— Леоноро Шоу, ми хотіли би вас допитати як підозрювану в смерті Джеймса Купера. Ви можете нічого не відповідати, проте, якщо під час допиту не надасте даних, на які пізніше посилатимуться в суді, — це може зашкодити вашому захисту. Усе, що ви скажете, може бути використано як доказ. Ви маєте право на адвоката. Вам усе зрозуміло?

Якщо ти не винний, боятися нічого. Правда ж?

Але чому тоді мені так страшно?

Мої попередні свідчення не записували, мене не попереджали. Вони не слугували доказом у суді. Отже, спочатку кілька хвилин ми ще раз пробігаємо по фактах, які я вже розповідала Ламарр. Відновлюємо події для запису. Я не хочу адвоката. Знаю, це дурість, проте не можу позбутися відчуття, що Ламарр на моєму боці, що я їй довіряю. Якщо я зможу переконати її у своїй непричетності, все буде добре. Що може зробити адвокат?

Ламарр покінчила з відомими фактами і береться до роботи.

— Будь ласка, погляньте на цей телефон, — простягає мені запакований у пластик телефон. — Ви його впізнаєте?

— Так, це мій телефон, — насилу стримуюся, щоб не гризти нігті. Останні кілька днів перетворили їх на збиті тупі уламки.

— Ви впевнені?

— Так. Я впізнаю подряпину на корпусі.

— І ваш номер… — вона проглядає свій блокнот і зачитує цифри вголос. Я киваю.

— Так, усе правильно.

— Мене цікавлять останні ваші дзвінки та повідомлення. Можете мені розповісти, що пам’ятаєте?

Цього я не очікувала. Не бачу жодного зв’язку між ними та Джеймсовою смертю. Можливо, вони намагаються визначити наші дії та переміщення? Знаю, вони можуть визначити місце розташування за допомогою сигналів мобільника.

Щосили намагаюся пригадати.

— Власне, було лише кілька. Сигналу в будинку не було. Я перевіряла голосову пошту, коли поїхали стріляти… і Твіттер. О, я передзвонила в магазин велопослуг у Лондоні, вони ремонтують мій велосипед. Гадаю, це все.

— Жодних повідомлень?

— Я… я не думаю, — намагаюся пригадати. — Ні, я більш ніж упевнена, що ні. Гадаю, останнє відправляла Ніні. Це було в п’ятницю, казала, що чекаю на потяг.

Вона плавно змінює курс.

— Я хотіла би більше дізнатися про ваші стосунки з Джеймсом Купером.

Хитаю головою, намагаючись надати обличчю спокійного, охочого до співпраці виразу. Це було очікувано. Ймовірно, Клер прийшла до тями. Шлунок потроху починає зводити.

— Ви познайомилися в школі, так?

— Саме так. Нам обом було по п’ятнадцять чи шістнадцять. Ми якийсь час зустрічалися, потім розійшлися.

— Як довго тривали стосунки?

— Чотири чи п’ять місяців.

Це не цілковита правда. Ми зустрічалися півроку. Але я вже сказала «якийсь час», а шість місяців не звучить, як «якийсь». Не хочу створювати образ, що спростовує власні слова. На щастя, Ламарр не заглиблюється в дати.

— Ви підтримували стосунки після цього?

— Ні.

Вона чекає на мої пояснення. Я теж чекаю. Ламарр схрещує руки на колінах і дивиться на мене. Не знаю, що в неї на думці, проте існує єдина річ, що вдається мені якнайкраще, — мовчати. Довжелезна пауза зависає в повітрі. Я чую навіть ледь помітне, чітке цокання її дорогого годинника. Стає на мить цікаво, звідки в неї гроші на спідницю, придбану не на зарплату поліціянта, а також на широкі золоті сережки. Вони більш ніж схожі на справжні.

Хоча, це не моя справа. Це лише закуска, щоб посмакувати мозок, поки минає час, а я мовчу. Урешті-решт, з’являється, здається, компаньйон Ламарр. Детектив-констебль Робертс — кремезний чолов’яга з опецькуватим обличчям, на якому завмерло одвічне незадоволення.

— Ви стверджуєте, що за десять років жодного разу не контактували з ним? — різко запитує Робертс, — проте на весілля він вас запросив?

Дідько. Сенсу брехати нема. Це можна перевірити за дві хвилини, поговоривши з матір’ю Клер, чи хто там готував список гостей.

— Ні. Мене запросила Клер на дівич-вечірку, на весілля я не збиралася.

