Такого ще не було. Що трапилося з м’язами в лікарні?

Я не подолала ще й половини шляху, а ноги тремтять від спазмів, що дають про себе знати, коли я силкуюсь іти швидше. Через затверділі від холоду підошви капців п’яти починають кривавити, але вони німі, тому я не відчуваю болю. Про це дізнаюся лише з червоних цяток, що перемішуються зі сніжною крупою.

Принаймні багнюка замерзла, а отже, я не борюся з липким місивом, що пристає до п’ят. Але коли перечіплююся і нога потрапляє в глибоку колію, щось тріщить, стопа проломлює тоненьку крижану кірочку й занурюється в холоднючу калюжу бруду, що сховалася під нею.

Перехоплює дух, я вию і болісно дістаю ногу з гострого льоду. Той крик більше схожий на жалісний писк спійманої совою миші.

Мені холодно. Мені страшенно холодно.

Я втнула дурницю?

Проте мушу йти далі. Я на півдорозі. Немає сенсу повертатися. Навіть якщо зловлю когось на дорозі, куди їхати? Назад до лікарні, де на мене чекають наручники та Ламарр? Я висковзнула, намагаючись утекти від правосуддя. Це необхідно зробити. Шляхів для відступу нема.

Силую ноги, крок за кроком. Аби хоч трохи зігрітися, обіймаю себе руками, дякуючи Богові та Ніні за синій кардиган. Єдина річ, що захищає мене від переохолодження. Знову низько стогне та гуде вітер між деревами. Сніг гойдається й падає на землю.

Ще один крок.

А тоді за ним ще один.

Не можу сказати, чи близько до будинку. Більш немає сяйва, що вело мене туди. Не знаю, як довго бреду на цьому пронизливому холоді. Знаю лише, що повинна йти, бо якщо зупинюся, помру.

Щокроку починають виринати фрагменти. Фло з перекошеним від жаху обличчям, вона тримає рушницю біля грудей. Заціпеніле Нінине обличчя, її залиті кров’ю руки, вона намагається зупинити кровотечу. Джеймс. Джеймс лежить у калюжі власної крові й помирає.

Тепер я знаю, що він намагався сказати, коли шепотів: «по… Лео?».

Це не «повідом» чи «повідомили». Це «повідомлення». Він запитував, навіщо я його сюди покликала. І чому дозволяю ось так померти.

Він приїхав до мене. Він приїхав, бо я попросила.

Я просила його?

Більше не впевнена. Господи, як же холодно.

Так важко дати лад думкам.

Пам’ятаю роздруковані на аркуші паперу повідомлення, що показала Ламарр. Я більше не впевнена, чи пам’ятаю їх до того, як мені їх показали, чи після.

Я просила Джеймса приїхати?

Ні. Hi. Упевнена, що не просила.

Я ж дізналася про те, що Клер одружується із Джеймсом лише після нашої розмови в машині. Я не знала. Навіщо в такому разі мені йому писати?

Мушу цього дотримуватися. Я мушу чіплятися за речі, в яких упевнена.

Отже, це Фло. Вона — єдина, хто тримав усе під контролем. Вона запросила гостей, вона вибрала будинок, вона знала про рушницю.

Вона була в будинку, коли відправляли повідомлення.

Вона знала, що я пішла на пробіжку.

Знову спадає на думку її дивна напруженість, її величезна й вибухова любов до Клер, яка просто лякає. А може, вона боялася втратити Клер через Джеймса? Не могла пережити, що хтось стане між ними? А кращої кандидатури, щоб спихнути вину, не знайдеш — Джеймсова колишня, тобто я. Найкраща подружка Клер.

А потім… Потім вона зрозуміла, що накоїла. Зруйнувала не лише життя своєї суперниці, а й своєї подруги. Знищила життя Клер.

І більше жити з тим не могла.

Боже, як же холодно… Я так втомилася. Біля дороги лежить повалене дерево. Можна на нього присісти, лише на хвильку, тільки щоб ноги перестали тремтіти.

Важкий крок, другий анітрохи не легший — я прямую до кругляка. Завалююся на вкритий мохом стовбур, притискаю тіло до колін, дихаю на ноги, відчайдушно намагаюся зберегти рештки тепла.

Заплющую очі.

Якби ж то можна було заснути.

Ні.

Десь усередині лунає голос. Я знаю, він вигаданий, але він звучить у голові.

Ні.

Я хочу спати.

