— Ми також отримали результати проб з машини, Норо. Ми знаємо, що трапилося.

— Що трапилося? — намагаюся не панікувати, проте чую, як голос стрибає та тремтить. Їм відомо. Їм відомо те, що я не знаю. — Що трапилося?

— Клер вас підібрала, а коли зрештою вибралася на дорогу й рухалася на швидкості, ви схопили кермо, пам’ятаєте? Ви перехопили кермо і спрямували машину на узбіччя.

— Ні.

— Сліди ваших пальців по всьому керму. Садна на руках, зламані нігті — ви билися з Клер. Вона намагалася захиститися, тому її руки в ранах. Її шкіру знайшли під вашими нігтями.

— Ні.

Але навіть коли заперечую, в голові промайнув страшний кошмар: заціпеніле обличчя Клер, підсвічене зеленим сяйвом панелі приладів, мої руки хапають її.

— Ні, — повторюю знову, а в голосі — суцільне ридання. Що ж я накоїла?

— Норо, що вам розповіла Клер? Вона сказала, що одружується з Джеймсом?

Не можу говорити. Хитаю головою, але це не заперечення, я не можу з цим миритися. Я не можу стерпіти ці запитання.

— Допитувана хитає головою, — сухо додає Робертс.

— Фло розповіла про те, що трапилося, — безжально додає Ламарр. — Клер попросила її тримати язик за зубами. Вона планувала розповісти все тими вихідними, чи не так?

Господи.

— У вас не було з ним жодним стосунків після розриву, чи не так?

Ні. Ні. Ні.

— Ви марили ним. Клер не говорила до останнього, бо боялася вашої реакції. І в неї були на це всі підстави, я ж не помиляюся?

Розбудіть мене від цього кошмару.

— Тому ви заманили його в заміський будинок, а потім застрелили.

Ні. Боже. Я мушу щось сказати. Я повинна змусити Ламарр стулити рота, змусити ці спокійні, спритні й жорстокі звинувачення зникнути.

— Це правда, Норо? — Її голос м’який та шанобливий. Нарешті Ламарр сідає на край ліжка простягає руку. — Еге ж?

Підвожу голову, очі блищать, проте крізь сльози бачу обличчя Ламарр, доброзичливі очі, важкі сережки, занадто важкі, щоб така тонка шия змогла їх витримати. Чую клацання та шум диктофона.

Повертаю собі голос.

— Я хочу бачити свого адвоката.

Мене підставили? Але хто?

Намагаюся згадати час першого повідомлення, яке я, буцімто, відправила Джеймсові. Надіслане з мого телефона о 16:52. Саме тоді я бігала. Телефон лежав без нагляду в кімнаті. Хто мав до нього доступ?

Клер ще не приїхала, в цьому я певна, адже ми вперше зустрілися на під’їзній дорозі, але це міг бути будь-хто інший.

Але навіщо? Навіщо комусь отак мене руйнувати, руйнувати Джеймса, руйнувати Клер?

Прокручую в думках можливі варіанти.

Мелані видається найменш на таке здатною. Так, вона була там, поки я бігала, і коли на те пішло, вона єдина, хто не спав під час другої пробіжки. Але мені важко повірити, що її хвилювала я чи Джеймс до такої міри, щоб утнути щось подібне. Який сенс ризикувати всім, щоб звинуватити людину, яку вона навіть не бачила? І окрім того, вона поїхала, коли приїхав Джеймс… Заплющую очі, намагаюся стерти картинку, де Джеймс розпластався на закривавленій дерев’яній підлозі. Але попри це, вона могла замінити картридж, — шепоче писклявий голосочок у підсвідомості. — Вона могла зробити це будь-коли. І можливо, це пояснює причину метушливого від'їзду?.. Це правда. Вона таки могла замінити картридж. Але прорахувати решту — розчахнуті двері, рушницю, боротьбу…

Тоді Том. У нього було достатньо можливостей — він був у будинку разом із телефоном, а також на стрільбищі. І несподівано мене осяває: саме він відправив Клер їхати саму лісом. Чому вона так раптово знялася? У нас є лише його версія слів до неї. У світлі подій факт, що вона цілком перекрутила його слова, видається непереконливим. Невже вона могла так рвонути в ніч, не перевіривши? Зрештою, Ніна ж лікар. Вона — добрячий Джеймсів шанс на порятунок.

