— Я вірю, — відповідає вона. Її голос сповнений смутку. Ламарр кладе руку на моє плече. Стукіт у двері, заходить медсестра з візочком.

— Що тут відбувається? — вона переводить погляд з мене на Ламарр, намагається роздивитися моє заплакане лице та неприхований стрес. Її приємне кругленьке обличчя вкривають зморшки незадоволення. — Я вам, пані, не дозволю ось так засмучувати моїх пацієнтів! — вона тицяє пальцем у Ламарр. — Не минуло навіть доби звідтоді, як вона ледве не загинула в автомобільній аварії. Геть!

— Вона не… — намагаюся пояснити. — Це не було…

Проте це правда лише частково. Ламарр мене засмутила, і навіть, попри власне заперечення, я рада, що вона йде. Я рада, що можу згорнутися калачиком під простирадлами, поки медсестра розставляє запіканку та варену стручкову квасолю й бубонить собі щось під ніс про свавілля поліціянтів, що вдираються сюди без запрошення, засмучують її пацієнтів, тим самим погіршуючи їхній стан та подовжуючи період одужання…

Палату наповнює запах шкільних обідів, коли медсестра грюкає посудом та приборами, а потім ставить з гуркотом тацю поруч зі мною.

— Їж, курчатко, — її голос сповнений ніжності. — Ти ж худа як тріска. Пластівці — це чудово, проте це не їжа для одужання. Тобі потрібні м’ясо та овочі.

Я не голодна, але киваю їй.

Вона пішла, я взялася до їжі. Я лежала на боці, трималася за ребра, що відчутно боліли, намагалася звести все докупи.

Мені слід було запитати, як Клер, де вона.

А Ніна, де Ніна? З нею все гаразд? Чому вона не прийшла мене провідати? Мені слід було про все це розпитати, я проґавила свій шанс.

Лежу й дивлюся на шафку. Думаю про Джеймса і про те, що ми одне для одного значили, про все, що я зробила і втратила. Бо, коли тримала його руку, а він стікав кров’ю на підлозі, я зрозуміла, що моя страшенна злість (я думала, що нізащо її не здолаю, що вона ніколи не зникне) кудись щезла, вона витекла на підлогу разом із Джеймсовим життям.

Як же довго в мені жила гіркота про ті події. А тепер це зникло, образа випарувалась, а з нею і Джеймс, єдина людина, що про це знала.

Щодо цього відчуваю полегкість, проте й нестерпний тягар.

Я лежу і думаю про те, як уперше, ні, таки не вперше його побачила. Тоді нам було дванадцять чи тринадцять, можливо, й менше. А вперше, коли його помітила, це був літній семестр десятого класу. Джеймс грав Багсі Мелоуна в шкільній виставі. Клер, звісно ж, була Блаузі Браун. Власне, було жеребкування між цією роллю та роллю Таллули, проте, оскільки в кінці Блаузі таки отримує свого чоловіка, роль дісталася Клер, адже вона ніколи не любила грати переможених.

Я бачила до цього Джеймсові вибрики на уроках, жбурляння паперових літачків, малюнки на руках. Але на сцені… на сцені він осяював собою все навколо. Мені лише виповнилося п’ятнадцять, Джеймсові за кілька місяців мало бути шістнадцять — найстарший серед нас. Того року він зухвало вибрив потилицю, а решту волосся скрутив у маленький хвостик на маківці. Він мав нахабний та бунтівний вигляд, але для ролі Багсі він вирівнював чуприну олією для волосся й на репетиціях, навіть у шкільній формі, був непідробно схожим на ґанґстера тридцятих. Він точно копіював ходу, манеру стояти, затискаючи невидиму сигару в кутику рота. Це було настільки переконливо, що я відчувала запах диму, хоча його, звісно ж, не було. Його мова була лаконічною та різкою. Я хотіла з ним переспати. Я знала, що решта присутніх дівчат і деякі хлопці відчували те саме.

Я знала думки Клер, адже вона зі мною поділилася. Вона сиділа позаду мене й шепотіла на вухо, рожева помада Блаузі торкалася мого волосся:

— Я отримаю Джеймса Купера. Я так вирішила.

Нічого на те не відповіла. Зазвичай Клер отримувала те, що хотіла.

Літні канікули минули тихо, я навіть почала вже думати, що Клер забула про свою обіцянку. Потім повернулися до навчання і з тисячі дрібничок — те, як вона крутила волосся, кількості незастебнутих ґудзиків на шкільній сорочці — я зрозуміла, що вона нічого не забула. Вона лише вичікувала слушної миті.

