Це вперше я розумію, наскільки залежу від поліції. Вони — єдина ниточка з навколишнім світом.

Десь близько одинадцятої ранку пролунав стукіт у двері. Я читаю книжку, яку на моє прохання принесла медсестра з благодійної полички. Я попросила будь-що, окрім криміналу. Частково — тому що не хотіла натрапити на власну книжку. Я ніколи не перечитую після публікації, не кажучи вже про те, щоб гортати їх тут і зараз. А й тому, що не могла витримати жодної стрілянини, смертей чи горя. Вона повернулася з «Квітами на горищі», яку я читала в школі й іще тоді думала: ну що за маячня.

Коли лунає стукіт, я відчуваю полегшення, бо можу відірватися від жорстокого світу південної готики, але мені знадобилося кілька хвилин, щоб звикнути до обличчя Ламарр і затягнутого дротом віконця.

Вона тримає в руках паперове горнятко.

— Кави?

— Ой, дякую вам, — я намагаюся приховати відчай, намагаюся не вирвати з її рук каву. Проте це просто неймовірно, яке значення мають такі дрібниці для дівчини, позбавленої шансу усамітнитися в лікарні. З дотику розумію, що кава надто гаряча, щоб пити. Я панькаюся з нею, намагаючись дібрати слова, щоб розповісти те, що хочу, а Ламарр бубнить щось про несезонність холодної погоди і розчищення доріг від снігу, що нападав за вихідні. Нарешті вона замовкає, і я хапаюся за цю нагоду.

— Сержанте…

— Констебль.

— Перепрошую, — я роздратована через власну помилку, намагаюся приборкати хвилювання. — Послухайте, я тут подумала, а що з Клер?

— Клер? — вона схиляється нижче. — Ви щось згадали?

— Прошу?

— Ви почали пригадувати, що відбулося після того, як вибігли з будинку?

— Що? — ми якусь хвилину просто витріщалися одна на одну. Потім вона жалісливо похитала головою. — Вибачте, я з ваших слів…

— Що ви маєте на увазі? З нею щось трапилося?

— Розкажіть, що пам’ятаєте, — звертається вона до мене Якусь мить не відповідаю нічого, намагаючись щось прочитати на її вродливому стриманому обличчі. Її очі зустрілися з моїми, я нічого не можу сказати. Але є щось таке, чого вона недоговорює.

— Я пам’ятаю… — повільно веду. — Я пам’ятаю, як біжу лісом… пам’ятаю вогні машин і скло… а потім після аварії пам’ятаю, як дерлася, загубила черевик, великі друзки скла на асфальті, — коли це кажу, до мене починають повертатися спогади. Низький тунель із голих гілок, бліде світло автомобільних фар, накульгування, коли намагалася зупинити хоч когось, щоб допомогли. Вогні фургона, що прорізував темряву, його заносило дорогою. Я стою, махаю руками як скажена, сльози течуть по обличчю, я подумала, що він не зупиниться. Якусь мить думала — мене розчавить. Проте ні, його занесло набік, він зупинився. Опустилося вікно, бліде обличчя спитало: «Якого дідька?», а потім: «Ти потрапила?..». Решта слів так і зависла в повітрі.

— Це все. Що було перед тим, плутається… картинки стають дедалі розмитішими, а потім велика біля пляма. Послухайте, що трапилося з Клер? Вона ж не…

Боже, милостивий.

Боже, милостивий. Цього не може бути.

Мої пальці стискаються на простирадлі, нігті до болю впиваються в пальці.

Вона мертва?

— З нею все добре, — повільно й обережно веде Ламарр. — Вона потрапила в аварію, у ту саму, що й ви.

— Як вона? Її можна побачити?

— Мені школа, але ні. Нам поки не вдалося її допитати. Спершу потрібно почути її версію…

Вона намагається викрутитися. Я знаю, про що вона. Вона хоче моєї правди і окремою порцією — правди Клер, щоб порівняти наші історії.

І знову всередині мене охоплює холод. Я підозрювана? Як мені те дізнатися й при цьому не виглядати підозріло?

— Через її стан ми й досі не можемо провести допит, — зрештою каже Ламарр.

— Вона знає про Джеймса?

— Не думаю, ні, — у голосі поліціянтки звучить співчуття. — Ще надто слабка, щоб це почути.

Не знаю чому, проте це гризе мене найдужче з усіх сьогоднішніх слів. Мені нестерпно від думки, що Клер лежить десь тут у лікарні і не відає, що Джеймса нема.

Чи думає вона, чому він не прийшов? Чи їй настільки зле, що й сил на це бракує?