А що, як він сказав їй їхати? Та він будь-що міг заявити: Ніна не їде, вона сказала, мовляв, рушайте, а сама чекатиме на вас у лікарні. Щодо мотиву… Прокручую в голові п’яні розмови про його чоловіка та Джеймса. Якби ж я тоді звернула увагу… Якби ж я слухала! Але мені було нудно, нецікаво від плутанини невідомих імен та стервозного залаштункового життя. Невже собака заритий тут — стара образа між Брюсом та Джеймсом? Хтозна, може, й навпаки.

Але якось не клеїться. Навіть, якщо він і відправив Клер тієї ночі саму, що б цим досяг? Він же не міг прорахувати, що трапиться далі.

І найважливіше, він не міг знати про моє минуле з Джеймсом. Якщо, звісно, хтось йому не розповів.

Клер могла зробити це. Ця думка ні на мить не полишала, проте вбивство продумувалося так, щоб знищити не лише Джеймса, а й Клер. Варіант гарматного м’яса не спрацьовує; щось підступне та особисте ховається за тим, як мене навмисне втягнули й змусили обох згадати забуті рани. Хто це міг зробити? Навіщо комусь це робити?

Намагаюся поглянути на це, як на власну книжку. Якби я її писала, які причини могла б вигадати для Тома, щоб скривдити Джеймса? За задумом, я можу зліпити йому мотив, щоб понівечити й Клер. Але я? Особа, котра могла це вчинити, мусила би знати нас трьох. Хтось, хто знає, як усе розлетілося на друзки. Хтось такий, як…

Ніна.

Проте мій розум відмовляється це сприймати, навідріз відкидає цю ідею. Ніна може бути дивакуватою, різкою, саркастичною, часто необачною. Але в жодному разі вона не могла це зробити. Невже? Згадую її помежоване тугою обличчя через згадки про рани, що довелося лікувати в Колумбії. Вона живе, щоб допомагати людям. А й справді, не могла ж вона це втнути?

Проте щось шепоче мені тонесеньким голосочком на вухо, нагадуючи, якою бездушною може бути Ніна. Пам’ятаю, як колись напідпитку вона сказала: «Хірурги не ставляться до людей ніжно та чуттєво. Вони як механіки — лише прагнуть відкрити кришку, роздивитися, як працює, розібрати. Середньостатистичний хірург — це маленький хлопчик, який розбирає татів годинник, щоб побачити, як там усе працює, а потім не годен зібрати докупи. Що більше знань та практики, то краще ти добираєш схожі деталі. Але ми завжди лишаємо шрам».

Я пригадую також її періодичні шалені спалахи презирства до Клер. Згадую Нінину лють того вечора, коли вона розповідала, як Клер тиснула, підбурювала й насолоджувалася реакцією людей. Її сповнювала гіркота, що Клер випроваджувала її з гри упродовж усіх минулих років. Можливо, щось ховається там? Є якась причина, чому вона ніколи не зможе пробачити Клер?

І врешті-решт, я думаю про її дії в перший вечір на вечірці. Гра «Я ніколи не…». Пам’ятаю її навмисний злочинний намір у тому протяжному: «Я ніколи не спала з Джеймсом Купером».

Несподівано, попри спеку в задушливій маленькій кімнатці-сауні, мені стає холодно. Тому що це саме та особистісна злоба, що лежить у корені всієї ситуації. Це не лише цікавість через мене чи Джеймса. Це не бездумство. Це навмисна жорстокість до мене й Клер. Хто тепер тиснув, підбурював і насолоджувався реакцією людей?

Але я відкидаю цю думку. Я не буду думати такого про Ніну. Не буду. Якщо почну це припускати — зведу себе в могилу.

Фло. А до цього імені я повертаюся постійно. Фло була там із самісінького початку. Фло запросила гостей. Саме Фло стверджувала, що рушницю заряджено сліпими патронами.

Фло з її дивакуватим захопленням Клер. З її незвичною дивною напруженістю. Вона могла будь-коли дізнатися про мене та Джеймса. Вона ж найкраща подружка Клер з університету. Тож цілком нормально, що Клер сама розповіла їй про нас із Джеймсом?

Це тому в неї передозування? Вона зрозуміла, що накоїла?

Я підводжу голову, вдивляюся в простір, обмірковуючи це. А потім погляд зосереджується на русі за дверима.

Розумію, що це. Охорона повернулася, поліціянт біля дверей палати. Цього разу я не маю жодного сумніву: вони не прийшли мене охороняти, мене відправляють у поліцейський відділок. Мене арештують, допитають і посадять, якщо зможуть довести обвинувачення.