Останній поворот — і нарешті ми на місці. Заїхали через вузенькі ворота, припаркували машину. Ніна заглушила мотор, ми вийшли з автівки, уважно розглядаючи будинок попереду.

Не знаю, на що очікувала, але точно не на це. Сподівалася побачити невеличкий будиночок з очеретяним дахом, можливо, з балками та низькою стелею. Проте на галявині стояло щось незвичне зі скла та сталі, воно нагадувало мінімалістичні цеглинки, котрими гралося дитя, а потім недбало кинуло на землю. Цю сюрреалістичну картину я і Ніна споглядали з роззявленими ротами.

Перш ніж ми змогли рушити з місця, почувся металевий скрегіт високих сталевих дверей. На порозі стояла дівчина, що надзвичайно нагадувала Клер. Якусь секунду мені подумалось, що то справді Клер, серце впало у п’яти. Але потім зрозуміла: це не вона, навіть ці десять років не могли змити рис, які так чітко врізались у пам’ять.

Клер завжди була красунею, навіть ще зовсім дитиною. Звісно, десять років могли перетворити її на ховрашка, додавши декілька зайвих кілограмів і стерти гостре підборіддя й високі вилиці, але перетворити блакитні очі на зелені… Це вже точно ні.

Знаєте, як воно трапляється, коли бачиш сестру чи брата відомої особи. Складається враження, що бачиш їхнє відображення у кривому дзеркалі. І зауважуєш, що є якась відмінність, але в чому саме вона полягає, визначити важко. Суть втрачено, десь є фальш. Те саме було й з тією дівчиною на порозі. Якби я не знала, що Клер у батьків одна, точно подумала б, що вона сестра.

Коли вона заговорила, мої здогадки цілком розвіялися. Її низький голос не мав нічого спільного з високим та розкішно дівчачим голосом Клер.

— Привіт!!! — сказала вона, якимось чином її тон додав до привітання три знаки оклику. Я одразу здогадалася, хто це. — Я — Фло! Господи, як чудово, що ви приїхали! Ви, мабуть…

Фло подивилася на мене, потім на Ніну й почала з найпростішого. Ніна — метр вісімдесят та ще й бразилійка. Її батько бразилець, мати англійка. Ніна народилася в Редінгу, в неї орлиний профіль і волосся Єви Лонгорії.

— Ніна, так?

— Саме так, — Ніна простягнула руку. — Фло, еге ж?

— Угушки.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися від Ніниного погляду. Що це за «угушки»? Не чула, щоб частенько це слівце вживали, проте хто її знає, цю Фло.

Фло радо потиснула Ніні руку, потім повернулася до мене. Усмішка сяяла на її обличчі.

— У такому разі, ти… Лі, чи не так?

— Нора, — машинально їй відповіла.

— Нора? — Фло здивовано насупилася.

— Мене звати Леонора, в школі мене називали Лі, проте зараз більш звичним є Нора.

Мені ніколи не подобалося бути Лі. По-перше, це хлопчаче ім’я, а по-друге, воно дає поле для глумливих рим. У Лі — шмарклі злиплі. У Лі — ноги чаплі. А ще в поєднанні з прізвищем Шоу. Ми бачили Шоу Лі на шоу коноплі.

— Ой, звісно ж. У мене самої є сестра Леонора! Ми називаємо її Лео.

Я намагалася тримати себе в лапах.

Тільки не Лео. Ніколи Лео. Так називала мене лише одна людина.

Зависла пауза, яку перервав сміх Фло.

— Гаразд, домовилися. Славно погуляємо! Клер ще поки не приїхала, проте, як дружка, я вирішила, що мушу прибути сюди першою.

— Які потайні тортури чекають на нас? — запитала Ніна, перетягуючи валізу через поріг. — Медалі «Наречена», боа з пір’я? Шоколадні пеніси? Попереджаю, у мене на них алергія. Надто чутлива я до цих штук, не змушуй удаватися в крайнощі.

Фло нервово засміялася. Вона зиркнула на мене, потім на Ніну, намагаючись угадати, що в Ніни на думці. Якщо не знати, то й справді важко здогадатися, що саме означають Нінині слова. Ніна уважно придивлялася, наче прикидала, як глибоко заковтнуть наживку.

— Нічогенький будиночок, — мовила я, рятуючи ситуацію.

— Подобається? — Фло полегшено всміхнулася, знову відчувши ґрунт під ногами. — Це заміський будинок моєї тітки, однак вона нечасто буває тут узимку — надто відлюдно. Вітальня ось там.

