— Якщо є сигнал, отже, він не в будинку. Там же нема сигналу.

Ламарр зводить брови і між її тоненькими ідеальними бровами з’являється смужка. Потім вона хитає головою.

— Ми залучили технічних фахівців, упевнена, скоро отримаємо точне місце розташування. Щойно отримаємо дані, вас буде повідомлено.

— Дякую, — кажу у відповідь, проте не наважуюся запитати, навіщо ж їм потрібен мій телефон?

Це так я дізнаюся, що починаю одужувати. Медсестри більше не заходять що дві години, щоб перевірити мій стан.

Я страшенно голодна. Реакція на обід, який подавали кілька годин тому, була лаконічною: це все? Ну це точнісінько так, як у літаку тобі подають дитячі обіди, і ти думаєш, невже комусь вистачає чайної ложечки гущі та сосиски завбільшки з мізинець. Це не їжа, це якась канапка в претензійно елітарному барі.

Мені нудно. Мені страшенно нудно. Більше не сплю годинами, мені нічого робити. Нема телефона. Нема ноутбука. Могла би писати, але без ноута та доступу до рукопису мені нічим зайнятися. Я сиджу і слухаю уривчасті коментарі радіопрограми «Полювання на вдалі покупки» із сусідньої палати. Жіночка стверджує, що через травму голови вона не може витримувати гучність більш ніж 20 на пульті. Про реставрацію меблів королеви Анни знаю більше, аніж будь-коли хотілося.

Це все мене починає дратувати. Але понад усе я налякана.

Коли хворієш, тебе часто накриває ефект фокусування. Я пам’ятаю це ще відтоді, коли нездужав дід і вже потроху слабшав. Тебе не захоплюють важливі речі. Світ починає крутитися довкола незначних дрібниць: те, як зав’язки сорочки тиснуть на ребра; біль у хребті; відчуття дотику руки. Мабуть, це ізольованість тебе паралізує. Зовнішній світ більше не має значення. І що дужче ти застряєш у тенетах хвороби, то меншає власний світ, аж поки він не обмежується лише диханням.

Проте у мене все інакше. Коли мене сюди привезли, все, що мало значення, — не померти. А вчора я хотіла лишень, щоб мені дали спокій, щоб мати змогу спати й зализувати рани. Але сьогодні мене потроху охоплює хвилювання.

Офіційно я не підозрювана. Чудово знаю з власного досвіду оповідок про злочини, що якби було навпаки, Ламарр мене би попередила, роз’яснила би права, а також порядок проведення допиту, і лише потім його розпочала б.

Проте вони ходять колами, намагаючись щось намацати. Вони не вважають смерть Джеймса нещасним випадком.

Я пам’ятаю слова, що пробилися крізь скло минулої ночі: «О Боже, отже, тепер ми шукаємо вбивцю?».

Увесь цей час події здавалися страхітливими, але дещо нереальними, частиною туманного, наркотичного й затяжного стану. Тепер усе здавалося занадто реалістичним.

Коли стукають знову, я не відповідаю. Лежу із заплющеними очима й слухаю у принесених мені навушниках радіостанцію «Бі-Бі-Сі Радіо 4». Намагаюся заблокувати програму «Полювання на вдалі покупки» про вигідний шопінг, проте щойно я здаюся і знімаю навушники, як їй на зміну починається вікторина.

Працівники лікарні не стукають, а навіть якщо й потарабанять для годиться, то відразу й заходять до кімнати.

Лише Ламарр стукає і чекає відповіді. Терпіти більше не можу її обличчя, оті добрі, спокійні та допитливо-улесливі запитання. Я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, розумієте? Я нічого не приховую. Я просто Не. Бісова душа. Пам’ятаю.

Примружую очі, слухаючи голоси мильної опери «Лучники», щоб побачити, чи вона не пішла. Чую, як обережно відчиняються двері, ніби хтось намагається просунути голову.

— Лі? — хтось шепоче. — Тобто, вибач, Норо?

Миттєво випрямляю спину. Це Ніна.

— Ніно! — видираю навушники, хочу спустити ноги з ліжка, але чи то голова, чи то низький кров’яний тиск — і кімната починає стискатися і віддалятися, на мене накочує хвиля запаморочення.

— Гей, — долинає до мене звіддалік. — Обережно. Судячи з усього, тобі щойно вшили мозок.

— Я нормально, — відповідаю. Не впевнена, чи хочу її заспокоїти, чи себе. — Я нормально, я добре.

І ось нарешті я нормально. Хвиля запаморочення минає, я можу обійняти Ніну. Вдихаю її особливий запах: Жан-Поль Готьє та цигарки.

