— Що? — поцікавилася подруга, думаючи про своє. Потім додала:

— Відповідно до розселення Фло й ізоляції Y-хромосом від нас, жіночок, — Том — точно чоловік.

От і як тут стриматися?.. У тому й уся Ніна, їй пробачаєш те, що ніколи б не дозволив іншим.

— Гадаю, він гей. Що скажеш? Як інакше можна пояснити його присутність на вечірці?

— Не згодна з тобою, гомосексуальність не змінює статі. Я вважаю, ні, чекай, — вона уважно оглянула себе. — Ні, ну ми чудові. Усе на місці.

— Та я не про те, і ти це знаєш, — я підсунула валізу ближче до ліжка, згадавши про косметичку, почала відкривати її обережніше. — Дівич-вечірки — це, власне, нагода оцінити та помилуватися чоловіками. Це й об’єднує жінок та геїв.

— Господи, і ти туди ж. Чудове виправдання, раніше ти про це мовчала. У відповідь на наступне моє запрошення на дівич-вечірку, напиши, будь ласка, всім: «Перепрошую, Ніна не зможе прийти, оскільки вона не надто високо оцінює чоловіків та їхні принади».

— Заради Бога, я ж не кажу про цілковите захоплення.

— Усе гаразд, — вона повернулася до вікна, вдивляючись у ліс. Стовбури дерев стирчали чорними ломаками в зелені сутінок. Її голос прозвучав надламано: — Я вже звикла до свого виключення з гетеронормативного суспільства.

— До біса їх, — роздратовано буркнула їй. Ніна обернулася до мене, сміючись.

— Хоч би як там було, чому ми тут? — запитала вона, знімаючи черевики та вмощуючись на одному з односпальних ліжок. — Не знаю, як ти, але я не бачила Клер близько трьох років.

Я мовчала, мені нічого було відповісти.

Чому я приїхала? Чому Клер мене запросила?

— Ніно, — почала я. У горлі пересохло, серце загупало. — Ніно, хто…

Перш ніж я встигла закінчити фразу, в коридорі залунали кроки, хтось ішов до кімнати.

Несподівано я відчула, що геть не готова почути відповіді на свої запитання.

Ми з Ніною перезирнулися. Серце шалено калатало, наче церковні дзвони. З усіх сил намагалася не подавати знаку.

Десять років? Вона змінилася? Я змінилася?

Я насилу ковтнула згірклу слину.

З коридору долинули звуки кроків Фло. Заскрипіли відчиняючись металеві двері, у будинку почулося бурмотіння гостей.

Прислухалася уважно. Ні, голос не як у Клер. Серед сміху Фло чітко прорізувалися низькі тони… Чоловік?

— Еге ж бо… запакований Y-хромосомами Том щойно прибув.

— Ніно, — мовила я з пересторогою.

— Що? Чого на мене так дивишся? Що, може спустимося вниз і зустрінемо півня у нашому курнику?

— Ніно! Ні!

— Що ні? — вона опустила ноги на підлогу і підвелася.

— Не сором нас.

— Якщо ми курочки, тоді він півень. Використовую це лише з точки зору біологічної класифікації.

— Ніно!

Проте вже не було й сліду її, я чула лише ляскання п’ят по скляних сходинках, вона привіталася:

— Добридень, не думаю, що ми знайомі.

Не думаю, що ми знайомі. Отже, це точно не Клер. Я глибоко вдихнула і пішла й собі вниз. Там стояла нечисленна група людей. Попереду — дівчина з гладеньким, зачесаним у пучок волоссям — найімовірніше, Мелані. Вона усміхалася і кивала Фло у відповідь, у руках тримала телефон.

Не зважаючи на промови Фло, вона і далі безтямно тицяла по його кнопках.

По інший бік стояв тип із сумкою «Барбері» у руках. Каштанове волосся, бездоганно одягнений: біла сорочка, яку, мабуть, ще й прали та прасували спеціалісти, бо жодна нормальна людина не змогла б напрасувати такі стрілки на рукавах, сірі вовняні штани від Пола Сміта. Він підвів погляд, зачувши мої кроки, й усміхнувся.

— Привіт, мене звати Том.

— Привіт, я — Нора, — спустившись із останньої сходинки, я простягла йому руку. Щось надзвичайно знайоме було в його обличчі. Поки ми тиснули одне одному руки, я намагалася визначити, що ж саме, проте нічого на думку не спадало. Повернулася до брюнетки:

— А ти, певно… Мелані?