Ні.

Якщо засну, помру. Мені це відомо. Але тепер вже однаково. Я так втомилася.

Ні.

Я хочу спати.

Щось мене не пускає. Не дає мені відпочити.

Це не жага до життя, воно більше не має значення. Це жага помсти. Джеймс мертвий. Клер побита. Фло помирає. Лишилася єдина річ — це правда.

Я не помру. Я не помру, бо хтось же мусить це зробити. Хтось мусить дізнатися, що сталося.

Я встаю. Коліна трусяться так, що я насилу втримую рівновагу. Проте я стою, поклавши руку на повалене дерево.

Крок.

Потім другий.

Я йду далі.

Я йду далі.

Не знаю, скільки часу минуло. Години збилися докупи, змішалися зі снігом, що прикрив плямами замерзлу багнюку. Я втомлена, втомлена настільки, що не можу думати. Бреду, здійнявся вітер, очі сльозяться від його поривів.

Лице оніміло, через вологу на очах світ довкола розплився. Нарешті підводжу очі, й ось він — Скляний Будинок.

Він більше не видається величним золотим маяком, як я його побачила в той перший вечір. У темряві будівля темна та мовчазна, її обриси зливаються з деревами, вона майже невидима. Виглянув місяць, його віддзеркалення видніється на вікні кімнати, де спав Том. Мороз прикрасив молодик вінцем, і я знаю, що вночі стане ще холодніше.

Окрім незвичної темряви, на дверях будинку з’явилася поліцейська стрічка, а розбите вікно нагорі забили металевою решіткою, яку можна побачити на порожніх будинках у малозаселених місцинах.

Насилу долаю останні метри гравію та піску, тремчу, роздивляюся темні скляні стіни перед собою. І ось я тут, проте не впевнена, що можу це зробити — зайти в дім, ще раз побачити, де помер Джеймс. Але я мушу. Не через Джеймса, не тому, що це єдиний спосіб дізнатися правду про те, що сталося. А тому, що коли не проникну туди, в укриття, я помру від холоду і знесилення.

Центральні двері замкнено, вікон нема, не залізеш. Піднімаю камінь і роздумую над величезною скляною стіною у вітальні. Усередині бачу холодний дерев’яний коминок та плаский темний екран телевізора. Уявляю, як каменюка летить у гігантську шибку, проте даю їй спокій. Не лише через страшний гуркіт та масштаби руйнування, а тому що, гадаю, її буде недостатньо, щоб розбити подвійне скло, а можливо, й потрійне. Щоб розтрощити вікно в коридорі, знадобилася рушниця, а мій крихітний камінець, найімовірніше, просто відскочить від стіни.

Кидаю камінь на землю, повільно та важко суну до задньої частини будинку. Стоп не відчуваю, кілька разів спотикаюся. Я бачу кров, що з кожним кроком витікає між пальцями. Жену якнайдалі думку про те, як вибратися звідси, бо, щоб іти пішки, й мови бути не може. Але мерзенне відчуття, що звідси мене забере поліція, не відпускає. Або навіть гірше.

Задня частина будинку не краща за передню. Смикаю довгі розсувні французькі двері позаду вітальні, щосили натискаю пальцями на пласке скло, намагаючись його зрушити з місця, відчайдушно сподіваюся, що їх не взяли на замок. Проте все так і лишається непорушним, результатом моїх спроб стають лише поламані нігті. Я роздивляюся вигнуту частину будинку. Може, залізти на балкон, де курила Ніна?

Хвилину розмірковую про таку можливість, цинкова зливна труба поряд. Але реальність вбиває. Я обманюю себе. Нема жодного шансу, що я вилізу по слизькій скляній стіні в спеціальному взутті для скелелазіння та зі страхувальною системою, що вже й казати про домашні капці й закляклі пальці. Я була в школі найбільшою невдахою із лазіння по канату. Жалюгідна картина: мої худющі руки безсило зімкнуті над головою, потім вони зриваються, і я падаю, наче мішок, на мати, а інші дівчата вправно вилазять на його верхівку, б’ють долонею по дерев’яній поперечині вгорі.

Тут нема мату, а цинкова труба слизькіша, ніж плетений канат. Якщо я впаду — це кінець, моє щастя, якщо зламаю лише щиколотку.

Ні. Балкон — не варіант.

Нарешті без жодної крихти надії я роблю спробу відчинити задні двері.

І вони роз'їжджаються навстіж.