Фло? Могла вона таке утнути заради сміху? Вона нічого не знала про моє минуле з Джеймсом. Могла те влаштувати, щоб феєрично завершити свої «ідеальні» вихідні. Та й, зрештою, Мелані поїхала. Вільна спальня для двох. Це може пояснити її несподіваний нервовий зрив: не лише винна в розмахуванні зарядженою рушницею, а й у тому, що спланована забава перетворилася на лихо. Але в такому разі вона б знала, що це, скоріш за все, Джеймс підіймається сходами. Чому б вона тоді стріляла з рушниці, навіть якщо припустити, що та була незаряджена? Я бачила її лице й тіло, що ледве трималося на ногах, на краєчку сходів. Вона була непідробно нажахана. Або вона несповна розуму, або найталановитіша акторка з усіх, що довелося бачити.

Міг би це зробити Том? Чи могли чвари з Брюсом змусити його підставити Джеймса? Чи Ніна з її дивним спотвореним почуттям гумору вирішила утнути злий жарт? Але навіщо? Навіщо хтось із них учудив би таке?

Хитаю головою. Це мене доводить до божевілля. Ніхто не запрошував Джеймса. Ніхто. Жодного шансу розіграти вбивство за їхнім сценарієм не було.

— Ти помиляєшся, — звертаюся до тиші. — Ти мусиш помилятися. Найімовірніше, це його рішення. Якщо вони посварилися з Клер, можливо, приїхав, щоб те залагодити, як гадаєш? Він завжди був…

— Трішки йолопом? — запитує Метт і нервово посміюється. — Мабуть, ти маєш рацію. Обачливістю він ніколи не вирізнявся, тобто… — він робить паузу. Я бачу його затиснутий між колінами кулак. — Тобто, він був… — Метт затинається. Знову повисає тиша. Ми обоє думаємо про Джеймса, що живе в наших головах. — Я пам’ятаю, — додає він зрештою. — Пам’ятаю, як якось в університеті він видерся на стіну й одягнув Сантині шапки на всі кам’яні химери. Ідіот, він же міг загинути.

На останньому слові дивлюся на нього й розумію, до чого йдеться. Здригаюся, і перш ніж стримати себе, простягаю руку.

— Мені ліпше піти, — каже Метт. — Сподіваюся, ти скоро одужаєш.

— Усе буде гаразд, — кажу йому. Потім змушую себе додати, оскільки знаю, якщо не скажу це, шкодуватиму. — Ти… ти зможеш прийти знову?

— Повертаюся вранці до Лондона. Проте буде чудово, якщо підтримуватимемо зв’язок.

Біля історії хвороби лежить ручка, він бере її і надряпує номер телефону на придатному для запису клаптику паперового горнятка з-під кави.

— Твоя правда, — Метт обережно ставить горнятко на шафку біля ліжка. — Треба було обрати воду. Щасти, Лео.

— Щасти.

Двері повільно зачиняються за ним, крізь вузьке скляне полотно дверей я бачу, як зникає в коридорі його силует. Так дивно людині, що живе сама й настільки самодостатня, почуватися такою самотньою.

Вечеряю, знову стукають у двері. Години для відвідування добігли кінця — табличка на стіні сповіщає пацієнтів та їхні сім’ї: 14:00–16:00 та 19:00–21:00.

Тому Ніна, яка нишком прокрадається в палату, мене справді дивує. Тримає пакунок, пальці притулила до губ.

— Тс-с-с. Пробралася виключно через те, що скористалася перевіреним: Ви що — не знаєте, хто я?

— Знову сказала, що ти родичка Сальми Гайєк?

— Що за дурня! Вона ж навіть не бразилійка.

— І не лікар.

— Твоя правда. У будь-якому разі, я сказала, що одразу назад, тримай, — вона кидає пакунок на ліжко. — Мушу визнати, не «від-кутюр», але тобі й так пощастило, що це не пастельний велюр. Зробила все, що могла.

— Вони прекрасні, — відказую вдячно, порпаючись у незнайомій сірій одежині. — Чесно. Єдине, що важливо — жодних позначок «Власність лікарні» та закрита спина. Щиро, щиро тобі дякую, Ніно.

— Навіть принесла тобі капці, ляпанці, щоправда. Знаю, що іноді твориться в лікарняному душі. Плюс, якщо тебе без попередження випишуть, принаймні буде в чому ходити. У тебе ж шостий, так?

— Насправді п’ятий, проте не хвилюйся. Шостий — просто ідеальний. Ось, — знімаю кардиган і повертаю їй. — Тримай.

— Ой, не переймайся. Нехай побуде в тебе, поки не повернеш свої речі. Гроші потрібні?

