По спині пробігають мурашки. Шок, невіра й страшенна радість — не може бути. Не можу повірити, що поліція залишила їх відчиненими. Невже це може виявитися так просто, порівняно з рештою нестерпно складних речей?

Вхід заліплено поліцейською стрічкою, нагинаюся і напівприсядки прокрадаюся в дім. Випрямляюся, очікую на виття сирен чи поліціянта, що зараз вигулькне з-за рогу. Але будинок так само темний та непорушний. Лишень сніг мете по плитці на підлозі.

Простягаю руку, щоб зачинити широко розчахнуті двері, але зробити це як слід не вдається. Вони б’ються об одвірок, але потім знову відскакують. Хапаю ручку, роблю ще одну спробу і помічаю одну дрібницю. На засувці дверної ручки наліплено стрічку, яка не дає змогу зачинити двері повністю.

Розумію раптом, чому двері гуляли навстіж тієї ночі. Чому, навіть після того, як ми їх зачинили, вони розчахнулися. Замок блокує лише ручку, не дозволяючи їй повернути засувку. Якщо запхнути засувку, ручка тоді ні до чого. Коли натискаєш, здається, що все міцно замкнено, проте, окрім власної інерції, ніщо дверей не тримає.

Навіть думаю про те, щоб здерти стрічку, хоча й розумію, що це дурість. Зрештою, це доказ. Переді мною невинно прихований у дверній коробці неспростовний доказ того, що хтось відправив Джеймса на гільйотину. І людина, що наліпила її — вбивця. Обережно, щоб не зачепити стрічку, штовхаю двері й потім тягну стілець через кухню, щоб спертися на нього в будинку. Потім уперше оглядаю все навколо.

Кухня була незвично впорядковано. Не знаю, на що сподівалася: сліди дактилоскопії з дивним срібним відблиском на кожній поверхні. Але щойно починаю це обмірковувати, розумію: сенсу в тому нема. Ніхто з нас не спростовував факт свого перебування в будинку. Відбитки наших пальців скрізь тут, що вони могли довести?

Найбільше кортить доповзти нагору й заснути на одному з ліжок. Проте не можу. У мене може забракнути часу. Мабуть, моє дезертирство вже виявили. Їм відомо, що далеко без грошей, взуття та пальто я не втечу. Знайти таксиста вони зможуть легко. А далі все зрозуміло…

Йду через кухню, кроки відлунюють у тиші. Глибоко вдихаю повітря й відчиняю двері в коридор.

Усе прибрали, щоправда, тільки певною мірою. Більшу частину крові стерли разом зі склом, хоча маленький хрускіт ще відчувається під пластмасовими підошвами. Усередині якісь відмітки на підлозі, стінах, наліпки з написами, які в темряві неможливо розібрати. Не наважуюся увімкнути світло, адже без штор про мою присутність стане відомо на тому боці долини.

Проте плями зосталися. Темні запеклі бризки того, що колись було Джеймсом, а зараз — ні.

Найдивніша річ — його нема, але кров його серця тут. Я стаю навколішки на ніжну дерев’яну підлогу, помежовану друзками скла з наших підошов і просотану кров’ю. Торкаюся пальцями до затверділих жолобків у дерев’яній поверхні й думаю про те, що це був Джеймс. Кілька днів тому це було всередині нього, давало йому життя, додавало шкірі барви й змушувало серце битися. Тепер воно витекло, але ж це те, що лишилося по ньому. Найімовірніше, зараз проводять розтин його тіла, потім поховають чи спалять. Проте частина його назавжди залишиться тут, у цьому будинку.

Підводжуся, змушуючи мої захололі ноги рухатися. Йду до вітальні й хапаю одну з ковдр на дивані. На столі й досі стоять келихи з вином після останньої вечері. У залишках вина стирчать недопалки. Нінині самокрутки перетворилися на набухлі білі черв’яки. Але дошку прибрали, так само, як і папірці. Не можу стримати дрижаки від думки, що поліція прочитала ці душевнохворі написи. Що означало те довге, закручене вввввбивцццццця? Можливо, хтось навмисне це написав? Чи воно справді вилупилося з підсвідомості групи, як морська потвора, що виринає на поверхню з найжахливіших внутрішніх страхів, а потім знову ховається на дно?

Ковдра просякнута цигарковим димом, але я закутую нею плечі й дивлюся на спорожнілі підпори над коминком, потім відводжу погляд. Мало не млію від думки про те, що збираюся робити. Проте мушу це зробити, це мій єдиний шанс дізнатися, що ж насправді сталося.