— Усе буде гаразд? — голос рветься й ламається на останньому слові, я роблю великий пекучий ковток кави, намагаючись сховати власне лихо.

— Лікарі кажуть, що так, проте ми чекаємо на її родину, потім візьмуть до уваги її стан і приймуть рішення, чи готова вона це почути. Пробачте, я б воліла розповісти більше, проте не мені судити про стан її здоров’я.

— Звісно, розумію, — тупо кажу у відповідь. Від сліз, що засіли десь у горлянці, починає тріщати голова. Очі набираються вологи, я кліпаю зі злості, намагаючись її відігнати. — А Ніна, — нарешті витискаю. — Я можу її побачити?

— Ми й досі збираємо свідчення. Тільки-но завершимо, їй дозволять відвідати вас.

— Сьогодні?

— Сподіваюся, що сьогодні, так. Проте нам дуже, дуже допоможе, якщо ви зможете пригадати, що трапилося після того, як ви вибігли з будинку. Нам потрібна ваша версія, не чиясь. Ми хвилюємося, що після розмови з іншими… все переплутається.

Не можу впевнено стверджувати, що саме в неї на думці. Вона хвилюється, що я вдаю, ніби втратила пам’ять, щоб підлаштувати свою версію під іншу? Чи це вона просто хвилюється через мої спогади і те, що я можу ненавмисне видати за них чиюсь думку?

Я ж знаю, як легко це зробити.

Я роками «пам’ятала» вихідні з дитинства, де я каталася на віслюку. Те фото зі мною навіть стояло на коминковій поличці. Мені тоді було три чи чотири роки. Мій силует на тлі призахідного сонця й німб навколо волосся, залитого сонцем. Проте я пам’ятала вітер в обличчя, відблиск променів на хвилях, відчуття кусючої ковдри на стегнах. І лише в п’ятнадцять мама якось згадала, що то зовсім не я, а моя двоюрідна сестра Рейчел. Мене там навіть не було.

То про що йдеться? Хапай свої спогади, а потім дозволимо тобі поговорити з подругою?

— Я намагаюся згадати, — гірко їй відказую. — Повірте мені, я прагну пригадати дужче, ніж ви можете уявити. Немає сенсу не пускати до мене Ніну.

— Річ не в тім, — пояснює Ламарр. — Нам лише потрібна ваша версія подій. Повірте, це в жодному разі не покарання.

— Якщо я не можу побачити Ніну, то можна мені хоча б отримати свій одяг? Телефон? — я думаю про повідомлення та листи, що назбиралися за ці дні… А я ж не маю жодної можливості на них відповісти… Сьогодні понеділок — робочий день. Зі мною має зв’язатися редактор стосовно нового нарису. І мама, чи намагалася вона до мене додзвонитися? — Мені дуже потрібен телефон. Я обіцяю: жодних дзвінків людям, що були в будинку, обіцяю.

— Ой, — вона відказує, а обличчя набуває загадкового вигляду. — Це, власне, ще одна річ, про яку хотіла б у вас запитати. Ми хотіли би проглянути ваш телефон, якщо ваша ласка.

— Звісно ж, але можна мені його потім повернути?

— Так, але ми не можемо визначити місце його розташування.

Мене це дивує. Якщо він не у них, то де?

— Ви прихопили його із собою, коли вибігли з будинку? — запитала Ламарр.

Я намагаюся згадати. Упевнена, що ні. Мені взагалі здається, що я не знаю, де був телефон більшу частину дня.

— Я думаю, він був у машині Клер, — нарешті відповідаю. — Гадаю, я лишила його там, коли ми пішли стріляти.

Ламарр киває.

— Машину обнишпорили до крихти. Його там точно нема. Ми також цілком обшукали будинок.

— Може, десь на території комплексу?

— Ми пошукаємо, — вона щось собі занотовує. — Проте ми набирали, слухавки ніхто не взяв. Думаю, якби ви його там лишили, хтось би почув дзвінок.

— Він працює? — я здивована, що батарея й досі тримає заряд. Не пам’ятаю, коли востаннє його заряджала. — Ви кажете, що телефонували на мій номер? Звідки він вам відомий?

— Нам його дала лікар да Соуза, — коротко відказала поліціянтка. У мене пішло кілька хвилин, щоб зрозуміти, що це Ніна.

— І справді були гудки? — повільно питаю. — Не голосова пошта?

— Я… — вона зупиняється, намагаючись пригадати. — Я перевірю, проте так, я більш ніж упевнена, що були гудки.