Заперечливо хитаю головою, проте вона дістає дві десятки й кидає їх у шафку.

— Зайвими не будуть. Принаймні, як остогидне лікарняна їжа, купиш паніні. Так, все. Мушу йти.

Проте не йде. Стоїть і дивиться вниз на свої короткі квадратні нігті. Знаю, вона хоче щось сказати, але через незвичне хвилювання тримає слова при собі.

— Тоді біжи, — врешті-решт, кажу їй, сподіваючись вивести на розмову. Проте вона прощається й повертається до дверей.

Ніна штовхає двері, зупиняється й обертається.

— Слухай, те, що казала раніше, я не мала на увазі…

— А що ти казала?

— Про Джеймса. Про мотив. Насправді я ніколи не думала, що ти… Дідько лисий, — вона глухо б’є кулаком у стіну. — Це маячня. Знаєш, я й досі думаю, що це нещасний випадок, саме це я й сказала Ламарр. Ніколи не вважала тебе причетною. Я лише хвилювалася, чуєш? Про тебе. Не через тебе.

Я видихаю те, що, й сама не знала, сиділо в мені. Спускаю ноги на підлогу. Невпевнено йду до неї й обіймаю.

— Усе гаразд. Я знаю, що ти маєш на увазі. Я й сама хвилююся за нас усіх.

Вона гладить моє волосся, я опускаю руки. Ніна дивиться на мене.

— Вони ж не вважають це нещасним випадком, хіба ні? От що за холєра?

— Хтось зарядив рушницю, — відповідаю їй. — Це найвагоміший аргумент.

— Але навіть коли й так. Це міг бути будь-хто. Тітка Фло сама могла зробити це помилково, а потім побоялася зізнатися поліції. Якби хтось із нас хотів Джеймсової смерті, на біса заманювати його в бозна-яку діру, щоб убити?

— Не знаю, — відказую. Через спробу постояти навіть протягом короткої розмови, ноги втомлюються й починають труситися. Відпускаю Нінину руку і йду похитуючись до ліжка. — Я й справді не знаю.

— Я думаю лишень… — починає Ніна, проте слова обриваються.

— Що?

— Я думаю лишень… Облиш. Знаєш, хай яке там жахіття трапилося між тобою та Джеймсом, я гадаю, що тобі варто їм розповісти, — Ніна тримає мою руку. — Знаю, що не з моїм розумом міркувати про це, і мені слід піти до біса зі своєю непроханою порадою, але вважаю, хоч би що там було, не все таке безпросвітне, як ти малюєш. І буде значно краще, якщо ти розповіси їм усе зараз.

Утомлено заплющую очі, тру кляту пов’язку на лобі, що люто свербить. Зітхаю і розплющую очі знову. Ніна ще тут, руки в боки, поза свідчить про якесь войовниче занепокоєння.

— Я подумаю, — відповідаю їй. — Згода? Я подумаю. Обіцяю.

— Згода, — відказує Ніна. Її нижня губа відкопилена, як у дитини. Знаю, якби й досі там було металеве кільце напроти зубів, вона б ним точно клацала. Пам’ятаю цей звук під час іспитів. Дякувати Богу, Ніна зняла його, здобувши кваліфікацію. Вочевидь пацієнти не люблять хірургів із дірками на обличчі. — Усе, треба йти. Бережи себе, Шоу. Якщо тебе випхають без попередження, зателефонуй, добре?

— Звісно.

Ніна пішла, а я лежу, обмірковую її слова й думаю, наскільки вона має рацію. Голова пече та свербить, ще трохи й терпіти більше несила. Підводжуся, повільно йду, як стара бабця, до ванної кімнати, вмикаю світло.

Відображення, що зустрічає мене в дзеркалі, значно страшніше за вчорашнє. Обличчя болить не так сильно, проте синці майорять фіолетовими, жовтими, коричневими та зеленими барвами — зібрано всі відтінки, щоб художнику творити пейзажі Нортумберленда. Забачивши все це, я лиш криво усміхаюся. Проте я прийшла сюди не синці роздивлятися. Мене цікавить пов’язка.

Починаю з краєчка стрічки, потім видихаю полегшено, коли вона здирається із шаленим, проте приємним болем, бо маленькі волосинки на скронях та лінії волосся так і лишаються прилиплими до клею на стрічці, а пов’язка смикає рану.

Я очікувала побачити шви, проте нема жодного. Натомість — довгий огидний поріз, заліплений смужками, загалом схоже на… А хіба могли мене заклеїти суперклеєм?

Мені вистригли невеличке півколо на краєчку шкіри черепа, саме в тому місці, де поріз тікає у волосся, що вже починає відростати. Доторкаюся пальцями. М’які колючки, як гребінець для немовлят.