— Але з нею ж усе буде гаразд?

— Не знаю. Вона випила купу снодійних таблеток, змішавши їх з «Валіумом» та добрячою порцією «Парацетамолу». А потім запила це віскі. Мене найдужче турбує «Парацетамол». Бридка штука — можеш прокинутися в пречудовому стані в лікарні, а потім, саме тієї миті, коли ти вирішив, що самовбивство не вписується у твої весняні плани, печінка перестає функціонувати.

— Боже милостивий, бідолашна Фло… Вона сказала… Вона пояснила причину?

— Вона залишила записку зі словами, що більше не могла з тим жити.

— Ти думаєш? — зупиняюся, не знаючи, як запитати.

— Що? Загризло сумління? — майже відчуваю, як Ніна десь там стенає плечима. — Я не знаю. Але, хоч би що було з патронами, рушницю тримала вона. Не думаю, що Ламарр та Робертс з нею гралися в цяцьки.

— Де вона знайшла таблетки?

— Їй лікар виписав «Діазепам» та снодійні. Вона — ми… нас тримали під страшенною напруженістю. На її очах застрілили чоловіка. Схоже на посттравматичний стрес.

Заплющую очі. Як безпечно бути тут, загорнутою в ковдру незнання, у той час, поки Фло розривало на шматки.

— Вона була одержима, — повільно веду. — Ти пам’ятаєш, як вона безупинно торочила про ідеальну дівич-вечірку Клер.

— Знаю, — відповідає Ніна. — Повір, упродовж останніх кількох днів ми наслухалися вдосталь. Окрім плачу та звинувачень на свою адресу за все, що сталося, від неї нічого не почули.

— Але що сталося, Ніно? — раптово зрозуміла, що я до болю в пальцях впиваюся в пластмасову слухавку. — Ламарр вважає, що я — вбивця. Я знаю, вона такої думки. Вони запитували щось дивне про мій телефон. Мене офіційно попередили. Я підозрювана.

— Ми всі підозрювані, — втомлено відповідає Ніна. — Ми були в будинку, де підстрелили чоловіка, який помер. Це не лише ти. Трясця його матері, як же я хочу, щоби все це скінчилося. Я страшенно скучила за Джес, я насилу тримаюся.

Її голос втомлений. Втомлений не лише через це, а й абсолютно через усе. Раптом я бачу її та Тома в готельних номерах, вони чекають на допит, на відповіді, на новини про Фло та Клер…

Вони забрали і Нінин телефон також. Їй сказали не залишати межі містечка. Вона в тій самій пастці, що і я. У пастці подій, що відбулися в будинку.

— Знаєш, мені вже час, — зрештою говорить Ніна. — Мобілки з паскудною оплатою, не певна, що ще лишилися гроші. Я тобі передзвоню й лишу номер у реєстратурі, добре? Попроси мене набрати, коли тебе виписуватимуть.

— Домовилися, — зрештою кажу їй. У горлі зшерхло, кашляю, намагаючись це приховати. — Бережи себе, чуєш? Навіть не думай картати себе через Фло. Все з нею владнається.

— Я й справді не знаю, чи з нею все нормально, — похмуро відказує Ніна. — Я стикалася з передозуванням «Парацетамолом» у студентські роки, і мені відомий процес. Але дякую, що клопочешся. І Норо…

Вона замовкає.

— Так?

— Я… Ой, до біса все, жодного сенсу озвучувати. Забудь.

— Що?

— Я лише хотіла сказати — спробуй згадати, що трапилося після того, як ти вибігла з будинку, добре? Від цього чимало залежить. Я не тисну, — вона обрамляє слова непевним смішком.

— Так, я знаю. До зустрічі, Ніно.

— До зустрічі.

Кладу слухавку, тру обличчя. «Не тисну», — сказала Ніна. Може, їй воно й смішно, але ми обидві знаємо тягар тиску, який доводиться зараз терпіти. Терпіти нам усім.

Я мушу згадати. Я мушу згадати.

Заплющую очі, намагаючись пригадати.

— Норо, — чиясь рука смикає мене за плече, намагаючись розбудити. — Норо.

Кліпаю очима, пробую підвестися, намагаюся зрозуміти, де я і що відбувається.

Це Ламарр, я спала.

— Котра година? — сонно запитую.

— Майже полудень, — відказує різко. Жодного натяку на усмішку. Загалом у неї досить похмурий вигляд. Детектив-констебль Робертс стоїть позаду, його суворий погляд зосереджений та непорушний. Створюється враження, що із самісінького народження йому встромили олівець й наліпили кислу міну на обличчя. Неможливо уявити його в обіймах з дитиною чи під час поцілунку з коханою.

— Ми би хотіли поставити вам кілька запитань, — заявляє Ламарр. — Вам потрібна хвилинка?

— Ні, ні, все добре, — відповідаю. Поводжу головою, намагаючись остаточно прокинутися. — Продовжуйте.

Ламарр киває, вмикає диктофон і повторює попередження. Потім дістає аркуш паперу.

— Норо, будь ласка, прочитайте це. Це виписка з електронних листів та повідомлень, відправлених з вашого та Джеймсового телефонів протягом кількох останніх днів.

Вона передає мені папір, я сідаю зручніше, стираю сон з очей, намагаюся сконцентруватися на щільно надрукованих рядках. Це список повідомлень із зазначеними номерами, датами та часом відправлення. Там ще написані якісь дані, проте я не можу їх розібрати, можливо, GPS-локація?

Перше в списку відправлене з мого номера, час: п’ятниця, 16:52.

Довга пауза. Наступна відповідь від Джеймса датується п’ятницею, 23:44.

Відповідь закріплена суботою, 7:21.

Ще одна пауза. Відповідь Джеймса надійшла о 14:32.

Ще одна довга пауза. Джеймсова відповідь відправлена о 17:54, вона майже розриває моє серце.

А потім о 23:18.

А потім все.

Коли я підводжу погляд на Ламарр, знаю, що очі топляться у морі сліз, голос зламаний та німий.

— Допитувана закінчила читати виписку, — вона тихо промовляє для запису. Потім звертається до мене, — Отже, Норо? Пояснення? Невже ви думали, ми їх не знайдемо? Видаляти їх не було сенсу, все вдалося відновити із сервера.

— Я… я… — роблю спробу. Глибоко вдихаю. Змушую себе заговорити. — Я н-не відправляла їх.

— Справді… — це не запитання, а просте, дещо втомлене підтвердження.

— Справді. Ви мусите повірити мені, — знаю, що навіть якщо почну щось базікати, мені це не допоможе. — Хтось міг їх надіслати. Хтось міг скопіювати мою сім-карту.

— Повірте мені, ми до цього вже звикли, Норо. Повідомлення були відправлені з вашого телефона, час відповідає вашій відсутності під час пробіжок та поїздки на стрільбище по глиняних тарілках.

— Але я не беру із собою телефон на пробіжку!

— Докази GPS більш ніж переконливі. Ми знаємо, що ви виходили з будинку й піднімалися на пагорб, щоб зловити сигнал.

— Я їх не відправляла, — безпорадно і марно повторюю. Хочу залізти в ліжко й закутатися з головою під ковдру. Ламарр дивиться на мене з висоти свого зросту, вона більше не сидить поруч, втішаючи. Її обличчя заклякло, як викарбуване. Там є дещиця співчуття, проте з’явилася невідома досі невблаганність. Її обличчя схоже на безжальну байдужість янгола, але не янгола милосердя, а янгола вироку. Він прийшов не заспокоїти, а вершити правосуддя.