Настав осінній семестр і час «Кішки на розпеченому даху». Джеймса обрали на роль Бріка, Клер — Меґґі. Вона захоплено теревенила про додаткові репетиції наодинці в студії, проте навіть чари Клер не змогли впоратися з інфекційним мононуклеозом. Її звільнили із занять на решту семестру, і роль дісталася дублеру. Мені.

Так замість Клер Меґґі грала я, гарячу, пристрасну Меґґі. Я цілувала Джеймса щовечора цілий тиждень, боролася з ним, пригорталася до нього з такою чуттєвістю, про яку й гадки не мала. Аж поки він її не покликав, я ніколи до того чи й опісля так не поводилася. Проте Джеймс був п’яним, злим, спантеличеним Бріком, а я перетворилася на Меґґі.

В останній вечір у нас була вечірка для трупи: кола, бутерброди в акторській, яка насправді була порожнім класом в кінці коридору біля зали. А потім кола та «Джек Деніелс» на паркувальному майданчику, а потім кухня Льюса Фанча.

Джеймс узяв мою руку, і ми вдвох піднялися сходами до спальні брата Льюїса. Лежали на скрипливому односпальному ліжку Тобі Фінча і робили речі, від яких я й досі здригаюся, згадуючи навіть тут, через десять років, у лікарняній палаті.

Так Джеймс Купер утратив цноту. У шістнадцятирічному віці, зимової ночі, на ковдрі зі Спайдерменом та модельками літачків, що крутилися над нашими головами, поки ми цілувалися, кусали одне одного й стогнали.

А потім ми були разом — ось так просто все вийшло, нічого й розповідати.

Господи, я кохала його.

А зараз його нема. Цього не може бути.

Я згадую м’який та приємний голос Ламарр: А Джеймс, як ви з ним познайомилися?

Що я мусила їй відповісти, якщо вже говорити щиро?

Я настільки добре його знала, що навіть, доторкнувшись уночі до його обличчя, була би впевненою, що це він.

Я настільки добре його знала, що могла б розповісти про кожний шрам та плямку на його тілі, рубець від апендициту праворуч на животі, шрами від падіння з велосипеда, те, як його волосся розпадалося на три окремі пасма, що спадали одне на одне…

Я знала його серцем.

А він пішов.

Я не говорила з ним десять років, проте думала про нього щодня.

Його нема, нема тоді, коли мені це так потрібно, нема й гніву, який я тамувала в собі увесь цей час, поки переконувала себе, що мені вже байдуже, що це частина минулого, що давно загуло, під замком.

Його нема.

Можливо, якщо я повторюватиму частіше, почну в це вірити.

Я сплю, відсипаюся від утоми тієї ночі. Навіть попри гудіння машин з коридору і настирливого світла. Медсестри більше не заходять що дві години, щоб перевірити мій стан. Я сплю… і сплю… і сплю.

Потім прокидаюся у цілковитій дезорієнтації. Де я? Який сьогодні день? Рефлекторно шукаю телефон.

Його нема. Замість телефона стоїть пластикова ємність з водою.

А потім реальність щосили навалюється на мій череп.

Сьогодні понеділок.

Я в лікарні, десь у Нортумберленді.

Джеймс мертвий.

— Прокидайся, прокидайся, — наполягає північний акцент медсестри, яка швидко окидає своїм професійним оком записи з історії хвороби. — Сніданок буде за хвилину.

Я й досі в лікарняній сорочці, вона вже виходить, а їй кричу:

— Зачекайте!

Вона обертається — брови підняті від здивування. Неохоче так обертається і навіть не думає зупинятися.

— П-пробачте, — заїкаюся. — Я лише хотіла дізнатися, чи м-можу отримати свій одяг. Я хотіла би свій одяг. І телефон, якщо це можливо.

— Ми попросимо родичів їх принести, — вона швидко відповідає. — Ми не кур’єрська служба, — і йде собі з палати, ляскаючи дверима.

У такому разі вона не знає. Про мене. Про те, що трапилося. Мені спадає на думку, що будинок тепер — місце злочину. Жодних сумнівів, що Ніна, Клер й усі інші досі там ходять навшпиньки довкола засохлої Джеймсової крові. Хоча ні, мабуть, їх відправили додому чи поселили в готель. Треба буде запитати Ламарр, коли вона прийде. Якщо вона прийде.