клер?

— Намагалася зловити сигнал по той бік саду, як виявилось, іноді там ловить.

— Марно, — пролунало над головою. Це була Клер. Стояла біла, як крейда, вона встигла одягнутися. — Він може говорити?

— Він сказав кілька слів, — відповіла їй. Сльози роздирали горло. — Але, думаю… думаю зараз він непритомний.