Холодно, неупереджено аналізую останню з присутніх на вечірці, цього разу вступаючи в суперечку із самою собою.

Я була там. Я могла надіслати ці повідомлення Джеймсові. Я могла поміняти сліпі патрони на справжні. Я тримала рушницю, коли Фло вистрелила. Що може бути простішим, аніж підштовхнути дуло й спрямувати його на Джеймса, коли він піднімався сходами?

І насамкінець найважливіше. Я була присутня, коли події розгорталися далі. Це я сиділа в машині, яка летіла бозна-куди з дороги.

Що трапилося в машині? Чому я не можу це пригадати?

Обмірковую слова лікаря Міллера: «Іноді мозок приховує події, з якими ми ще не готові мати справу. Я припускаю, це… механізм самозахисту».

До чого не готовий мій мозок? Це правда?

Розумію, що тремчу, як від холоду. Попри спеку в лікарні, задушливу, як завжди, я тягну з підніжжя ліжка Нінин кардиган і загортаюся в нього, вдихаючи запах її парфумів та цигарок, і намагаюся себе заспокоїти.

Мене підставили. Розіграли жорстокий жарт.

Мені аж млосно від думки про арешт та обвинувачення, мені й досі не віриться, що це все відбудеться. Певна річ, ну точно ж, якщо я все поясню, мені ж повірять?

Реально вибиває ґрунт з-під ніг усвідомлення того факту, що хтось страшенно не хоче, щоб я діяла саме так. Але хто? Відкидаю думку про останній варіант. Він надто химерний, щоби впустити його у власні думки, але підступний шепіт не змовкає, коли прокручую всілякі факти та події.

Коли лежу, згорнувшись калачиком, під тонким лікарняним простирадлом з Ніниним кардиганом на плечах, мені починають нашіптувати: «А що, коли це правда?».

День повільно тягнеться, таке враження, що я рухаюся у в’язкому сиропі. Це схоже на кошмари, що іноді бачу, в яких мої кінцівки стають занадто важкими, щоб пересуватися… За мною щось женеться, я мушу втекти, проте застрягла в багнюці. Ноги занімілі й повільні. Мені зостається лиш важко брести уві сні, а позад мене — щось страхітливе, воно наближається чимраз ближче.

Моя маленька палата дедалі більше скидається на камеру в’язниці: вузенька смужка скла з дротом, охоронець за дверима.

Якщо мене випустять, подальший сценарій відомий. Додому не поїду, мене арештують, влаштують допит, потім притягнуть до відповідальності. Повідомлення — більш ніж вагомий доказ, щоб мене затримати. А факт, що я заперечувала їх відправлення, лише ускладнює моє становище.

Я пам’ятаю багато років тому, коли ще писала першу книжку, спілкувалася з поліціянтом щодо технік допитів: «Ти дослухаєшся, — він сказав. — Ти дослухаєшся до брехні».

Ламарр та Робертс свою брехню почули: я сказала, що не відправляла повідомлення. Та попри це, вони реальні.

Намагаюся поїсти, проте їжа не смакує та так і лишається лежати на таці. Намагаюся читати, але слова розпадаються для мене, перед очима лише надрукована сітка, яку стирають інші фрагменти.

Я на лаві підсудних. За ґратами.

Фло в реанімації десь тут у лікарні.

Клер десь лежить без сил у ліжку, а її очі повільно рухаються під заплющеними повіками.

Джеймс у калюжі крові.

Раптом відчуваю той запах — запах різника з липкими від крові руками, моя піжама, калюжі на підлозі.

Стягую простирадла і встаю. Йду до ванної кімнати, обливаю обличчя водою, щоби змити сморід крові й нав’язливі спогади. Однак те, що прагну пригадати, на думку не спадає. Невже могла… Невже я могла відправити ті кляті повідомлення, а потім поховати спогади разом із подіями в машині?

Кому довіряти, якщо я сама собі не довіряю?

Ховаю обличчя в долонях, стою і розглядаю себе в дзеркалі під яскравим сяйвом флуоресцентної лампи. Синці й досі видніються під очима, але починають сходити. Мої очі запали, виглядаю, наче після жовтяниці. Темні плями в западинах біля перенісся та під очима. Проте я більше не схожа на виродка. Якби мала тональний крем, синці можна й замазати, але я цього не робитиму. Навіть на думку не спадало попросити про це Ніну.

Виглядаю змарнілою та старою. На обличчі сліди від жорсткої лікарняної білизни.

