Полегшення. Полегшення від холодного повітря, що огортає мій лоб, змітає свербіж та позбавляє лещат пов’язки… Викидаю закривавлену шматину у відро й повільно йду до ліжка, досі розмірковуючи про Ніну. І Ламарр. І Джеймса.

Те, що трапилося між мною та Джеймсом, зовсім не стосується справи. Проте, можливо, Ніна має рацію. Ймовірно, мені варто про все зізнатися. Можливо, після довгого мовчання упродовж усіх цих років я відчую полегшення.

Нікому це не відомо. Ніхто не знає, окрім мене та Джеймса.

Як же довго я носила й плекала в собі злість на нього. І ось тепер її нема. Його нема.

Коли Ламарр прийде вранці, найімовірніше, я їй розповім. Чистісіньку правду, не лише правду, бо й усе, що я їй переповідала, було правдою. Але це не вся правда.

А правда — ось вона яка.

Джеймс мене кинув. Отже, він мене покинув, надіславши лише повідомлення.

Але те, що я приховувала останніми роками, — це причина. Чому. Він пішов, бо я була вагітна.

Я не знаю, в який саме з тих десятків, а може, й сотень разів, я завагітніла. Ми намагалися бути обережними, принаймні ми думали, що обережні.

Знаю лишень, якось зрозуміла, що надто довго не було менструації. Зробила тест.

Ми сиділи на ліжку в Джеймсовій кімнаті на горищі, коли я про все розповіла. Він побілів, дивився на мене широкими чорними очима, в яких засіла паніка.

— Не може… — почав він, потім додав. — Ти не могла…

— Помилитися? — закінчила я питання. Хитнула головою, навіть витиснула смішок. — Повір мені, ні. Я зробила вісім тестів.

— «Аварійні» таблетки? — вів він далі. Я спробувала взяти його за руку, проте він підвівся й почав рискати по невеличкій кімнаті.

— Уже запізно, але так, пила. Нам треба… — в горлі пересохло. Зрозуміла, що намагаюся стримати плач. — Нам потрібно в-вирішити…

— Нам? Це твоє рішення.

— Я хотіла поговорити з тобою. Я знаю, чого хочу, але це твоя д…

Також твоя дитина — це те, що я збиралася сказати. Проте ніколи так і недоговорила. Він зітхнув, ніби отримав ляпаса, й відвернувся.

Я підвелася й пішла до дверей.

— Лео, — його голос задихався, — зачекай.

— Слухай, — моя нога стояла на сходинці, сумка висіла на плечі. — Знаю, що це зараз вилилося на тебе. Коли будеш готовий поговорити… Зателефонуй, добре?

Але він так і не подзвонив.

Коли прийшла додому, зателефонувала розгнівана Клер.

— Де тебе чорти носили? Ти не прийшла! Я стовбичила з півгодини у фойє «Одеона», ти навіть не відповідала на дзвінки!

— Вибач, у мене були с-справи, — більш нічого не змогла вигадати.

— Що? Що трапилося? — вона допитувалася, але я не могла відповісти. — Я зараз зайду.

Він так і не подзвонив. Натомість пізніше увечері надіслав повідомлення. Післяобіддя я провела в Клер, сушила голову над тим, що робити, чи казати мамі, чи притягнуть Джеймса до кримінальної відповідальності, адже вперше це трапилося, коли мені було п’ятнадцять. Хоча зараз мені було вже шістнадцять, і від дня народження минуло кілька місяців.

Повідомлення надійшло близько восьмої.

Я й вирішила сама. Мамі нічого не розповіла. Клер, а Клер була неймовірною. Так, вона й справді може бути різкою та фальшивою, вміло маніпулювати, проте в кризовій ситуації, як от ця, вона була, як левиця, що захищає своє дитя. Озираючись у минуле, я розумію, чому ми тоді товаришували. І знову, і знову наштовхує мене на думку, якою егоїсткою я була після того.

Вона поїхала разом зі мною автобусом у лікарню. Це був ранній термін вагітності, настільки ранній, що обійшлося таблетками. І скоро все скінчилося.

Це не був аборт. Я не звинувачую в тому Джеймса, це те, чого я хотіла. Я не хотіла дитини в шістнадцять. І хай би що там трапилося, його вини було не менше, ніж моєї. І хай би що думали собі люди, не це мене вбило. Я не катуюся через втрату згустка клітин. Я відмовляюся від почуття провини.