Наші кроки відлунювали холом заввишки з будинок. Одна зі стін кімнати була цілком зроблена зі скла, крізь яке було видно ліс. Чогось тут бракувало. Здавалося, наче ми на сцені, кожен грає свою роль перед публікою, що сидить десь там у лісі. Я почала тремтіти, повернулася спиною до скляної стіни і роззирнулася довкола. Окрім довгих м’яких диванів, нічого більше не було, якось дивно і порожньо. За мить я зрозуміла чому: не тому, що тут не було всіляких дрібниць, і не через мінімалізм в оздобленні — два горщики на полиці біля коминка й одна картина Марка Ротко. У приміщенні не було жодної книжки. Жодного відчуття, що це літній заміський будиночок. Скрізь, де я до того зупинялася, полиці вгиналися від книжок Дена Брауна та Агати Крісті. Будинок більше нагадував виставковий зал чи декорації для кіно.

— Стаціонарний телефон ось там, — Фло вказала на старенький телефон, що губився серед сучасного антуражу. — З мобільним зв’язком тут проблеми, тому користуйтеся скільки завгодно…

Проте мою увагу привернув не телефон. Над захололим коминком виблискувало щось унікальніше — дерев’яні підпори тримали рушницю. Здавалося, вони перенесли її сюди із заміського пабу. Цікаво, вона справжня?

Намагалася відірвати від неї погляд, зрозумівши, що Фло й досі вела своє.

— …а нагорі спальні, — закінчила вона фразу. — Допомогти з валізами?

— Та ні, все гаразд, — заперечила я.

— Ну якщо твоя ласка, — тієї ж миті кинула Ніна.

Фло дещо здивувалася, але легко підхопила величезну Нінину валізу й потягла холодними скляними сходами.

— Як я вже казала, — Фло важко дихала. — Тут чотири спальні. Я з Клер, ви — в наступній, Том, звісно, окремо.

— Звісно, — без жодної емоції запевнив Нінин голос.

— Ну і лишається для Мел — Мелані як виняток. У неї малюк, лише шість місяців. Думаю, якщо брати до уваги нас усіх, то вона якраз і заслуговує на окрему спальню!

— Що? Вона ж не збирається його сюди везти? — на Ніниному обличчі відбилася паніка.

Фло гучно засміялася, потім прикрила рот рукою, намагаючись приборкати веселощі.

— Звісно ж, ні! Я думаю лишень, що вона потребує сну чи не найбільше з-поміж нас.

— Тоді гаразд, — Ніна зазирнула до однієї з кімнат. — Котра із них наша?

— Дві крайні — найбільші. Якщо хочете, ви з Лі можете заселися до тієї, що праворуч. Там два окремих односпальних ліжка. В іншій — одне двоспальне, проте я не проти пообійматися трохи з Клер.

Вона зупинилася наприкінці сходів. Важко дихаючи, вказала на білі двері праворуч.

— Вам сюди.

У кімнаті стояло два охайних білих ліжка й невеличкий туалетний столик. Наче у безіменному готельному номері. Навпроти ліжок — моторошна скляна стіна, що височіла з північного боку над сосновим лісом. Сповнювало дивне відчуття. Біля будинку красу псувала багнюка, а тут усе на вигляд інакше. Але замість легкості, атмосфера пригнічувала — природна темно-зелена стіна швидко темніла на тлі призахідного сонця.

По кутках висіли щільні кремові штори, насилу себе стримала, щоб не заховати цю величезну глибу скла.

Позаду Фло випустила з рук Нінину валізу, й та загуркотіла по підлозі. Я обернулася — вона усміхалася, широка усмішка на мить перетворила її на таку ж красуню, як і Клер.

— Іще щось?

— Так, — мовила Ніна. — Нічого, якщо я тут куритиму?

Обличчя Фло спохмурніло.

— Не думаю, що тітці це сподобається. Але у нас тут є балкон. — Фло боролася зі скляними дверима, а коли нарешті відчинила, додала: — Можете курити тут, якщо бажаєте.

— Супер, — відповіла Ніна. — Дякую.

Фло пововтузилася з дверима і зрештою таки зачинила їх. Випростала плечі, витерла об спідницю пилюку:

— От і добре, розбирайтеся з валізами. До зустрічі внизу, угушки?

— Угушки, — завзято рубанула Ніна. Я намагалася пом’якшити її різкість простим «дякую», проте не вдалося. Воно прозвучало дивно і навіть дещо агресивно.

— Тоді домовилися, — відповіла непевно Фло, підійшла до дверей і зникла.

— Ніно… — моє звертання звучало як попередження, поки вона наближалася до стіни, щоб роздивитися ліс.