— Господи, як же я рада тебе бачити!

— Я теж дуже рада, — вона відступає назад, оглядаючи мене критично й водночас схвильовано. — Мушу визнати, коли сказали, що ти потрапила в аварію… Я… ой… З мене вистачило й одного шкільного друга в морі крові.

Я тремчу, вона потуплює очі.

— Дідько, вибач. Я… Це не те, що я…

— Я знаю, — ні, Ніні не бракує почуттів, аж ніяк, просто вона реагує і пережовує все інакше, ніж решта. Сарказм є її захистом у житті.

— Давай перефразую, я рада, що ти тут, — вона бере мою руку й цілує. Я розчулена до болю її пригніченим та ніжним виразом обличчя. — Хоча, мушу визнати, вигляд у тебе… — тихенько посміюється. — От дідько, мені необхідна цигарка. Думаєш помітять, якщо подимлю у вікно?

— Ніно, що, на біса, трапилося? — питаю, й досі притримуючи її руку. — Поліція тут, вони все розпитують. Джеймс мертвий, ти знала?

— Так, — відказує тихо Ніна. — Вони приїхали до будинку рано-вранці в неділю. Нічого прямо не казали, проте… Як пояснити? Така кількість людей не приїжджає задля забави. Усе стало зрозуміло після того, як почали знімати відбитки пальців та вивчати сліди пострілу.

— Що трапилося? Чому рушниця виявилася зарядженою?

— Як я це бачу, — голос звучав рівно й жорстко, — є два варіанти. Перший, — вона піднімає вказівний палець, — тітка Фло насправді тримає рушницю зі справжніми патронами. Проте, судячи з їхніх запитань, така версія малоймовірна.

— А другий?

— Хтось її зарядив.

Я й сама про це думала, проте почути таке від когось у маленькій ізольованій лікарняній кімнатці — справжній шок. Обидві сидимо мовчки, міркуючи над словами. В уяві блимають Томові фокуси з рушницею після стрілянини, один за одним спливають: як, чому, а що, якби…

— Як відреагувала Джес? — нарешті питаю, щоб хоч якось змінити тему. Ніна кривить гримасу.

— Точнісінько так, як можеш собі уявити, цілком у своєму репертуарі. Сорок п’ять хвилин істерики по телефону. Спочатку злилася, як чорт, що нас не відпускають, поки не дамо свідчення, потім хотіла приїхати, проте я не дозволила.

— Чому?

Вона на мене дивиться чи то зі співчуттям, чи то з недовірою.

— Ти жартуєш? З якої це клятої дивовижі вони вважають, що Джеймсова смерть — це вбивство? Невже тобі хотілося б, щоб твої найближчі та найдорожчі люди були в це втягнуті? Ні. Щастя, що Джес не має жодного стосунку до цього, і так має бути надалі. Я хочу, щоб вона трималася осторонь.

— Твоя правда, — я повалилася на ліжко, сіла, обійнявши коліна. Ніна сіла на стілець і взялася проглядати історію хвороби з німою цікавістю.

— Ти не проти?

— Не впевнена, що хочу, щоб ти знала деталі мого останнього випорожнення й решту проблем, — кажу їй.

— Пробач, професійна цікавість. Як голова? Кажуть, тобі добряче дісталося.

— Щось таке. Проте нічого, виборсаюся. Лише… У мене проблеми з пам’яттю, — тру пов’язку, так ніби намагаюся впорядкувати плутанину зображень. — Після того, як вибігла з будинку.

— Гм-м-м. Посттравматична амнезія. Зазвичай люди не пам’ятають якісь окремі моменти. Твоя схожа… Не знаю. Який проміжок не пам’ятаєш, як думаєш?

— Важко бути певною, оскільки, ой… Як я вже казала, я не пам’ятаю, — кажу й відчуваю, що голос стає злим, мене саму бісить моя дратівливість, проте Ніна не звертає уваги.

— Це може бути довгий проміжок, так?

— Слухай, я знаю, ти хочеш, як краще, — я масажую скроні. — Ми можемо про це не говорити? Увесь ранок просиділа з поліціянткою, намагалася згадати і, чесно, з мене досить. Усе марно. Коли силкуюся пригадати, змушую себе, то починаю нервуватися й вигадувати дурниці, переконуючи, що це правда.

— Гаразд, — кілька хвилин вона мовчить, потім додає. — Слухай, я розповіла їм про тебе та Джеймса. Сказала, що ви колись зустрічалися. Думаю, ти повинна про це знати. Хоча не могла передбачити, що розкажеш ти…