Я починаю з верхніх сходинок, стою там, де ми гуртом метушливо товклися тієї ночі. Фло праворуч, я пам’ятаю, що поклала руку на рушницю. Клер та Ніна стояли з іншого боку, Том позаду.

Тиша та темрява в поєднанні з калатанням серця настільки схожі на картинку тієї ночі, що на мить я мало не непритомнію. Мушу втриматися, треба глибше дихати носом і пам’ятати, що справі кінець. Джеймс не підніметься більше нагору сходами. Ми його вбили, вбили разом, вбили своїм п’яним істеричним страхом. Ми всі тримали рушницю. Крапка.

Змушую себе відмотати плівку й пригадати подальші події: Джеймсове тіло летить униз, я і Ніна біжимо перечіплюючись за ним. Зараз спускаюся повільно, тримаюся за поручні. Повсюди лежить скло від розбитого вікна, капцям не довіряю в темряві, особливо слизьким уламкам підошов.

Ось тут Ніна намагалася реанімувати Джеймса.

Ось тут я стояла навколішки в калюжі крові, а він намагався щось сказати.

Відчуваю сльози на обличчі, змітаю їх геть. На страждання часу нема. Хвилини біжать, світанок із поліціянтами не за горами.

Що було потім?

Не повісили двері у вітальні, які Том зняв, щоб винести Джеймса до машини через центральний вхід, де на нас у машині чекала Клер.

Головні двері будинку не заблокували, я відчиняю замок зсередини без жодних проблем. Уривається скажений вітер, що ледве не припечатує сталеві частини дверей до мого обличчя. Сніг влітає в дім, як жива істота, що намагається прокрастися й вигнати рештки тепла надвір.

Заплющую очі, міцно тримаюся за ковдру довкола плечей і виходжу назустріч білій завірюсі. Стою на ґанку, де тієї ночі чекала на Ніну. Пам’ятаю, Том щось кричить Клер, вона заводить двигун.

А потім згадую її куртку на поручнях ґанку.

Простягаю руку, вдаю, що піднімаю її.

Здригаюся, проте щосили намагаюся повернутися думками до тієї ночі, до чогось невеличкого й круглого в кишені.

Витягую руку, мої очі заливають сльози від крижаної крупи, принесеної хурделицею.

І раптом я пригадую. Я пригадую, що тримала в руці.

І я знаю, чому почала бігти.

Це була гільза. Гільза від рушниці. Це був сліпий набій.

Стояла на тому ж місці, що й тоді. У голові промайнули ті самі думки, що й тієї ночі, тепер я їх пам’ятаю. Це схоже на те, як сніг, розтанувши, розкриває знайому місцину.

Це могла бути гільза зі стрільбища, проте зараз мені чудово відомо різницю між справжнім та сліпим патроном. Справжній має заокруглений кінець, де розташовано кулю. Тієї ночі я тримала сліпий. Набій без куль. Той, що мав лежати в рушниці.

Клер замінила сліпий набій на справжній, а потім поїхала тієї глупої ночі з Джеймсом, щоб він помер на задньому сидінні машини.

Чому? Чому?

Тоді я не бачила в цьому сенсу, але й зараз не бачу також. Проте тоді я не мала часу на роздуми. У мене був лише один вибір — наздогнати Клер та зустрітися віч-на-віч.

А от зараз часу вистачає. Повертаюся й суну повільно в дім. Сідаю, обхоплюю голову руками, намагаюся розкласти все по поличках. Я не можу лишитися тут до ранку, якщо не… Встаю, задубіла від холоду, піднімаю слухавку.

Глухо, лише тихе рипіння та потріскування. Я тут застрягла, застрягла до сходу сонця, або ж лишаються мандри скрижанілим бридким шляхом у темряві. Проте не впевнена, що вистачить сил.

Повертаюся на диван, загортаюся глибше під ковдру, марно намагаюся зігріти кінцівки. Господи, як же я втомилася, але спати не можна. Треба все обміркувати.

Отже, Клер убила Джеймса.

Це безглуздя. У неї нема мотиву, плюс вона не могла підробити повідомлення.

Треба мізкувати.

Запитання, що не дає спокою — навіщо? Нащо Клер убивати Джеймса за декілька днів до весілля?

Аж раптом мене обдало холодом, геть не схожим на подув морозяного повітря, і я пригадую Меттові слова в лікарні. Джеймс та Клер останнім часом не мирилися.