Розмірковую, длубаюся в собі. А там майже десять років живе шістнадцятилітня дитина. У мене й досі довге волосся, ловлю себе на думці, що в моменти напруженості й нині прибираю його назад. От лишень волосся більше нема.

Мені дозволять побачити його тіло?

Тремчу, проводжу мокрою рукою по закудланому волоссю, витираю долоні сірими спортивними штанами.

Повертаюся й виходжу з ванної.

У палаті мене збивають із пантелику зміни. Спочатку не знаю, що саме: книжка й досі на ліжку, капці під ним. Напівзаповнений глечик з водою на шафці, історія хвороби й досі криво стирчить на бильці в ногах ліжка.

Потім помічаю. Охоронця нема.

Йду до дверей, зазираю в переплетене дротом віконце. Стілець на місці. Горнятко з чаєм потроху парує. Але охоронця нема.

Невеличкий струмінь адреналіну пронизує мене, здіймаючи дибки волосся на потилиці. Тіло знає, що збираюся зробити, перш ніж мозок пошле сигнал. Пальці намацують капці, я взуваюся, руки застібають ґудзики Ніниного кардигана. Нарешті тягнуся за десятифунтовими банкнотами, що й досі лежать згорнутими в шухлядці шафи.

Серце гупає як скажене, коли натискаю на дверну ручку, чекаю миті, коли пролунає різке: «Стояти!» або поцікавиться медсестра: «Із тобою все гаразд, серденько?».

Але ніхто нічого не каже.

Виходжу з кімнати в коридор, минаю кілька палат, ноги в ляпанцях вистукують ляп, ляп, ляп по лінолеумовій підлозі.

Минаю кімнату медсестр — жодної душі. У крихітній кімнатці сидить медсестра, вона повернулася спиною до скляної стіни й працює з паперами.

Ляп, ляп, ляп. Крізь подвійні двері виходжу в головний коридор, там повітря менше просотане медикаментами, витає запах їжі з кухні в кінці коридору. Пришвидшуюся. Переді мною виринає знак «Вихід», що підказує, де повернути.

За рогом серце мало не розривається. Поліціянт стоїть одразу біля чоловічої вбиральні і щось бурмоче по рації. Кілька секунд вагаюся. Я мало не повертаю хвоста й не мчу назад до палати, перш ніж мою відсутність помітять.

Але я зостаюся. Заспокоююся й проходжу повз нього — ляп, ляп, ляп, — а серце відбиває — бам, бам, бам — у ритм крокам. Він навіть не глянув на мене.

— Роджере, — чую його прохання. — Зроби копію.

Потім повертає за ріг і зникає.

Я йду собі далі, не занадто швидко, але й не надто повільно. Безсумнівно, хтось же мене зупинить? Звісно, не можна ж ось так висковзнути з лікарні?

Ще один знак «Вихід» висить у коридорі між палатами. Я майже поряд. І ось біля останніх дверей до ліфтового майданчика я бачу щось, когось крізь вузьку скляну шибку.

Це Ламарр.

Повітря застряє в горлі, не роздумуючи, ховаюся у відокремленій сусідній палаті, молюся, щоб її мешканець спав.

Штори навколо ліжка завішені, проте я крадькома загортаюся ними. Стою, серце стугонить як скажене, чекаю і слухаю. Двері головної палати відчиняються, потім зачиняються. Я чую її кроки — цок, цок, цок, цок — по лінолеуму. Біля кімнати медперсоналу, що майже напроти палати, де я ховаюся, кроки зупиняються. Мої руки тремтять і чекають, що зараз штори розсунуть і мене знайдуть.

Вона щось ввічливо пояснює старшій зміни, я чую — цок, цок, цок, цок — звук її підборів у коридорі, десь неподалік від вбиральні та моєї палати.

Слава Господові, слава, слава Йому.

Слабкі ноги тремтять від полегшення, здається, що зараз впаду. Але я не можу. Я мушу звідси вибратися, перш ніж вона зайде до палати і зрозуміє, що мене нема. Раптово шкодую, що не намостила подушок й не завісила вікно.

Хапаю ротом кілька разів повітря, намагаючись угамувати нерви, повертаюся, щоб вибачитися перед пацієнтом.

А потім бачу того, хто лежить у ліжку, серце мало не зупиняється.

Це Клер.

Клер лежить із заплющеними очима, їй дісталося ще гірш, ніж мені. До неї приєднано більше приладів, велика кількість дротів стирчить з-під простирадл.