— Це не видається вам дивним? — повертається до розмови Ламарр. Вона усміхається, таке враження, що зібралися подружки випити капучино. Круглі рум’яні щоки, високі вилиці додають їй рис Нефертіті, вона усміхається, а вуста сповнюються теплом та шляхетністю.

— Не дуже, — брешу. — Я Джеймсова колишня. Гадаю, Клер подумала, що нам обом буде незручно.

— А нащо тоді запрошувати вас на вечірку з нагоди майбутнього весілля? Невже це зручно?

— Не знаю. Вам ліпше запитати Клер.

— Отже, з моменту розриву ви жодного разу не спілкувалися з Джеймсом Купером?

— Ні. Жодного контакту.

— Повідомлення? Електронні листи?

— Ні. Жодного.

Зненацька я не розумію, до чого вони ведуть. Вони що — намагаються встановити мою ненависть до Джеймса? Що я не могла винести його присутності поряд із собою? Мій шлунок знову бурчить, тихий голос у голові шепоче, що занадто пізно просити адвоката…

— Послухайте, — я таки кажу, додаючи голосу гучності, — це ж нормально — не підтримувати зв’язок із колишніми.

Проте Ламарр не відповідає. Вона знову збиває мене з пантелику, змінюючи напрямок розмови:

— Ви можете розповісти про своє перебування в будинку. Ви виходили за межі приватної власності?

— Власне, ми їздили стріляти по глиняних тарілках, — непевно відповідаю. — Але ж вам про це відомо.

— Я маю на увазі самостійно. Ви виходили на пробіжку, еге ж?

Пробіжка? І відчуваю, як ґрунт зникає під ногами. Ненавиджу ситуацію, коли не розумію, куди вони ведуть.

— Так, — беру подушку й притискаю до грудей. А потім, згадавши про необхідність грати у співпрацю, додаю. — Двічі. Уперше після приїзду в п’ятницю, а вдруге — у суботу.

— Ви можете сказати приблизний час?

Намагаюся згадати.

— Гадаю, у п’ятницю десь пів на п’яту. Можливо, й раніше. Пам’ятаю, що вже добряче стемніло. Повертаючись, зустріла Клер на під’їзній дорозі близько шостої. А в суботу… Було рано. До восьмої, думаю. Точніше сказати не можу. Сто відсотків — не раніше шостої, бо вже розвиднялося. Мелані не спала, вона може знати.

— Добре. — Ламарр занотовує час, не довіряючи запису. — І ви не користувалися телефоном під час бігу?

— Ні. — Що це за дурня? Мої пальці впиваються у м’якоть подушки.

— А в суботу ввечері ви виходили?

— Ні, — але потім щось пригадую. — Вам розповіли про сліди?

— Сліди? — вона спантеличена, відриває очі від записника. — Які сліди?

— Були сліди на снігу. Коли я поверталася того першого ранку з пробіжки. Вони вели від задніх дверей до гаража.

— Гм, перевірю. Дякую, — вона робить позначку. Потім змінює курс знову. — Ви більше нічого не згадали про той проміжок часу, коли вибігли з будинку. Коли намагалися наздогнати машину?

Хитаю головою.

— Вибачте. Я пам’ятаю, як продираюся крізь ліс… Спалахи машин, розбите скло… Проте ні. Нічого чіткіше не пригадується.

— Ясно, — вона закриває нотатник і підводиться. — Дякую, Норо. Іще є запитання, Робертсе?

Її колега заперечливо хитає головою, Ламарр озвучує час і місце для диктофона, вимикає його і виходить.

Я підозрювана.

Вони пішли, а я сиджу і намагаюся це перемолоти.

Це тому, що знайшовся телефон? Але який зв’язок може мати телефон з убивством Джеймса?

А потім я розумію одну річ, яку мені варто було б знати раніше.

Я завжди була підозрюваною.

Єдина причина, чому раніше мене допитували без застороги — відсутність доказів та свідчень. З моєю простріленою пам’яттю будь-який адвокат міг виліпити будь-які свідчення. Вони хотіли інформації, наданої тверезим розумом. Вони хотіли отримати її швидко — годі ризикувати, базікаючи з людиною, що перебуває у стані, в якому нема жодної певності.

А от зараз лікарі підтвердили мою адекватність і що стан придатний для допиту. Зараз вони почнуть працювати над справою. Зараз… Зараз я підозрювана.

Мене не арештували. За це ще можна чіплятися.

Мене не притягнуто до кримінальної відповідальності.