Нічого з переліченого.

Річ у… Я не знаю. Я не знаю, як це описати. Гадаю, гордість. Щось на кшталт невіри у власну тупість. Я думала, що так сильно його кохала і так сильно помилилася. Як я могла? Як це я могла так неймовірно й страшно помилитися?

І якби я повернулася до школи, мусила б жити з цим розумінням — згадка про нас обох в очах інших. Розповідати сотням: Ні, ми не разом. Він мене кинув. Я нормально.

А мені було паскудно. Я була дурепою, бісове маленьке страшко. Як я могла так помилитися?

Я завжди вважала, що добре розбираюся в людях. Вважала, що Джеймс хоробрий, турботливий, що він мене любить. Але це все виявилося брехнею. Він був слабким боягузом, якому забракло сміливості поставити крапку між нами, дивлячись мені у вічі. Я більше ніколи не довірятиму своїм оцінювальним судженням.

Усе відбулося під час підготовки до випускних іспитів середньої школи.

Екзамени я склала, але до школи більше не повернулася. Навіть, щоб забрати результати. Вечірка восени теж обійшлася без мене. Я не бачила більше вчителів, що допомагали та підтримували під час іспитів. Натомість я перейшла до підготовчого коледжу для вступу до університету. До нього можна було дістатися на двох потягах, саме там, де я була впевнена, що мене не знають. Мій день тривав скажено довго. О 5:30 ранку я виходила, а о 18:00 приповзала. Зрештою мама продала будинок, щоб переїхати до Філа. Мене б це мало розізлити, адже це будинок мого діда, де я виросла, де ми жили разом упродовж стількох років, де кожен куток наповнено було безліччю спогадів. І глибоко в душі я лютувала, проте таки відчула полегшення. Остання нитка з Редінгом та Джеймсом порвалася. Я більше ніколи його не побачу.

Ніхто, за винятком Клер, не знав, що трапилося. Але навіть вона не знала про повідомлення. Наступного дня я прийняла рішення щодо майбутнього дитини і наших з Джеймсом стосунків.

Вона обійняла мене, заплакала і промовила:

— Ти така хоробра.

Проте я нею не була. Я теж була боягузкою. Так і не зустрілася з Джеймсом, ніколи не спитала: чому? Як він міг так учинити? Це страх? Боягузтво?

Я чула, що після тієї історії він систематично спав з дівчатами та хлопцями з Редінга.

Це лише підтвердило мої припущення. Джеймса Купера, якого, як я вважала, знаю, ніколи не існувало. Це витвір моєї уяви. Хворої уяви, сплетеної із власних сподівань.

А зараз — зараз я дивлюся крізь марево десяти років… і не знаю. Не те, щоб я його виправдовувала за необачну жорстокість повідомлення, проте я бачу себе: розлючену, праведну, що дотискала й була готова розчавити обох.

Можливо, я шукаю собі виправдання. За помилку, яку зробила, полюбивши Джеймса. Я розумію, якими ми були ще юними, трохи старшими за дітлахів з їхньою безтурботною жорстокістю та чорно-білою мораллю.

Коли ти молодий, сірого не існує. Лише чорне чи біле, погане та хороше. Правила прості — ігровий майданчик моралі, окреслений полями етики, з чітко прописаними фолами та пенальті.

Джеймс зробив помилку.

Я йому довіряла.

Але і я зробила помилку.

Проте зараз… Зараз я бачу лише налякане дитя, яке зіткнулося з тягарем моралі і не знає, як його нести. Я дивлюся на його слова так, як він бачив їх тоді — спроба перекласти остаточне рішення на його плечі, відповідальність, до якої він не був готовий і якої не хотів.

Я й себе бачу — точнісінько таке ж налякане, погано підготовлене створіння.

І мені страшенно шкода нас обох.

Коли Ламарр приходить уранці, на її обличчі — нова гримаса. За її спиною з’являється колега, вона тримає щось у руці.

— Норо, — преамбули нема. — Ви впізнаєте цю річ?

— Так, — здивовано відповідаю. — Це мій телефон. Де ви його знайшли?

Замість відповіді Ламарр сідає, вмикає диктофон і промовляє низьким офіційним тоном слова, яких я боялася, як лиха.