— Так, привіт, — вона підвела погляд і дещо схвильовано усміхнулася. — Вибачте, я залишила свого шестимісячного малюка вдома з татом. Це вперше. Я лише хочу зателефонувати додому і дізнатися, чи все гаразд. Тут є зв’язок?

— Не зовсім, — вибачалася Фло. Чи то від хвилювання, чи з нервів, але її обличчя густо почервоніло. — Перепрошую, іноді ловить у кухні, в саду та на балконах, залежно від оператора. Проте у вітальні є стаціонарний телефон. Ходімо покажу.

Дівчата пішли до вітальні, а я повернулася до Тома. Відчуття, що ми раніше бачилися, не відпускало. Але це неможливо, тепер уже точно.

— Як ти познайомився з Клер? — запитала в нього.

— Театральні кола. Усі про всіх знають. Нас, власне, познайомив мій чоловік, він — режисер.

Ніна саркастично підморгнула мені за його спиною, я у відповідь лише насупила брови, що геть спантеличило Тома.

— Вибач, кажи далі.

— У будь-якому разі, ми зустрілися з Клер під час збирання коштів для Королівського театру. У Брюса був там якийсь проект, так і розговорилися.

— Ви актор? — запитала Ніна.

— Ні, драматург.

Зазвичай при зустрічі з іншим письменником виникає дивне відчуття маленького співтовариства. Братство масонів. Цікаво, чи відчуває слюсар те саме, здибавши іншого слюсаря? Чи кивають таємниче одне одному бухгалтери? Можливо, так відбувається саме тому, що ми зустрічаємося доволі нечасто. Письменники проводять більше часу з видавцями та власними агентами, а у випадку Тома — з режисерами та акторами, ніж з іншими письменниками.

— Нора — письменниця, — додала Ніна і окинула нас поглядом, так, наче ми два невеличкі борці перед виходом на ринг.

— Справді? — Том зиркнув на мене, ніби я оце щойно перед ним з’явилася. — Що ти пишеш?

Оф-ф. Питання, яке я ненавиджу. Завжди ніяковіла від розмови про мої книжки — так і не змогла перебороти відчуття, що хтось нишпорить у моєму щоденнику.

— Художня література, — відповіла, трохи повагавшись. Насправді мала уточнити: детективна література. Але як сказати про це людям? Миттю завалюватимуть сюжетами про вбивства.

— Справді? Псевдонім?

Ввічливий спосіб запитати: «Я чув про Вас?». Здебільше люди не такі тактовні.

— Л. Н. Шоу, «Н» нічого не означає. У мене не подвійне ім’я. Я його додала, бо Л. Шоу звучить якось дивно, а Л. Н. Шоу ніби простіше, якщо розумієш, про що я. Отже, ти пишеш п’єси.

— Так. Відверто кажучи, я навіть трохи заздрю письменникам. Ви маєте контроль над усім. Жодних тобі акторів, які нищать найкращі рядки, — він усміхнувся. Неприродно ідеальні зуби. Може, покрив їх порцеляною?

— Але працювати з людьми, мабуть, цікаво? Спільна справа, відповідальність. Вистава — це ж добрячий шмат роботи.

— Мабуть, так. Доводиться ділити славу, але принаймні коли обливають брудом, дістається усім.

Я хотіла ще щось додати, проте Мелані дзенькнула у вітальні — розмову завершено. Том обернувся на звук, нахил його голови та вираз обличчя одразу підказали, де я його бачила.

Оте фото. Фото профілю Клер із Фейсбуку. Це був він. Отже, людина на її фото зовсім не її партнер.

Я все ще блукала у своїх думках, коли до нас підійшла всміхаючись Мелані.

— Хух, нарешті додзвонилася до Білла. На домашньому фронті все гаразд. Перепрошую, я була занурена у свої переживання. Ніколи не залишала їх самих на ніч, тому якось моторошно. Не те, щоб я не довіряла Біллу, впевнена, все буде добре. Досить мені бідкатися. Ти Нора, еге ж бо?

— Ходіть до вітальні! — гукнула Фло з кухні. — Зараз буде чай!

Слухняно простуючи до неї, я не зводила очей з Тома та Мелані: цікаво, як вони відреагують на велику скляну кімнату.

— Краєвид за вікном — це щось, — нарешті прокоментував Том.

— Ага, — я витріщилася на ліс. Він стояв темною стіною, здавалося, тіні на крок наблизилися до будинку, викресливши небо. — Таке враження, що ти експонат, правда ж? Думаю, це через відсутність штор.

— Так наче твоя спідниця задерлася вище трусів, — раптом промовила Мелані і засміялася.